Огненний змій - Александрович Митрофан Николаевич (читать книги бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
— А може бути, може бути… Гаразд, ходімо на село, до мене. Оглядини справимо, з бабою своєю перебалакаю, а там і дочку спитаємо одну або другу.
II
— Оце, Кирику Єлисейовичу, й хата моя, — сказав Микита, заходячи до себе у двір.
Вони зайшли в хату, за чистим дубовим столом сиділа білява дівчина і щось там шила, друга, чорнява, прибирала начиння на полиці. Господарки десь не було, певно, пішла корову доїти.
— Таточку, таточку! — заметушилися дочки. — Де ж це ви забарилися? Ми вже вечеряти зібралися.
Мабуть, вони не бачили журавля, що стояв за спиною в Микити. Саме на ту пору увійшла й Степанида.
— Де ж це ти забарився? — спитала вона. — До млина ходив, чи що?
— Та де… Не був я в млині. Зате ось гостя привів. Та ще якого гостя!
Кирик Єлисейович ураз стрепенувся та почав причепурюватися, общипуватися— зовсім, як журавель. Крила зашуміли, заклацав дзьоб по пір’ю так, що пух посипався. Дівчата зойкнули від несподіванки, а господиня аж розсердилася:
— А бодай тобі! Оце очі безсоромні! Знайшов собі забавку! Та ти що — дитина мала? Цілісінький день протинявся бозна-де, ще й журавля до хати заволік — нате, мовляв, тіштеся!
— Перестань торохтіти, Степанидо, як той віз незмащений. Спочатку справу з’ясуй, а тоді й галасуй.
— А що тут з’ясувати? Знайшов справу — з журавлем воловодитись!
— Та щоб ти знала — це тобі не просто якийсь журавель, а сам Кирик Єлисейович Журавель. От! Не смій мені’гостя кривдити, жінко, бо ще невідомо, чи не поріднимося часом.
— Авжеж, Степанидо Ригорівно, — втрутився журавель, — я вам не чужий. З Микитою Івановичем ми вже перебалакали і дійшли згоди.
Доньки, як теє почули, то враз їх наче вітром здуло — пішли по селу дзвонити, що батько вченого журавля до хати запровадив: людським голосом говорить!.. Хочете побачити? То йдіть до нас!
Тим часом Степанида підсіла до чоловіка, який уже примостився з журавлем коло столу, і пішла в них поважна розмова.
— А так-так, жінко, і я, не во гнів його милості сказано, довго не міг ніяк чоловіка в ньому побачити. Ну як же се, думав, і крила, і дзьоб, і ноги тонюсінькі — хіба ж це чоловік? А бачиш таки — увірився. Як поговорив із ним, то й пізнав, що се добра людина.
— Ніяк оце не второпаю, яке в тебе може бути діло з цим… е-е… паничем. Може, він якийсь заморський чоловік, а то й зі самого Петенбургу?
— Отож-бо й воно, що ні… Кирик Єлисейович і в городі мешкав, і в селі сусідньому довго жив, хоч ми його й не знали. А зараз у його милості є аж п’ять сотень золотих дукатів!
— Ой леле! — скрикнула Степанида. — Та такого багатства, либонь, і в царській скарбниці нема!
— Царська скарбниця нехай собі й буде царською, а в нашого зятя своя скарбниця.
— Як же се — зятя?..
— А так. Бо Кирик Єлисейович задумали одружуватися та й, начувшись про наших дочок, прийшли оце на оглядини. Воно, звісно, і ми не останні на селі, хоч і нема стільки дукатів. Зате ж я виборним бував!
Степанида, прискаливши око, уважно розглядала гостя. Він уже не скидався їй на журавля, а таки на молодого парубка, з головою, правда, дещо огірковою, з довгим носом… «Що ж, — думала Степанида, — чимало яких голів та носів буває!.. А головне ж — гроші, гроші… золото…»
— То яку ж це його милість сватає? — спитала вона.
— А яку захоче, — відказав Микита. — Думайте собі, Кирику Єлисейовичу — ви обох бачили. Білява — це старша, Тетяною звати. А чорнява — Люба, молодша. За поведенцію одвіт можу дати: дівки не шалапутні, хазяйновиті, а вже їхню вроду вихваляти — не батьківська справа. Самі й вибирайте.
Жених хотів, було, поклонитися, але стукнувся довжелезним, наче кістлявим, носом об стіл. Старі здригнулися.
— Старша, вочевидячки, буде мені всамраз.
— Старша то й старша, — підхопив Микита. — Чого мудрувати — зараз і присватаєм. І змовини владнаємо.
— Гов! Що це з тобою, старий? — здивувалася Степанида. — Дай лишень отямитися!.. Де ж таке видано? Не встиг наречений посвататись, а ти вже змовини затіваєш!
— А чого відкладати? Я так думаю: розпочав справу, закінчуй відразу, — додав і своє слово Кирик. — Ми б опісля з тестем пішли та й скарбничку принесли. І нареченій, і родині на радість.
— А закінчувати, то й закінчувати! — вдарив по столу Микита. — Тетяно!
Двері були відчинені навстіж, з сіней зазирали в хату жіночі й чоловічі голови, біля вікон стирчала дітлашня, парубки і сиві діди… До хати увійшов сусід Івашко.
— А що се у тебе за диво таке, Микито? — спитав він. — Увесь двір ще й вулиця забиті народом. Кажуть, якусь ти учену птаху спіймав? Га? Кажуть, чоловіком прикидається.
— Не мели дурниць! — сказав Микита. — А не спитавши броду, не ліз у воду! І що тобі за охота по чужих дворах тинятися?
— Та хіба ж я один? Там оно ціле село збіглося!
Микита як подивився, розлютився не на жарти й кинувся випроваджувати непроханих гостей. Скоро в сінях не було вже ані душі. В світлицю зайшли Тетяна і Люба. Господар, заспокоївшись, зачинив двері, узяв Тетяну за руку і, підвівши до гостя, сказав:
— Ось тобі, Тетяно, наречений. І розумний, і багатий.
— Який наречений? — скрикнула Тетяна, сплеснувши руками. — Оцей журавель? Господь з вами, тату! Що це вам на гадку спало глумитися?
Нареченого наче блискавкою викинуло з хати. Микита метнувся за ним, а мати в сльозах бідкалася коло Тетяни — бідолаху лихоманило.
III
Поволі пригасав каганець, вечеря стояла на столі неторкнута, сім’я чекала господаря, а його нема й нема. Давно вже вляглися в селі, часом тільки забрешуть собаки на вітер, півень прокричить своє кукуріку, на дворі прореве корова, або свиня зарохкає біля калюжі, а на вербі заспівають, зашелестять листочки, стьобнуть гілки й затихнуть. Небо чисте, світле і синє, поцятковане зірочками. Рідко-рідко промигне хмарка якась — то заступить зірочки, то відкриє їх… А Микити усе нема й нема!
Де ж бо це й справді пропав наш Микита?.. А він, бачте, вибіг з хати за журавлем. Ото, як дійшли до лісу, Кирик і сказав:
— Зачекайте-но мене, батьку, я за скарбом піду і сюди винесу!
Та й подався в саму гущу лісову, а Микита зостався окрай вівсяного поля та й чекає, чекає… Ось уже сплив місяць-повень на небо, дмухнув нічний вітерець, прокинулися дерева в лісі та повели межи собою звичайну розмову про те, про се — а Бог його й знає, про що!.. А Микита сидить на пагорбі та чекає, коли ж це вийде з лісу Кирик зі своїм золотом. Та ба, не йде чогось!.. Микита й зведеться з горба, і вперед-назад прошвендяється, знову вмоститься і задумається про свою родину, про зятя-журавля, про Тетяну… Чекає Микита і вже сердитись починає:
— Що ж він таке, лаха з мене дере, чи що?.. Та я йому, довготелесому, всі ребра переламаю!
— Ой, ой, ой! — запищав хтось Микиті понад самісіньким вухом.
Микита озирнувся — нікого нема.
— Цить, шибенику! — крикнув він. — Ич, підслухав та й на язика й ухопиш! Дивись, а то обітну!.. Я, братку, не тютя якась, а старий виборний. Не вийдеш мені добром, сам знайду, за комір візьму, руки-ноги зв’яжу та становому й представлю!.. Чуєш ти?!
— Шуєш ти?! — озвалося в лісі з присвистом. Микита спалахнув: «Ех, раз мати родила!» — та й,
згадавши, як колись гайсав по лісах за втікачами-рекрутами, ще коли виборним був, кинувся в саму гущавину. Іде, іде, аж глип убік: сидить під дубом журавель — вилитий Кирик Єлисейович.
— Ага, приятелю! — закричав Микита. — Дурити нас надумав?
Журавель хоч би слово промовив, хоч би ворухнувся. Зате з-за кущів випірнув другий журавель, а далі третій, четвертий — і ще, ще… Глянув Микита — весь ліс в журавлях. І на деревах журавлі, і в кущах журавлі, і в траві журавлі, і по ріці, що по той бік лісу, пливуть журавлі, і вівсами ходять журавлі!
— І що це за капость така? — затрусив головою Микита. — Ото їх нанесло сюди, мов саранчі якої, прости Господи!
