Огненний змій - Александрович Митрофан Николаевич (читать книги бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
— Та почекай, брате, ще подивимося, що буде далі. Хай собі живе, поки живеться, а коли б ти почув, що кажуть люди.
— А що ж кажуть? — перепинив другий козак. — Варто тільки подивитися на неї, так і зрозумієш усе…
— Що, хіба змінилася?
— Змінилася, та тільки так, що й не дай господи: зробилась такою красунею, що ніхто ще не бачив, нікому й не снилася така краса. Я чув, це недобрий знак!..
— Ну, а що ж кажуть люди? — спитав високий козак, звертаючись до першого оповідача.
— Кажуть дивні речі: не знаю, чи вірити тільки: буцім — цур нашого місця — до неї літає змій!..
— Змій?! — скрикнули всі. — Від кого ж ти це чув?
— Та ця чутка ходить по всьому Воронежу. Ось і мірошник, певне, знає. — Слухай, як тебе, дядьку? Панасе! Чи правда, що до молодої Большачихи літає змій? — сказав він, звертаючись до мірошника, що відтоді, як приїхали козаки, ні разу не втручався в їхню розмову, і похмурий, метушився коло свого діла.
— Скоро, небоже, постарієш, коли все знатимеш, — суворо відповідав запорошений борошном мірошник.
— Не зачіпай, брате, його, — сказав один з козаків тихіше, — адже мірошник з чортом рідні брати; бачиш, як йому прикро, що ми лаємо його родича!
Всі засміялись.
— Так до Большачихи змій літає! — казали козаки, роздумно похитнувши головами. — Ну, тепер уже пропала: від змія ні одна не викручувалась.
— Чого ж пропала? І я знаю одну жінку, до якої літав змій, так та ж сохла з кожним днем, а ця, кажуть кращає; отже, не пропаде.
— Кращає, та не по-людському кращає! Я готовий бозна-що ставити, коли вона вмре своєю смертю. Адже недарма її дід, віщун, умираючи, довго їй щось казав наодинці, і потім вона ледве не пішла в манастир… Отже, він їй напророкував щось такого! Знов же не без причини й далекий знахар її налякався.
— Хотілося б мені бачити, що там за змій! — сказав низенький чоловік з довгими вусами. — Я зроду не бачив.
— Та краще й ніколи не бачити, — відповідав його сусіда, — я раз бачив, та тільки після того зо три ночі мені не спалося: тільки задрімаю — раптом верзеться, що хата повна вогню, і я схоплююсь…
Тут він враз спинився, всі козаки сторопіли й уп’яли очі в відчинені двері; небо все освітилося; ставок заблищав вогнем: яскрава смуга полум’я, розкидаючи іскри, пролетіла над млином і враз згасла над подвір’ям Івана Большака.
Ніхто не вимовив слова й не запитав: усім було зрозуміло, що це значить. Непереможний жах обійняв козаків. Навіть сам Губський налякався. Зараз же загасили вони вогонь і лягли спати; і кожен, укрившись щільно своєю свитою, вважав себе безпечним від нечистої сили.
Дивна й несказанна ніч у нашому Воронежі. Недосяжно високо далеке небо, незвичайно ясний місяць і яскраві зорі… І крізь прозору синяву неба немов світить якесь інше світло; і проміння місяця розлітається якимось дивним сяйвом у повітрі, і здається, ввесь цей піднебесний світ повен тонких і недотиканих духів: і зорі так уважно дивляться униз, немов шукають відповіді від жителів землі… Задивившись на невимовну красу неба, чоловік ніби проймається його сяйвом, душа ясніє, і він готовий відповісти, коли б мав для цього особливу мову… Зірки горять, зірки блищать на неоглядному полі розкішного синього неба, як незрозумілі літери в чарівній книзі. А ввесь Вороніж спить, і, може, тільки душі поснулих, залишивши свої оселі, виходять, світлі, на повітря і читають цю невитлумачену книгу й розуміють письмена її, поки не повернуться в тіло. Дивна й несказанна ніч у Воронежі. Вона дає чоловікові немов другу душу, вона приходить в усі його нерви, легко йому й вільно, і не почуває вір на собі тіла: йде й не чує землі під собою, немов хвилі повітря підмивають його під руки, і він готовий би полетіти назустріч місяцеві… Скоро вже північ. Ні в одній хаті не світить вогонь. Холодні тіні садків лежать на сонних вулицях.
— Дякую тобі, боже! — казав Іван, знявши шапку й хрестячись проти церкви Спаса. — Нарешті я в Воронежі!.. О! як тут добре й вільно!.. Що за небо! Що за повітря! Які чудові пахощі з садків!.. Ні, сміливо скажу, що ніде я не бачив таких ночей!.. Що то моя Маруся!
І великими кроками поспішав він додому, і серце його стиснулось, коли він наближався садком до нової світлиці. Маруся не спала; вона сиділа біля вікна й так задивилась на місяць і зоряне небо, що йг не помітила Йвана.
— Здорова була, Марусю! Моє серденько! — сказав він, кидаючись до неї. — Чекала ти на мене тепер? День і ніч поспішав, щоб швидше побачити ясні твої очі… Здорова ти, моя голубко?
Маруся спершу й зраділа і стала до нього лащитись, але серед своїх ласк раптом так зареготала, що Йван здригнувся.
— Чого ти смієшся? — спитав він, відступаючи від неї з жахом, бо місяць освітив в цей час її обличчя, й воно блиснуло йому такою красою, що серце йому боляче затремтіло.
— Як же не сміятися? — казала вона. — Який ти темний, тяжкий. Чого ти враз так змінився? Ти ж раніше прилітав до мене легкий і світлий, як вогонь! Чого ж ти не граєш, а говориш? Де твоя бандура? Грай: мені гидкий твій голос… Чи скоро ти виссеш з мене тяготу? Чи скоро ми полетимо в твою сторону?
— Боже мій, боже мій! — промовив розпачливим голосом Іван, стоючи біля порога й ламаючи руки.
І раптом надворі все освітилось, під вікнами заблищали іскри… Іван вискочив з хати, і бачить — огненна смуга, вся в іскрах, обвилась летючою стрічкою під солом’яною покрівлею, і покрівля разом спалахнула. Іван кинувся до хати, щоб урятувати Марусю, але вона з реготом вирвалась у нього з рук.
— Куди ж ти мене тягнеш, Іване?
— Ходімо ради бога! Бачиш — вогонь!
— То що? Я вогонь люблю; в огні легко…
Іван хотів силоміць винести її з світлиці, але Маруся з нелюдською силою рвонулася, і так дико затопила в нього палаючі очі, що він не переміг себе. Пронизливий зір пройшов йому до самого серця: він скрикнув і вибіг надвір. Криком своїм збудив він домашніх. Але поки збіглися люди, полум’я охопило вже стіни й затягло вікна й двері. Ніхто не наважився рятувати нещасну. Крім небезпеки від вогню, в хаті було чути такий страшний, такий дикий регіт і виск, що в усіх холод ішов по тілу.
Незабаром задзвонили в дзвони на шести воронізьких дзвіницях; тривога обняла всіх, і люди збіглись з усіх вулиць. Але допомоги було мало, і скільки не лляли води, полум’я не меншало, а немов наперекір ще більше розтулювалось і глибше бризкало в небо. Далеко було чути крик людей і плач своїх. Іван у божевільному розпачу припав до землі й ридав, і бився, і кликав на себе смерть. Іскри й головешки сипались на нього так, що треба було декільки разів відносити його;; далі. А тим часом крізь полум’я все лугав голосний регіт, що його не заглушали ні тріск полум’я, ні крик людей. Нарешті з останнім виблиском пожежі замовк і страшний сміх. Густий, рудий дим клубами покотив по пожарищу. З темного завулка повіяв вітер, і разом з ним зачулись у повітрі жалібні звуки, в яких усі пізнали голос Іванової бандури… Всі почули непереможний жах і розійшлись по хатах. Залишивсь на пожарищу один тільки натовп людей — сім’я й двірня згорілої хати. Осяяні червонявою загравою від колоддя, що тліло й спалахувало, вони мов тіні бликували навколо між опалених дерев садка, між навалених у безладді пожитків.
Іван не помер від туги; він досі живе: але ніхто б не пізнав у ньому колишнього Івана. Худий і похнюплений ходить він по Воронежу в старенькій свитці. Коли до нього хто забалакає, він слухає, як крізь сон, і в тьмяних очах ні разу не блисне жива іскра. Часто бачать його вночі на старому пожарищі, що поросло вже травою: іноді лежить він ниць на землі, іноді, стоючи на колінах, читає молитви. Але коли в нього спитати, що це за місце, він не скаже: він нічого не пам’ятає; і тільки якось інстинктивно полюбляє зе# лений горбок, оточений обгорілими пнями й опустілим садком.
Переклад з російської.
Юрко Юрченко
Юрко Юрченко — це псевдонім Миколи Івановича Білевича. Народився в Курську в сім’ї українського педагога, який виїхав із Закарпаття. Закінчив Ніжинську гімназію вищих наук князя Безбородька. Здобув освіту вчителя історії та статистики. Опублікував кілька праць з історії російської літератури («М. І. Новиков», «Російські письменниці XVIII віку», «Російські письменники XIX віку»). В гімназії заприятелював з Миколою Гоголем, Євгеном Гребінкою та емігрантом з Закарпаття Нестором Кукольником. Видав збірку фантастичних оповідань в двох томах «Простонародные рассказы» (1836), яку перевидав 1839 року під назвою «Святочные рассказы». Пізніше в «Невском альманахе» у 1846 році з’явилася ще одна фантастична новела «Журавель», яку й перекладено за цим виданням.
