Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман) - Домонтович Віктор
Тут в Арлі він усвідомлює з усією ясністю осібність свого положення серед імпресіоністів. До свого брата Тео він пише: «Я находжу, що все, що я засвоїв в Парижі, повинно піти під три чорти, і я знов повертаюсь до того, що я перед своїм знайомством з імпресіоністами пізнав як правдиве!» Він інтенсифікує силу фарби. Він вживає різких фарб. Він зміцнює вираз. Це він, один з усіх мистців, наважується одкритими очима дивитися назустріч сонцю й фарбами малювати сонце на своїх картинах.
В численних листах він намагається переконати своїх друзів кинути Париж і переїхати до Арля, щоб створити тут якщо не школу, то в кожнім разі мистецький центр. Йому здається, що Арль покликаний стати зворотним пунктом в долі мистецтва Нового часу. Він плекає мрію про братство, про колектив мистців, що сукупними зусиллями витворять нові засади мистецтва, відмінного від мистецтва, що його для Нового часу започаткували мистці Ренесансу.
Однак єдиний, хто з усіх паризьких знайомих відгукнувся на його запрошення, був Поль Ґоґен.
Поль Ґоґен на п’ять років старший за Ван Ґоґа. З походження, з батькової сторони він француз; мати його була іспанка. Вона належала до старовинної напівараґонської, напівіндіанської знаті і хотіла вважати Монтесуму, останнього короля ацтеків в Мехіко, за свого предка.
Ґоґен народився року 1848 в Парижі, але своє дитинство він провів в родині дядька в Перу в Південній Америці. Вісімнадцяти років, щоб мати змогу бачити світ в усій його барвистій і строкатій повноті, він вступив до торговельного флоту. 23 років він вийшов з флоту, одружився в Парижі з данкою, зробився банковим урядовцем і став батьком п’ятьох дітей. Аматор і автодидакт, з року 1876, за допомогою Піссарро, він почав виставлятися на художніх виставках.
Дитячі спомини про Перу, дух морського бродяжництва, мрії про екзотику тропічних країн отруювали його уяву.
Араґонська гордість матері бентежила його кров. Стілець банкового урядовця не був гідний спадкоємця імператорів Мехіко.
Рішення прийшло несподівано, як катастрофа. Одного дня, наприкінці робочого часу, він ретельно склав папери в шухляду свого стола. Наступного ранку він більше не прийшов до бюро. Він хотів бути собою, щоб ніщо його не зв’язувало. Він волів фантазувати.
Він волів бідувати, але не бути службовцем. Краще вести життя злидаря, але не підлягати нікому. Нащадок іспанських гідальґо, він одштовхнув од себе спокусу стати Санчо Панса. Він зрікся посади в банку, розійшовся з дружиною, залишив дім, покинув дітей. Усе одкинено: добробут, сталий лад, налагоджене життя, родина. Він оселюється в Парижі окремо від родини. У нього немає жадних сталих заробітків. Він веде типове богемне життя. Існує од випадку до випадку. Він абсолютизує свою мрію бути собою, ствердити себе через мистецтво, себе ствердити як мистця.
У нього тонкі уста — недобра прикмета! — й амбітна вдача банкового урядовця, що вважає себе нащадком Монтесуми, — чи не тут були коріння його творчих прагнень?
…Потяг з Парижа до Арля приходить на світанку. Зрештою Арль не такий великий, щоб важко було знайти в ньому площу Ламартіна й цитриновий будинок на ній відрізнити від усіх інших.
Зовнішні двері будинку були незамкнені й дім наскрізь порожній. Ґоґен проходить крізь сонячну тишу кімнат. Ніде нікого! Він гукає, але йому відповідає лише мовчання. Він одчиняє двері за дверима. В сонячних променях кружляє курява. Нарешті ще одні двері, і за ними, в вузькій продовгастій кімнаті на ліжкові, вкритий червоною ковдрою, зарившись у подушки з не зовсім чистими наволочками, спить, посапуючи, Вінсент.
Тиша. В шибці вікна дзижчить пізня осіння муха. Побіжним поглядом Ґоґен оглядає кімнату, стіл, стільці, синю емальовану миску, зелений рушник на цвяшку. На стіні під картинами він читає: «Я святий Дух. Я святий духом!» Сенс цього напису вислизає з-під його уваги. Він зводить брови. Абсурд!.. Для чого знадобилося Вінсентові писати таке на стіні його кімнати? Від яких нещасть повинен захистити його цей охоронний напис, і яких добрих демонів повинна викликати йому в поміч ця формула магічного закляття?
Ґоґен торкає рукою Вінсента за плече. Той повільно одкриває очі. Крізь каламутну плівку сну, ще зціпенілий, він пізнає.
— Ґоґен!
З радісним вищанням він схоплюється з ліжка, квапливо одягається й спішить привітати прибулого, так довго очікуваного друга.
Життя стає повноцінним. Бажання здійснено. Земна куля обертається з несамовитою швидкістю, гарпії з ощереними пласкими зубами й круглими псячими хвостами кидаються врозтіч, ховаються під ліжко, забиваються в кутки, спішать, якщо встигнуть, прослизнути крізь щілину незачинених дверей. Серце Вінсентові звільнено від тягаря. Воно навстіж одкрите для друга.
Ван Ґоґ — людина реалістичної метафізики. Його реалізм терпкий, фламандський; його метафізика конкретна й наочна, ґалюцинаційні візії його почуттів предметні. Його містерії духу матеріальні. Його екстази точні. Вони деталізовані навіть в самому своєму хаосі, коли він і все довкола нього тече, кружляє, мчить.
Його почуття палають. В захопленні, балакучий, як ніколи, він веде Ґоґена по кімнатах, щоб показати весь будинок від горища до льоху.
В найбільшій з кімнат, цілковито порожній, для якої не вистачило жадних меблів, де немає нічого, окрім червоного крісла й ріжка на стіні для газового освітлення, Ван Ґоґ спиняється.
З гордим виглядом, немов не знати який коштовний раритет, він висуває крісло на середину кімнати. Сяючи, щасливий і щедрий, він великодухо каже:
— Це крісло для тебе!
Для себе він має стільця, для Ґоґена призначене крісло.
Він сповнений самозречення. Почуття любовної відданости вщерть переповнює його.
На віки, на тисячоліття, на вічність людство збереже пам’ять про виключну велич цього Ґоґенівського крісла, намальованого Ван Ґоґом. На тлі червоно-жовтого простору підлоги й зеленопляшкової площини стіни, стоїть, заповнивши собою весь обсяг полотна, крісло. На його сидіння покладено дві книги, одна на одну, й поставлено запалену свічку в дешевому бляшаному підсвічнику. На стіні в ріжку палає жовте полум’я газового світла. Картину підписано: «Крісло Ґоґена».
Крісло на цій картині існує само по собі. Це річ, яка перестала бути річчю. Речі немає, є лише тремт, безмежність, образ любовної відданости, втіленої в річ.
Теплом долоні пестячи поруччя крісла, Ван Ґоґ каже:
— Ти сядь! Ти побачиш, яке вигідне й зручне це крісло.
Ґоґен підбирає свої вузькі вуста. Він не хоче сідати, але Ван Ґоґ настоює:
— Але ж ні, ти сядь. Я кажу тобі. Ти побачиш!
Ґоґен примушений сісти.
Ван Ґоґ почуває себе зворушеним до сліз.
— Ну от, ти відчуваєш, яке чудесне це крісло!
Якщо воно вже й не таке чудесне, як це йому здається, то в кожнім разі йому хотілося б, щоб воно було таке.
Але Ґоґен не поділяє захоплення Ван Ґоґа ані щодо цього кремезного, пофарбованого в вишневий колір, базарної роботи крісла з тугим зеленим сидінням і з півкруглою з двох дощок спинкою, ані щодо всього будинку, хоч Ван Ґоґ і зробив усе залежне від нього, щоб прикрасити цей будинок і зробити його придатним для спільного їх життя. З пристрасною ретельністю забивав він кожен цвях, білив стіни, фарбував підлоги, з ніжною любов’ю, немов для нареченої, вибирав він всяку дрібницю, кіш для сміття або дешевий бляшаний підсвічник. Навантажений до знемоги, на власних плечах постягав він сам усе до хати.
Йому прикро, що Ґоґен не оцінив його бажань, праці, жертв, чекання, тривоги. Та хай!.. Він сподівається, що Ґоґен буде задоволений з краєвиду, з міста, з околиць, вподобає собі Рону, поля, сонце. Такого сонця й такого прозоро-чистого повітря не знайти в цілому світі. Хіба в Японії!
Вони виходять з дому і йдуть оглянути Арль.
Рання година осіннього ранку — приємна й тепла. Ґоґен мусить згодитись: осінній день Провансу далеко принадніший за мряку й туманну сльоту Парижа.
Це визнання тішить Ван Ґоґа.
На безхмарному, синьому, як обіцянка нездійсненого, небі сяє сонце. Сонячне світло сповнене мрійливої м’якости. Ця пора року в Арлі не знає різких контрастів світла й тіні, як літо. Фарби втратили свою насиченість. Усе знебарвлено, але ніщо від того не стало сумним або насумреним.
