Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз (читать книги онлайн полностью .txt) 📗

З того дня Олівера рідко залишали на самоті, майже весь час хлопці розважали його своїми балачками, і щодня вони гралися з Фейгіном у давню гру, чи то для власного удосконалення, чи то Оліверові на науку — це вже краще було знати Фейгінові. Часом старий розповідав їм про грабунки, які вчиняв замолоду, і стільки в тих розповідях було кумедного й цікавого, що Олівер мимоволі сміявся від щирого серця, і видно було, що вони не так обурюють його, як тішать.

Сказати коротко, хитрий старий єврей затягав хлопця у свої тенета. Знаючи, що тривала й безпросвітна самотність у похмурому будинку, віч-на-віч з власними сумними думками викличе в хлопця тугу по будь-якому людському товариству, Фейгін тепер помалу вливав у його душу отруту, сподіваючись навік її забруднити й осквернити.

Розділ XIX,

Одного холодного, вогкого, вітряного вечора Фейгін натяг на своє кощаве тіло пальто, застебнув його на всі ґудзики і, піднявши комір по самі очі, виліз із своєї нори. На ґанку він постояв, прислухаючись, чи хлопці замкнуть за ним двері на всі замки іі засуви, а коли їхні кроки завмерли в глибині дому, шмигнув у темноту вулиці.

Будинок, у якому тримали Олівера, був на околиці Уайтчеплу. Старий зупинився на розі, підозріло озирнувся довкола, перейшов на другий бік і подався в напрямку Спітелфілдсу.

Густа грязюка вкривала брук, чорна імла нависла над вулицями, сіявся дрібний дощ, і все — навіть холодне повітря — здавалося липким на дотик. Ідеальна ніч для прогулянок таких людців, як Фейгін! Скрадаючись ніби поповзом під стінами будинків, цей гидкий дідуган здавався потворним плазуном, породженим темрявою і тванню, який виліз уночі поживитись яким-небудь падлом.

Він довго тюпав вузькими вуличками й завулками, а біля Бетнел-Гріна круто звернув ліворуч і заглибився в лабіринт брудних, убогих кварталів тієї густонаселеної частини міста.

Певно, старий добре знав дорогу, бо хоч як вона кривуляла майже в суцільній темряві, ходи не стишував. Швидко проминувши кілька перехресть, він звернув нарешті у вулицю з одним-єдиним ліхтарем десь у далекому її кінці, постукав у двері якогось будинку і, стиха перемовившись кількома словами з чоловіком, який відчинив їх, піднявся сходами на другий поверх.

Коли він узявся за ручку дверей, за ними загарчав собака, і чоловічий голос запитав, хто там.

— Це я, Білле, тільки я, голубе, — відповів єврей, зазираючи до кімнати.

— Ну, то заходь, — сказав Сайкс. — Цить, дурна тварюко! Невже ти не впізнаєш диявола, коли він у пальті?

Певно, собаку і справді ввів в оману верхній одяг містера Фейгіна: коли той розстебнув пальто й кинув його на спинку стільця, пес трохи пометляв хвостом, виявивши всю ту радість, на яку був здатен, і повернувся до свого кутка.

— Ну? — мовив Сайкс.

— Ну, голубе… — почав був Фейгін і вигукнув: — О! Це ти, Ненсі!

Тон у нього був трохи збентежений, бо відколи дівчина заступилася за Олівера, вони ще не бачились, і Фейгін не знав, чого від неї чекати. Проте поведінка юної леді швидко розвіяла його побоювання, якщо вони в нього були. Вона прийняла ноги з гратів каміна, відсунула стілець і без зайвих слів запросила Фейгіна підсісти до вогню, бо надворі, ух, як холодно.

— А таки холодно, Ненсі, дорогесенька моя, — мовив Фейгін, гріючи над вогнем свої кістляві руки. — Аж пронизує, — додав він, хапаючись за бік.

— Холоднеча, певно, й справді люта, коли навіть тебе пробрало, — сказав містер Сайкс. — Дай-но йому випити, Ненсі. І швидше ворушися, хай тобі грець, бо я зараз сам занедужаю, дивлячись, як труситься ця стара шкелетина. Тьху, мов привид, який щойно встав з могили!

Ненсі квапливо дістала пляшку з шафи, де стояло ще багато пляшок, наповнених, мабуть, різними трунками.

Сайкс налив чарку бренді й запропонував її Фейгінові. Той лише вмочив у чарку губи, відставив її й сказав:

— З мене годі, Білле, дякую.

— Так-так, боїшся, щоб тебе не перехитрували? — пильно глянув йому в очі Сайкс. — Хху!

Виказавши тим хрипким вигуком свою зневагу, містер Сайкс схопив чарку й вихлюпнув залишок бренді в камін; спорожнивши посудину, він наповнив її для себе.

Поки він перехиляв чарку, старий озирався довкола — не з цікавості, бо не раз тут бував, а з властивої йому сторожкості й підозріливості. Це була убого обставлена кімната, і тільки зазирнувши в шафу, ви зрозуміли б, що тут живе не простий робітник; щоправда, певну підозру могли б викликати кілька важких кийків у кутку й свинчатка, що висіла над каміном.

— Ну от, — сказав Сайкс, облизуючи губи. — Тепер я готовий.

— Говорити про справи? — спитав єврей.

— Так, — відповів Сайкс. — Кажи, з чим прийшов.

— З приводу тієї хати в Чертсі, Білле, — стиха мовив єврей, присуваючись ближче до нього.

— Гаразд. А що далі? — спитав Сайкс.

— Ах, голубе мій, ти сам чудово знаєш! — вигукнув Фейгін. — Правда ж, він знає, Ненсі?

— Не знає, — вищирився містер Сайкс. — А може, не хоче знати, а це одне й те саме. Ну, давай, викладай усе навпростець. І годі моргати, й щулитися, й ходити околяса, наче не ти перший задумав цей грабунок! Кажи, з чим прийшов!

— Ша, Білле, ша! — мовив єврей, марно намагаючись зупинити цей вибух обурення. — Нас можуть почути, голубе! Нас можуть почути!

— І нехай! — сказав Сайкс. — Мені байдуже!

Але насправді містерові Сайксу було не байдуже, і тому ці слова він вимовив спокійніше, притишивши голос.

— Ну, не треба, не треба, — улесливо мовив старий. — Я просто стережуся, та й по всьому. То з приводу того діла в Чертсі, коли ми впораємо його, Білле, га? Коли ж ми його впораємо? Скільки там срібла, голубе, скільки срібла — і якого! — Він аж потер руки й звів брови від солодкого передчуття.

— Ніколи, — холодно відповів Сайкс.

— Ніколи не впораємо? — вигукнув єврей, відкидаючись на спинку стільця.

— Так, ніколи, — кивнув Сайкс. — Принаймні так, як ми намірялись, у нас не вийде.

— Значить, ви намірялися не так, як слід, — аж зблід від злості Фейгін. — І не переч мені!

— А хто ти такий, що тобі й перечити не можна? — визвірився Сайкс. — Так от, щоб ти знав: Тобі Крекіт уже третій тиждень там вештається, а ще й досі нікого із слуг не намовив.

— Невже ти хочеш сказати, Білле, — спитав єврей, лагіднішаючи в міру того, як грабіжник розпалювався, — що бодай одного з двох слуг не можна перетягти на наш бік?

— Саме це я й кажу, — відповів Сайкс. — Вони служать у тієї старої вже двадцять років, і якби ти їм давав навіть п'ятсот фунтів, вони б однаково не погодилися.

— Ну, а жінки, голубе, невже їх теж не вдасться переманити? — спитав єврей.

— Так, не вдасться, — відказав Сайкс

— Навіть такому дженджикові, як Тобі Крекіт? — недовірливо спитав єврей. — Ти ж знаєш, що за народ ці жінки, Білле.

— Атож, навіть такому дженджикові, як Тобі Крекіт, — відповів Сайкс. — Він каже, що весь час походжав коло того будинку в канарковому жилеті, з наклеєними бакенбардами, — і все надаремно.

— То треба було перейти на вуса й кавалерійські бриджі, голубе, — зауважив старий.

— Він і перейшов, та тільки це теж нічого не дало, — відповів Сайкс.

Прикро вражений, Фейгін на кілька хвилин замислився, уткнувшись підборіддям у груди, а тоді підвів голову, глибоко зітхнув і сказав, що коли Тобі Крекіт не бреше, то з цього діла справді вийшов пшик.

— Охо-хо, — мовив він, опускаючи руки на коліна, — досадно все ж таки втрачати таке багатство, коли до нього, здавалося, вже рукою подати.

— Атож, — погодився містер Сайкс. — Не пощастило.

Запала довга мовчанка. Старий поринув у глибоку задуму, і зморшкувате бридке обличчя його набуло воістину сатанинського виразу. Сайкс раз у раз скоса поглядав на нього, а Ненсі, видно, боячись роздратувати грабіжника, сиділа, втупившись очима у вогонь, і ні словом, ні порухом не виказувала своєї присутності.