Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз (читать книги онлайн полностью .txt) 📗

— Мені краще знати, — відказав містер Фенг.

— Допоможіть йому, полісмене, — мовив старий джентльмен, мимоволі простягаючи руки, — він зараз упаде.

— Назад, полісмене! — скрикнув Фенг. — Нехай падав, коли йому хочеться.

Олівер скористався з ласкавого дозволу і, знепритомнівши, впав на підлогу. Присутні перезирнулись, але жоден не насмілився зрушити з місця.

— Я знав, що він прикидається, — сказав Фенг так, наче Оліверове падіння остаточно це підтвердило. — Нехай валяється, поки не набридне.

— Яке буде ваше рішення, сер? — стиха запитав писар.

— Дуже просте, — відповів містер Фенг. — Присуджую його до трьох місяців ув'язнення. Звісно, у каторжній тюрмі. Звільнити приміщення!

Двері було розчинено, й двоє вартових уже стали над зомлілим хлопчиком, готові віднести його до камери, коли раптом до зали вбіг якийсь бідно вдягнений, але пристойний з вигляду літній чоловік у приношеному чорному костюмі й кинувся до судді.

— Заждіть, заждіть! Не забирайте його! Ради бога, заждіть хвилинку! — захекано вигукнув незнайомець.

Хоч вершителі закону, що порядкують у таких місцях, мають цілковиту й необмежену владу над свободою, добрим ім'ям, долею і навіть життям підданих її величності, особливо підданих з бідніших класів, і хоч у цих стінах щодня чиняться несправедливості такі кричущі, що ангели, якби вони заглядали сюди, повиплакували б собі очі, — громадськість не має доступу сюди, за винятком хіба газетярів [30]. Тому містер Фенг не на жарт обурився, коли непроханий гість так зухвало порушив заведений порядок.

— Це що таке? Це хто такий? Ану виженіть його звідси! Звільнити приміщення! — закричав він.

— Ні, ви мене вислухаєте! — вигукнув чоловік. — І вам не вдасться мене вигнати. Я все бачив. Я власник книжкового рундука. Негайно приведіть мене до присяги! Ви не заткнете мені рота. Містере Фенг, ви повинні мене вислухати. Це ваш обов'язок, сер.

Чоловік цей знав, що право на його боці. Вигляд він мав рішучий, а справа пахла скандалом, і затерти її було вже неможливо.

— Приведіть його до присяги, — неохоче пробурчав містер Фенг. — Ну, кажіть, що там у вас.

— Ось що: я бачив, як троє хлопців — ось цей затриманий і ще двоє — тинялися по той бік вулиці, поки цей джентльмен стояв і читав книжку. Крадіжку вчинив інший хлопець. Я бачив, як це сталось, і бачив, що оцей хлопчик був украй приголомшений, ошелешений.

На цей час достойний власник книжкового рундука трохи відсапався і вже доладніше розповів, як саме було вчинено крадіжку.

— Чому ж ви не з'явилися сюди раніше? — помовчавши, спитав Фенг.

— Бо не було на кого залишити крамницю, — відповів той. — Всі погналися за хлопчиком. Лише п'ять хвилин тому я знайшов собі нарешті заміну й щодуху побіг сюди.

— То позивач, кажете, читав книжку? — знову помовчавши, спитав Фенг.

— Атож, — відповів власник рундука. — Оту саму, яка у нього в руці.

— Ага, оту саму? — перепитав Фенг. — А він заплатив за неї?

— Ні, не заплатив, — усміхаючись, відповів книгар.

— О господи, як же це я! — простодушно вигукнув забудькуватий старий джентльмен.

— І у нього ще вистачає совісті подавати позов на нещасного хлопчика! — мовив Фенг, силкуючись стати в позу оборонця покривджених. — Я вважаю, сер, що ви заволоділи цією книжкою в дуже підозрілий і ганебний спосіб, і ваше щастя, що власник її не має наміру оскаржити ваші дії. Нехай це буде вам пересторогою, чоловіче, бо вдруге вам не уникнути покарання… Хлопчика виправдано. Звільнити приміщення!

— Щоб я пропав! — вигукнув старий джентльмен, не спроможний більше стримувати свій гнів. — Щоб я пропав, якщо я не…

— Звільнити приміщення! — гаркнув суддя. — Полісмени, ви чуєте? Звільнити приміщення!

Наказ було виконано. І містера Браунлоу, обуреного й розлюченого до нестями, випровадили геть з книжкою в одній руці й з бамбуковим ціпком у другій. Та тільки-но він вийшов надвір, гнів його зник без сліду. На брукові лежав малий Олівер Твіст. Хтось розстебнув на ньому сорочку, змочив скроні водою, обличчя його було смертельно бліде, тіло тіпалося в корчах.

— Бідолашний хлопчик, бідолашний хлопчик! — сказав містер Браунлоу, схиляючись над ним. — Візника! Будь ласка, хто-небудь гукніть сюди візника! Мерщій!

З'явився візник, і коли Олівера обережно поклали на одне сидіння, старий джентльмен сів навпроти нього.

— Можна мені з вами? — спитав книгар, зазираючи до карети.

— О боже, звичайно, мій любий друже! — квапливо відповів містер Браунлоу. — Я зовсім забув про вас. Боже мій, боже мій! Ця злощасна книжка все ще в мене! Сідайте ж! Бідолашне дитя! Не можна гаяти ні хвилини.

Книгар сів у карету, й вони поїхали.

Розділ XII,

Карета з гуркотом промчала майже тим самим шляхом, яким Олівер у товаристві Пройди вперше ввійшов у Лондон, але біля «Ангела» в Ізлінгтоні звернула в інший бік і нарешті зупинилася перед охайним будиночком у тихій тінистій вулиці поблизу Пентонвіла [31]. Тут для Олівера було відразу постелене ліжко, і сам містер Браунлоу подбав, щоб його малого підопічного вклали якнайзручніше; тут хлопчика оточили безмежною ніжністю й турботою.

Але багато-багато днів Олівер лишався нечутливим до піклування своїх нових друзів. Сонце сходило й заходило, знову сходило й заходило, і так багато разів, а хлопчик усе борсався в ліжку, танучи мов віск у жару пропасниці. Хробак у домовині робить свою справу повільніше, ніж цей повзучий вогонь у живому тілі.

І коли зрештою Олівер очутився, кволий, худий і блідий, аж прозорий, йому здалося, що він прокинувся після довгого тривожного сну. Насилу відірвавшись від подушки, підперши голову тремтячою рукою, він з острахом озирнувся довкола.

— Де я? Куди я потрапив? — спитав Олівер. — Я. ніколи тут не спав.

Він був виснажений, ледь живий, і слова ці промовив зовсім тихим голосом, але його відразу почули. Завіса над ліжком швидко розсунулась, і з крісла, що стояло поряд, підвелася з шитвом у руці привітна, дуже чисто й охайно вдягнена старенька жінка.

— Тс-с, мій хлопчику, — ласкаво сказала вона. — Лежи тихо, а то занедужаєш знову. Ти хворів, хворів так тяжко, що тяжче й не буває. Лягай же, мій хлопчику, отак, лягай.

Кажучи це, старенька обережно поклала Оліверову голову на подушку і, відкинувши з його чола волосся, зазирнула йому в очі з такою добротою й любов'ю, що він мимоволі схопив тоненькою рукою її руку й обвив її навколо своєї шиї.

— Господи помилуй! — із сльозами на очах мовила старенька. — Яке вдячне дитя! І яке гарненьке! Якби ж то на моєму місці була зараз його мати, якби ж то вона могла його побачити!

— А може, вона таки бачить мене, — прошепотів Олівер, складаючи долоні. — Може, вона сиділа біля мене. Мені здавалося, ніби вона була тут.

— Це тобі ввижалося в гарячці, мій хлопчику, — лагідно мовила старенька.

— Та, мабуть, — відповів Олівер. — Бо небо від нас далеко і всі там щасливі, кому ж охота спускатися до ліжка хворого хлопця? Та якби вона дізналася, що я нездужаю, то й там пожаліла б мене, бо сама перед смертю була дуже хвора. Тільки навряд чи вона про мене щось знає, — помовчавши, додав Олівер. — Бо коли б вона бачила, як мене кривдять, обличчя в неї було б сумне, а мені вона весь час сниться весела й щаслива.

Старенька нічого на це не відповіла; витерши спочатку очі, а потім окуляри, що лежали на ковдрі, — неначе окуляри були невід'ємною частиною її очей, — вона подала Оліверові якогось прохолодного напою, погладила по щоці й знову звеліла лежати тихо, щоб йому, бува, не погіршало.

Тож Олівер лежав дуже тихо, почасти тому, що хотів у всьому слухатися добру бабусю, а почасти, правду кажучи, й тому, що ця розмова геть знесилила його. Незабаром він задрімав, а прокинувся від світла свічки, поставленої коло його ліжка, й побачив джентльмена, який, тримаючи в руці великого золотого годинника, що гучно цокотів, зміряв йому пульс і сказав, що хворому набагато краще.