Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман) - Домонтович Віктор
Ґоґенові здається, що в Вінсенті він знайшов для себе відданого і покірного учня. І він провадить з Ван Ґоґом кілька вечорів у кав’ярнях, де за чаркою абсенту, що повторюється незліченну кількість разів, він посвячує Вінсента одночасно в тайни алкоголю і в містеріяльні тайни свого екзотичного мистецтва.
З люлькою в роті, оточений блакитною хмарою тютюнового диму, сп’янілий од абсенту, сидить Вінсент за столиком кав’ярні. Крізь чад алкоголю з піднесеною, майже молитовною екзальтованістю він слухає Ґоґена, що проголошує благую вість досі ще не знаного мистецтва.
До яких меж закоханої самовідданости дійде Вінсент Ван Ґоґ у своєму захопленні Ґоґеном — він, що ніколи не знав ще меж для свого самознищення й, віддаючись, без вагань готовий був принести себе в офіру всього й цілком?!..
Дедалі більше втягається Ван Ґоґ у гурт мистців-імпресіоністів. Разом з Сіньяком він їздить на етюди до Аньєра в Сен-Уан. Щоправда, Сіньяка дещо бентежить зовнішній вигляд його супутника, ця синя блюза робітника, рукави якої вимазані фарбами, його бентежить його поведінка, звичка Ван Ґоґа, коли вони повертаються додому, голосно розмовляти про мистецтво, розмахуючи замальованим полотном.
І не тільки Сіньяк, але й усі інші, з ким він стикається, знаходять його важким і брутальним, надто «голландцем». Як хотіти, щоб Клод Моне, засновник імпресіонізму, такий м’який у своїх фарбах, відчув смак до картин Ван Ґоґа, надто різких, зроблених з майже стихійною силою, з барвами, доведеними до свого найвищого напруження?
У Ван Ґоґа багато від імпресіонізму, але від імпресіонізму дуже своєрідного. Він ґвалтівник, цей Вінсент Ван Ґоґ. Рудий голландець, що волосся на його голові палає, як вогняне листя в осінньому лісі. Людина з люлькою. Голосногорлий. Широкожестий.
Його обминають.
Коли Ван Ґоґ прийшов одного разу на вечірку, улаштовану Тулуз-Лотреком, і приніс із собою полотно, яке він поставив у кутку кімнати, прихиливши до стіни, щоб можна було його роздивитись, здається, ніхто, окрім самого господаря, Тулуз-Лотрека, не звернув і найменшої уваги на цей твір Вінсента Ван Ґоґа.
Він улаштовує виставку своїх картин в фойє Вільного театру, але вона не має жадного успіху. Його картини висять у крамниці отця Танґі, вони є також у бравого отця Портьє, у Мартена і в Тома, цього екс-масона й екс-продавця вин, але ніхто не купує його картин.
І коли влітку 1887 р. Тео виїздить з Парижа, щоб провести свою відпустку поза містом, і Вінсент лишається сам, настрій його підупадає. В ньому прокидається незадоволення з мистецтва. Чи не зробив він ґрунтовної помилки в своєму житті, вибравши для себе малярство? Чи варте було мистецтво того, щоб віддати себе йому?
«Мені прикро подумати, що навіть коли б моє мистецтво й принесло мені успіх, то й це не могло б винагородити мене за всі ті жертви, які я приніс!»
Тим часом досі й найменшого натяку на успіх. Жадної уваги до нього. Суцільне мовчання. Цілковита байдужість.
«Чи не краще було б для мене, замість всього того, одружитись, мати дітей, служити? Бувають моменти, коли мене бентежить думка, що в 35 років я саме такий, який я є, тим часом я міг би і повинен був би бути зовсім інший і почувати себе зовсім інакше, ніж я почуваю себе тепер!»
На терезах свого життя він зважує любов і мистецтво. Він пригадує афоризм, що його висловив Рішпен:
«Рішпен якось сказав: „Любов до мистецтва нищить справжню любов!“ Я згоден з цією думкою, а це значить, що справжня любов одвернула б мене од мистецтва».
Він зрікся любови задля мистецтва. І тепер, зважуючи ввесь обсяг свого зречення, коли мистецтво не принесло йому жадних здобутків, він починає мучитися уявою прогаяної любови.
Любов!
Разом із своїми новими друзями-мистцями він втягується в паризьке життя кав’ярень, кабаретів, нічних лупанарів. В гурті з ними він учащає все більше й більше до «Тамбурину», кафе-ресторану з досить двозначною репутацією, що його утримує Сеґатторі, колишня натурниця маляра Жерона. Він розписує цей ресторан і свої постійні одвідини кінчає тим, що сходиться з власницею локалю, Сеґатторі. Колишня натурниця Жерона стає коханкою Ван Ґоґа.
Але не він був перший, і не він є єдиний. У нього є суперник, який не хоче миритися з тим, що його відсунено на другий план. Це офіціант, який працює в цьому ж кафе-ресторані, що належить Сеґатторі. Він ревнує. Він не має наміру поступитися Вінсентові.
Між цим офіціантом і Вінсентом відбувається кілька сутичок. Кожна наступна стає все гучніша й скандальніша. Жінка, вагаючись, кому віддати перевагу, зрештою вирішує повернутись до Вінсентового попередника.
Вінсент дістає відмову. Його просять не приходити більше. Але він виявляє упертість. Розмова з суперником переходить в лайку, лайка в сутичку, сутичка в бійку. Вінсента силоміць викидають з локалю за двері на вулицю.
Роман Ван Ґоґа з Сеґатторі закінчено. Чи треба додати наприкінці, що ця жінка була заразлива?
Париж нервує його. Він остогид йому. Він не здібний більше лишатися в ньому. Він мріє тепер тільки про одне: втекти з Парижа!..
Його нервова система перенапружена до останньої міри. Коли до нього приходять приятелі-мистці й він говорить з ними про мистецтво, то в запалі його слів, в надмірному піднесенні його пристрасти не важко помітити, що справа може кінчитися погано.
Тео стурбовано дивиться на Вінсента, на його екзальтовану жестикуляцію, на плин екстатичних слів. Вінсент не володіє собою.
Дедалі важче й важче стає з ним жити. Незважаючи на всю свою терпеливість, Тео не може витримати.
— Я, — пише він до родини, — не можу витримувати далі. Я хотів би, щоб Вінсент оселився окремо від мене! Всередині його живуть дві істоти: одна — надзвичайно ніжна, тонка, сповнена відданости, а друга — егоїстична й брутально нечутлива.
Дражливість його надзвичайна. Він спалахує щомиті. Він не переносить жадного дотику.
Тео розгублений! Що треба робити?
Вінсент мріє про втечу. Він мріє про Південь, сонце, море. Осінь і зима в Парижі здаються йому надто суворими. Який сенс далі затримуватися в Парижі?
Полотна Моне, японські естампи, бажання світла — все це тягне його в благословенний, заллятий сонячним сяйвом, ясний Прованс, про який так багато чудесного розповів йому Тулуз-Лотрек.
Тео підтримує цей намір брата переїхати на Південь. Від’їзд Вінсента був би найкращим виходом з ситуації, яка так надзвичайно ускладнилась. Він обіцяє сплачувати йому певну грошову суму, яка дозволить йому жити й працювати, поки нарешті не почнуть продаватись його картини. Тео в своїй оцінці брата як мистця дуже високо розцінює його мистецькі здібності, хоч, щоправда, й не вважає його за генія.
Вінсент надломлений і хворий. Він прагне сонця, яке творить, живить, яке дозволить йому круглий рік малювати просто неба. Усієї повноти сонця прагне Вінсент, щоб у сонці й через сонце знайти собі порятунок!.. Бо можна втекти від втрат, але як утекти від загибелі?
Прийшов час від’їзду з Парижа. Власне, за слушним висловом біографа, втечі. Отже, ще раз втеча. Знов утеча, ще одна в додаток до інших. На цей раз з Парижа!
Що дав йому Париж?.. Колись він прагнув добробуту. Тоді в покликанні місіонера він хотів ствердити себе через самозречення; тепер, як маляр, він прагне фарб, світла, сонця. Він прагне світ перетворити в суцільність світла, в потік барв, у напружене сяйво кольору. Він хоче барві повернути силу елементарного.
Отже, що дав йому Париж? В Парижі він зійшовся з гуртом імпресіоністів. Через них він пізнав фарбу, одкрив для себе мистецьку вартість чистої фарби. Але ніхто з імпресіоністів не наважився дійти до краю: визволити барву, піднести її велич, примусити фарбу тріумфувати в своїй виключності, звільнити її від усього зайвого, щоб фарба стала також могутня, як згук органної рури. Як військовий сигнал сурми. Як поклик до бою. Як наказ Цезаря. Боління владаря.
