Серед темної ночi - Гринченко Борис Дмитриевич (полные книги txt) 📗
Якби в неї тут було щось - сокира, молоток,- вона б тодi знала, що зробити. Почала нишпорити по закамарку, мацаючи в темрявi руками, але не знаходила нiчого. Нарештi, пiсля довгої шуканини, аж у далекому кутку, пiд лiжком, налапала якусь залiзну рiч. Витягла її на свiт до дверей: це були старi обценьки.
Левантина спробувала просунути їх крiзь дверi, але вони не пролазили. Повернула тонкими кiнцями i змогла заложити їх у кiльце. Тодi почала розхитувати його. Робити було дуже незручно, кiльце хиталось вельми мало, але таки хиталось. Ще трохи такої роботи, i кiльце вискочило з дверей. Дверi вiдчинилися, Левантина була в другiй хатi.
Кинулась до других дверей. Але цi вже не на кiльцях замикалися. Важкi, дебелi дверi зачиненi були щiльно i замкненi, мабуть, на засув абощо: Левантина поторсала, але нiчого не зрушила їх.
"Буду штовхати плечем,- подумала собi,- а може, вiдхиляться хоч трохи, щоб просунути обценьки".
Почала натискати, силкуючись якомога тихше робити. Спершу натискала не поспiшаючись, але з усiєї сили. Дверi стояли нерухомо. Почала тодi штовхати палкiше, б'ючися об дверi плiчми, оббиваючи їх до синякiв, до кровi пiд рукавом сорочки. Забула, що її можуть почути, i била на одчай плечима, лiктями, в запалi мало почуваючи бiль, сама розумiючи, що це не помага, але не можучи покинути, бо хотiла вирватися з цiєї тюрми. Билася об мiцнi дверi, як пташка-не -вiльниця б'ється об невблаганнi грати клiтки-тюрми.
Нарештi, знеможена, знесилена, спинилася, похилившись на тi дверi, важко дихаючи. Побитi плечi й лiктi дуже болiли. Вiдпочивала так кiлька часу.
Крiзь невеличке вiкно бачила, що надворi вже смеркалось. Пiдiйшла до вiкна i стала його оглядати.
Шибки були такi маленькi, що якби видавити одну, то не можна було б пролiзти, а зроблено вiкно було так, що не вiдчинялося. Поламати його?
Чи.вона подужає те? А коли б i здолiла, то почують же хазяї, як трiщатиме вiкно, бряжчатимуть побитi шибки. Почала роздивлятись у вiкно надвiр i побачила перед себе якусь замкнену шопу чи возiвню. Людей не бачила, щоб ходили. Але можуть поблизу ходити, отут зараз таки, то й почують її.
А якби все вiкно випхати,- може б, це тихше було?
Воно було прибите знадвору гвiздками. Але гвiздки тi давно вже поiржавiли, а як Левантина натисла на вiкно з одного боку, то вони поламалися, i вiкно зараз же почало випиратися з луток.
- I якого тобi чорта треба? - гримнув пiд вiкном просто Левантини сердитий товстий голос.
Дiвчина вмить захилилася за стiну i стояла, вся похоловши, тремтячи. Це ж побачили вже її, це ж хазяїн!
- Ходи поночi, вишукуй! Чорт батька зна що! - казав той голос знову, i Левантина почула, як забрязкав замок бiля возiвнi.
- Та вона тут скраю зараз i лежить,- одповiдав жiночий голос.
Левантинi полегшало: це не до неї, це, мабуть, хазяїн з хазяйкою щось iз возiвнi беруть. Прислухалася, як вони вiдiмкнули, ввiйшли в возiвню, сперечаючися, знайшли якусь рiч, замкнули i пiшли геть. Все знову затихло.
Перечасувавши трохи, Левантина знову заходилася бiля вiкна. Обережно, помалу натискаючи, вона вихитала вiкно з луток так, що могла в щiлину просунути руку спершу з одного боку, тодi з другого. Вийняти вiкно i поставити його на землю надворi було вже тодi легко.
Тим часом надворi вже зовсiм стемнiло. Прислухалась одну мить, чи не чути кого, i легко й обережно вилiзла з хати в двiр.
Тремтiла зо страху, що зустрiне зараз когось. У дворi нiкого не було i нiхто не берiг її, бо то Роман збрехав, що вiддасть ключ хазяїновi. Перейшла двiр хутко i опинилася на вулицi.
Вона бiгла б, та боялась, що її припинять, догадаються, що тiкає. Але пiшла швидко, як могла, силкуючись iти в темрявi вулиць, i незабаром була за мiстом.
Спинилась на хвилину передихнути i побiгла по дорозi до Диблiв. Пробiгла верстов зо двi.
I враз думка одна припинила її: та й вони ж цим шляхом iтимуть. Що, як наженуть її? А що, як вони вже поперед неї? Що, як вона спiзнилася?
Вона знала iншу дорогу: через лiс, тодi через байрак. Ця дорога була коротша дуже, але туди нiхто не їздив, бо не було шляху, тiльки ходили люди вузенькою стежкою. Левантина теж нею ходила, але вдень, з людьми, а тепер… Iти вночi лiсом - це було занадто страшно.
А йти тут, то знов - або вона спiзниться, або її наженуть, Роман пiймає її - i що тодi буде?
Глянула лiворуч,- там лiс чорнiв темною, похмурою хмарою на кiнцi неба. Збочила з шляху i побiгла туди.
Поки бiгла полем - було нiчого. Але як пiдiйшла до цього вночi такого понурого лiсу - обняв її страх. Вона знала, куди йти, вона стояла на початку стежки, але ця стежка втопала в таку чорну й страшну темряву, що в бiдної Левантини стискалося перед нею серце.
Але вагалася недовго. Перехрестилася i вступила в лiс.
Тут уже не бiгла, бо раз, що втомилась, а вдруге, що боялась збiгти з тропи й зблукатись. Але йшла швидко помiж величезними стовбурами старого лiсу. Зрiдка тiльки розривалося вгорi посплутуване гiлля, i тодi видко було їй клаптик неба з двома-трьома зiрками. Зважилась не дивитися набiк, не прислухатися, а все йти, йти…
Але очi несамохiть зазирали iнодi вбiк, вуха ловили таємничий голос великого лiсу. А вiн озивався тихими шепотами, шелестами i зiтханнями, i кожен такий згук одбивався голосно, гостро в напруженому вусi бiдолашної дiвчини.
Вона все йшла. Осiнь уже струсила з дерев частину їх лiтнього вбрання i насипала на землi м'який килим мертвого листя. Левантинi добре було ступати по стежцi, хоч вона часто боляче била свої босi ноги об не видне їй корiння. Та вона на те не зважала i все йшла.
Часом перед очима мрiялись якiсь чорнi величезнi постатi, часом їй здавалось, що от-от засвiтяться перед нею двi свiчки вовчих очей… Вона тодi заплющувала свої очi…
Вона часто ходила в цей лiс з дiвчатьми по ягоди, як жила в наймах у близькому вiд лiсу селi, i добре його знала. Коли б не це, то зблукалась би давно.
Нарештi їй здавалося, що вже пiдходить до краю. Тодi, сама не знаючи через що, враз кинулася бiгти, розбиваючи до кровi ноги, обдряпуючи собi гiлками руки, обличчя. Бiгла, бо гнав її великий страх,- аж поки вискочила на поле. Втомлена, впала на землю i трохи полежала, вiдпочиваючи. Але недовго. Зiрвалась i пiшла знову. Та не пiшла вже через байрак, а збочила праворуч i зiйшла знову на шлях. Це було трохи далi, але ж байрак був їй ще страшнiший за лiс.
Ноги починали дуже болiти, але вона не смiла спинитися. Кожна хвилина вгайки могла занапастити всю справу. Треба йти, хоч трохи й тихше. Скiльки ще їй зосталося? Верстов чотири?
Iшла… Щось замрiло лiворуч. Оце ж i байрак пiд Диблями. Ще верства - i вона в селi.
Що це?
Темне осiннє небо зажеврiло з краю - там, над селом. Це мiсяць зiходить? Еге, мабуть, мiсяць… Так нi ж бо, мiсяць не звiдтiля сходить… Усе бiльше й бiльше… Вогнянi пасма вибиваються угору, стрiляють по небу. Пожежа!..
Левантина скрикнула як несамовита i побiгла назустрiч страшному червоному промiттю.
V
Ярош таки трохи боявся тiєї штуки, що вигадав Роман. Дибляни стали вже такi злi на коноводiв i так їх пильнували, що було небезпечно так скоро туди потикатись. Але Патрокловi Хвигуровському та й усьому товариству до вподоби припала тая вигадка. Патрокл, трохи випивши звечора, всю дорогу, поки йшли до Диблiв, був страшенно веселий, смiшив товаришiв своїми жартами й лайками i все зачiпав похмурого чогось отамана. Але той мовчав на всi його вигадки. Подiлилися вони так: Ярош з Патроклом та з Лукашем в однiм гуртi сiли в ярку, чигаючи на троє коней Панасових Гаманових, а Кучма з одним хлопцем заховався бiля млина, взявши на свiй пай пару Середенко-вих. Роман, пiдпаливши, повинен був зараз же тiкати в город.
Трьом у яру було дуже добре сидiти, бо не видно було їх нiкому, але вони бачили той шпиль, де мала бути Струкова клуня i звiдки Роман повинен подати їм своє вогньове гасло. Хоч отаман i не дозволяв розмовляти, але в головi в Патрокла ще гуло вiд горiлухи, то й язик у його нiяк не хотiв одпочивати, а все шепотiв до Лукаша. Той пирхав зо смiху, а розлютований Ярош нарештi не витримав:
