Три мушкетери - Дюма Александр (список книг TXT) 📗
— Хто розповів вашій величності такі байки? — спокійно спитав пан де Тревіль.
— Хто розповів мені ці байки, добродію? Хто б же це міг бути, як не той, хто не спить, коли я сплю, хто працює, коли я розважаюся, хто керує всіма справами в королівстві та за його межами — у Франції і в усій Європі?
— Ваша величність, мабуть, має на гадці Бога, — зауважив пан де Тревіль, — бо ж тільки Бог може стояти так високо над вашою величністю.
— Ні, добродію; я кажу про опору держави, про мого єдиного слугу, про мого єдиного друга — про пана кардинала.
— Його високопреосвященство — це ще не його святість, ваша величносте.
— На що ви натякаєте, добродію?
— Що тільки папа непогрішимий і що ця непогрішимість не поширюється на кардиналів.
— Ви хочете сказати, що він мене дурить, що він зраджує? Отже, ви його звинувачуєте? Ну що ж, тоді зізнайтеся щиро: ви його звинувачуєте?
— Ні, ваша величносте; але я кажу, що він помиляється; я кажу, Що йому подали неправдиві відомості; я кажу, що він поквапився несправедливо звинуватити мушкетерів вашої величності і що він черпав свої відомості з недобрих джерел.
— Звинувачення походить від пана де Ля Тремуйля, від самого герцога. Що ви скажете на це? — Ваша величносте, я міг би відповісти, що він надто зацікавлена особа, аби бути безстороннім суддею; але я далекий від цього, бо знаю герцога як чесного дворянина і тому готовий покластися на його слова, але за однієї умови.
— За якої?
— Що ваша величність викличе його до себе і вчинить йому допит, але зробить це сам, без свідків, і що я знову побачу вашу величність одразу після того, як ви закінчите розмову з герцогом.
— Гаразд! — вигукнув король. — І ви цілком довіритесь тому, що скаже пан де Ля Тремуйль?
— Так, ваша величносте.
— Ви підкоритесь його присудові?
— Беззастережно.
— І погодитесь на будь-яке відшкодування, якого він вимагатиме?
— Цілком.
— Ля Шене! — гукнув король. — Ля Шене!
Довірений камердинер Людовіка XIII, який завжди чергував за дверима, ввійшов до кабінету.
— Ля Шене, — сказав король, — зараз же відряди когось по пана де Ля Тремуйля; мені треба сьогодні ввечері поговорити з ним.
— Ваша величність дає мені слово честі, що нікого не прийме після розмови з паном де Ля Тремуйлем і аж до зустрічі зі мною?
— Нікого, слово честі.
— Тоді до завтра, ваша величносте.
— До завтра, добродію.
— О котрій годині накажете з'явитися, ваша величносте?
— Приходьте, коли самі вирішите.
— Але я боюсь з'явитися надто рано й розбудити вашу величність.
— Розбудити мене? Та хіба ж я сплю? Я більше не сплю, добродію; часом я, правда, дрімаю, оце і все. Приходьте, отже, так рано, як забажаєте, хоч і о сьомій ранку; але стережіться, коли ваші мушкетери винні.
— Коли мої мушкетери винні, їх буде негайно віддано до рук вашої величності, котрий і покарає злочинців на свій розсуд. Чи є у вашої величності ще якісь розпорядження? Я слухаю і готовий підкоритися.
— Ні, добродію, ні, адже мене недаремно звуть Людовіком Справедливим. Тож до завтра, добродію, до завтра.
— Хай Бог береже вашу величність! Хоч як погано спалося королю, але панові де Тревілю спалося ще гірше; він ще звечора попередив трьох мушкетерів і їхнього товариша, щоб вони прийшли до нього о пів на сьому ранку. Тревіль повів молодих людей із собою, нічого не розповідаючи й не обіцяючи, але й не приховуючи, що їхня доля, як і його власна, висить на волосинці.
Ввійшовши до палацу через малий під'їзд, він наказав зачекати. Якщо король і досі сердиться на них, вони зможуть піти непоміченими; якщо ж король схоче їх прийняти, їх лишиться тільки покликати.
В особистому передпокої короля пан де Тревіль побачив Ля Шене, який сказав, що вчора ввечері герцога де Ля Тремуйля не пощастило застати вдома, що він повернувся до себе надто пізно і тому не міг уже з'явитися до Лувру, що він тільки зараз прийшов на прийом і в цю хвилину перебуває в покоях у короля.
Це дуже втішило пана де Тревіля. Тепер він був певен, що за час між свідченнями пана де Ля Тремуйля і його власними на короля ніхто не вплине.
Справді, не минуло й десяти хвилин, як двері королівського кабінету відчинилися, і пан де Тревіль побачив на порозі герцога де Ля Тремуйля. Герцог підійшов до нього й мовив:
— Пане де Тревілю, його величність послав по мене, аби дізнатися, що трапилось учора вранці біля мого будинку. Я розповів щиру правду, тобто, що винні були мої люди і що я готовий просити у вас вибачення. Оскільки я вас зустрів, дозвольте мені зробити це зараз, і прошу вас вважати мене своїм другом.
— Пане герцогу, — відповів де Тревіль, — я так вірив у вашу чесність, що не просив у його величності іншого захисника, крім вас. Я бачу, що не помилився, і вдячний вам, що у Франції є людина, про яку, не помилившися, можна сказати все те, що я зараз сказав про вас.
— Чудово, чудово! — вигукнув король, який стояв у дверях і чув усі ці компліменти. — Тільки скажіть йому, Тревілю, коли вже він називає себе вашим другом, що я теж хотів би бути його другом, хоч він і залишає це без уваги; що минуло вже три роки, відколи я його бачив востаннє, і що я зумів його побачити знову лише тоді, коли послав по нього. Скажіть йому все це від мого імені, бо є такі речі, яких король не може говорити сам.
— Красно дякую, ваша величносте, — мовив герцог. — Але вірте — правда, це аж ніяк не стосується пана де Тревіля, — вірте, ваша величносте, що далеко не всі ті, кого ви бачите в себе повсякдень, вам найбільш віддані.
— То ви чули те, що я сказав? Тим краще, герцогу, тим краще! — вигукнув король, виходячи з кабінету. — А от і ви, Тревілю! Де ж ваші мушкетери? Я ще позавчора наказав вам привести їх до мене; чому ви цього не зробили?
— Вони внизу, ваша величносте, і з вашого дозволу Ля Шене може їх покликати.
— Так, так, хай заходять негайно; незабаром проб'є восьму годину, а о дев'ятій я чекаю на візит. Можете йти, герцогу, а головне — приходьте знову. Прошу вас, Тревілю.
Герцог уклонився і вийшов. У ту мить, як він одчиняв двері, троє мушкетерів і Д'Артаньян у супроводі Ля Шене з'явилися на верхньому майданчику сходів.
— Заходьте, забіяки, заходьте, — сказав король. — Я хочу вас полаяти. Мушкетери вклонились і ввійшли; Д'Артаньян ступив за ними.
— Тисяча чортів! — повів далі король. — Вас усього четверо, а ви за два дні перемогли в бою сімох гвардійців його високопреосвященства! Це занадто, панове, занадто. Якщо так триватиме й далі, то його високопреосвященство через три тижні змушений буде набрати наново всю свою роту, а мені доведеться пильнувати якнайсуворішого додержання едиктів. Одного, випадково — ще сяк-так; але сімох за два дні — це занадто. Навіть більше ніж занадто…
— І саме тому, як ваша величність може бачити, вони у відчаї, каються й просять їх вибачити.
— У відчаї й каються! Гм… — пробурмотів король. — Щось не дуже віриться — надто хитрі в них обличчя; особливо он у того, з гасконською фізіономією… Підійдіть-но сюди, добродію.
Д'Артаньян зрозумів, що король звертається до нього, і з найрозпачливішим виглядом ступив крок уперед.
— Ти ба! А мені казали, що це юнак. Та ж це хлопчина, пане де Тревілю, справжнісінький хлопчина! І саме він завдав Жюссакові отого страхітливого удару шпагою?
— Ще й два добрячих удари Бернажу.
— Справді?
— Не кажучи про те, — обізвався Атос, — що коли б він не врятував мене від рук Бікара, то я, певно, не мав би честі висловити найпокірніше шанування вашій величності.
— То цей беарнець, пане де Тревілю, справжнісінький демон, тисяча чортів йому в пельку, як сказав би мій батько! З таким завзяттям можна розідрати не один камзол і поламати не одну шпагу. Але ж гасконці й досі бідують, чи не так?
— Мушу зауважити, ваша величносте, що, хоча в їхніх горах і не знайдено досі покладів золота, Бог давно мав зробити для них це чудо в нагороду за ту підтримку, яку вони виявили його величності вашому батькові.
