Серед темної ночi - Гринченко Борис Дмитриевич (полные книги txt) 📗
Грiх страшенний, непрощенний грiх - задля свого кохання попустити занапащати людей. I вона хоче зробити той грiх!
Але ж, боже мiй… Вона ж його любить! Билась головою об стiл, не знаючи, як поєднати кохання з повиннiстю - з тим, чого вимагало сумлiння.
Таки наважилась. Вона благатиме його, а коли вiн не послухається, побiжить у Диблi.
Цим трохи заспокоїлась. Та не надовго. Бо нова думка знову розбила ввесь той спокiй.
Коли вона скаже йому, що все знає, то вiн же не пустить її з хати, зв'яже її, замкне… Як же вона тодi побiжить у Диблi?
I мучилась цiєю новою думкою довго-Нарештi зачула, як брязкає на дверях замок. Утекла в темну хатчину i сiла на лiжко.
Увiйшов у хату, вiдхилив до неї дверi:
- Устала вже? - Сiв на лiжковi бiля неї.- От не надєявсь, що ти до мене прийшла сьогодня! Савсьом не думал! Що ж там здєлалось з хазяїном?
Вона почала розказувати - все, як було…
- О дурненька, дурненька! Чого ж ти просто до мене не прийшла?
- Та… адже прийшла…
Вiн обняв її й поцiлував. Перший рух її був - випручатись. Але зараз же вона припинила сама себе i скорилась його поцiлунковi - одному, другому. Вiн радiв з цiєї несподiваної ласки, вона це бачила, i нова надiя прокинулась у неї; вона цим не пустить його вiд себе.
- А я тобi єстi приньос. Хочеш? Ходьом! Вийшли вдвох. На столi лежали пироги, ковбаса, хлiб, яблука. Надiючись на здобич, Роман позичив грошей у Яроша.
- Я тут в одного знакомого харчуюсь, та сьогодня хочу з тобою обiдать, дак вот i приньос того-сього.
- Спасибi, моє серденько!
Посiдали за стiл. Вiн їв добре, їй шматок не йшов у горло, та силувала себе їсти.
Вона тулилася до нього, зазирала йому в вiчi, всмiхалася, хоч у неї хололи й тремтiли руки. Вона заживала всiх хитрощiв, на якi була здатна, бо це був останнiй спосiб затримати, вдержати його, зберегти його собi. I зважилась iти до краю… Сьогоднi не пустить його, а там… побачить, що робитиме.
Короткий осiннiй день уже наближався до вечора, як вони пообiдали.
- Як менi гарно, Романочку, що ми вдвох, i будемо вдвох увесь день сьогоднi… Адже не проженеш мене, коли я зостанусь у тебе ночувати?
- Чого б то я тебе проганял? Та я такой рад!.. Жаль толькi, що не доведеться сьогоднi дома ночувать. Уже скоро i йти нужно.
- Чого? Куди?
- Хазяїн посилаєть… На машину…
- Надовго?
- Завтра дньом вернусь.
- Ой Романочку! Як же я сама буду? Не їзди!
- Нельзя, Левантинко: хазяїн велить.
- От, велике лихо, що хазяїн велить! А ти занедужав та й не можеш їхати.
- Не, йому то без надобностi… Должон єхать, дак єдь…
- Романочку! Голубчику! Братику! Не їдь! Зостанься зо мною! Будь зо мною увесь день сьогоднi, всю нiч!
- Завтра буду ввесь день i всю нiч i завсегда потом буду.
- Що завтра! Сьогоднi хочу!
Вона обвилась круг його як хмелиночка, зазирала йому в вiчi, цiлувала його, обсипала ласкавими, закоханими словами чарiвними, обхоплена непереможним, мало не божевiльним бажанням затримати його, не пустити… її розпаленiй, знеможенiй думками головi здавалося чомусь, що в цiй ночi вся сила: аби тiльки вiн сьогоднi зоставсь, аби сьогоднi, а тодi вже все, все добре буде!
Нiколи ще вона з ним не була така - навiть там, на селi. У нього туманiла голова.
- Нельзя, серце!.. Когда б можна - я б i слова не сказал… Ну, а то ж нiкаким способом.
- Який ти недобрий!.. Зостанься, Романочку, серденько дороге! Що хоч зо мною роби, цiлуватиму тебе, милуватиму тебе, тiльки не ходи сю нiч!
- Та що вона тебе, ета ноч, така дорога? Почему?
- Так хочу! Хочу, щоб ти нi з ким сьогоднi не був, тiльки зо мною! Ми такi щасливi, такi щасливi будемо, якщо ти зостанешся зо мною сю нiч. I тепер, i потiм щасливi будемо!
Вiн пригортав її, цiлував, але вирвався нарештi:
- Ну, нужно йтiть!
Вона так i припала до нього:
- Не ходи! Не пущу! Зоставайся зо мною! I цiлувала його без лiку, силкуючися тими поцiлунками сп'янити його, примусити забути про все, зостатися з нею.
- Коли зостанешся сю нiч зо мною - буду твоєю, не пiду вiд тебе. А пiдеш - утечу зараз. Сю нiч! Тiльки сю нiч…
У цих, стiльки разiв уже сказаних, словах "сю нiч" чути було стiльки благання й натиску, що Роман почав прислухатися до їх пильнiше. Вiн ще держав її в себе, як малу дитину, на колiнах, цiлував їй очi, губи, шию, голова ще туманiла, а вже якась непевна думка ворушилась там. I вiдразу вiн повернув її обличчя до себе:
- Ану, глянь менi в очi! Вона глянула.
- Левантине, ти не спала тогда, как я приходил первой раз?
Вона почервонiла враз, пiймана на гарячому вчинку.
- Дак он шо! - Вiн зсадив її з колiн.- А що ж ти чула?
Все загинуло, все!.. Тiльки одно зостається… Вона кинулася перед ним навколiшки, обхопила йому колiна руками:
- Романе! Братику! Рiдненький! Не роби цього!.. Не ходи з ними!.. Не занапащай людей!.. Не занапащай своєї душi!.. Покинь їх… тих, недобрих!.. Забудь усе те!.. Будем чесно жити!.. По вiк вiчний не розлучуся з тобою!.. Тiльки не ходи!.. Втечемо вiд їх!.. Утечемо зараз!
Роман устав, одiрвав її руки вiд своїх колiн i вiдiйшов.
- Брось чорт зна що патякать!
- Нi, Романочку, не кажи так! - Вона лiзла за ним навколiшках, чiпляючись за нього.То ж грiх!.. Пiдпалити!.. Красти!.. Боже мiй!.. Чи я ж думала?.. Не пущу тебе! Покайся!.. Треба, Романочку, покаятися, спокутувати свiй грiх!
- Проч!
- Не вiдпихай мене!.. Мiй братику! Мiй рiдненький!.. Ти ж менi милим був!.. Я ж тебе, як душу, любила!.. Я ж тебе благаю!.. Та помилуй же ти й мене!.. I людей же! Вони ж не виннi!.. Хiба ж не можна з iншого жити? Ми будемо працювати, заробляти… Я робитиму… ночi не спатиму… Романочку!.. Романочку!..
I не пускала його колiн з рук, дивилася на його знизу, благаючи словами, очима, сльозами…
- Левантине! Не дурiй! Устань сiчас! Слухай, що я скажу!
Вона пiдвелась.
- Шо ти чула, шо видiла,- щоб толькi ти сама його чула й видiла. Шоб нiхто больш! Єслi ж ти хоч одним словом кому пробовкнешся, хоч натякнеш, то задушу, своїми руками тебе задушу i крикнуть не дам!
Стиснувши кулаки, увесь трусячися з гнiву, вiн стояв перед нею такий страшний, нелюдський… А її, мов грiм, побивали тi його слова, однiмали в неї мову, руки…
- Чула?
- Чула…
- Смотри ж! Або мовчи, або на свiтi не будеш жить! Та знай - то не шуточки! Я шутить не вмєю! Сиди тут до завтрього. Тiкать не думай! Я тебе замкну i скажу хазяїну, щоб доглядал… Єслi б тольки здумала навтьок, то он тебе з'яжеть: у його ключ од хати будеть. Разумiєш?
- Розумiю…
- Дак єслi хочеш на свєтi жить, то сиди тихо. Не будеш сiдєть - задавлю i в рєчку вкину. Ну, марш туди в закамарок i не смєй студова виходить!
Слухняно пiшла. Вiн зачинив за нею дверi i замкнув їх на замок. Сам iще щось узяв i пiшов з хати. Леванти-на чула, як вiн замкнув i другi дверi.
Прислухалася до того, як пiшов. Сидiла на лiжковi пригнiчена, зламана усiм тим, що сталося. Чи могла ж вона цього сподiватись! Вiн, Роман, нахваляється задавити її! Вiн - пропащий злодiй…
Все, що було в неї в душi гарного, ясного, купчилося в її згадках про того, давнього, Романа з перших днiв кохання. I вiн розтоптав те все немилосердною i нечистою ногою!..
Думка знову верталася до подiй цiєї ночi. Що ж воно буде? Вiн запалить село, погорять люди, пограбують їх. I вона нiчим не може запобiгти лиховi!..
Вона схопилася з мiсця. Та не можна ж так!.. Вона буде кричати, стукати, поки її випустять,тодi побiжить… Але ж, вiн оддав хазяїновi ключ. Хiба ж її хазяїн випустить? Нi, не так, а треба нишком утекти.
Вона пiдiйшла до тоненьких шальовочних дверей i поторсала їх. З того боку бiля них були кiльця, замкненi невеличким замком,- це було видко, бо дверi трохи вiдхилялися,вона могла просунути в щiлину палець.
Левантина з усiєї сили натиснула на дверi плечем раз, удруге, втретє, силкуючися, чи не вирве таким робом кiльця. Дверi трiщали, але кiльця не виривалися. Вона опитувала ще кiлька разiв, напружуючись щосили, але нiчого не помагалось. Задихана, сiла знову на лiжко.
