Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман) - Домонтович Віктор
Спокій огорнув Кулішеву душу, і він дає найприхильніші оцінки своїм знайомим. «„Добрі люди“ — Закревські! „Добрі люди“ оці де-Бальмени»! Він не хотів би й нікуди від’їжджати від них. Тут він знайшов артистичну атмосферу, фарби, полотно й пензлі.
Сергій де-Бальмен малював саме ілюстрації до Кулішевої «Орисі», і Куліш проявляв великий інтерес до цієї справи [19]. Виникало питання про те, щоб ілюструвати також і «Чорну раду». Малювання йшло під акомпанемент гри на фортеп’яно або ж дівочого співу за п’яльцями.
Музика й малювання поєднувались із спогляданням природи. Сонячні заходи ще не шокірували тоді нікого, і Куліш, захоплюючись вечірнім сонцем, не боявся здатись людиною відсталою.
Згідно зі смаками доби й Кулішеві листи з України носять переважно пейзажний характер. Тематика його листів — це осяйний став, осінні квіти на клумбах, мальви й жоржини на острівках великого ставу, блискуче золото американського льону, пишна рябина й акація, гра шовку й саєту від дерев, що відбиваються в воді, ручні дрофи, гусячий плюскіт, а далі: мороки ночі, невідомі шелести, зоряне небо, дівочі пісні на селі.
Епістолярний стиль Куліша відображав особливості загальної літературної манери [20].
Описи природи доповнюються описами характерів і побутових подробиць. У серпневих листах Куліша занотовано багато цікавих рис поміщицького побуту середини минулого століття. У нас в Україні нема книги, подібної до праці Луї Мегрона «Романтизм и нравы»; і коли, може, важко було б підібрати подібний, український побутово-романтичний матеріал, який зумів скупчити в своїй книзі Мегрон, то в кожнім разі в листах Куліша ми знаходимо тонкі й художньо виписані сторінки, що освітлюють тодішніх людей, їхні дні, речі, розмови, кімнати, вишивки й мережки, ранкову каву, прогулянки по саду, садові алеї, блянжові вбрання, лагідну пані, пухке немовлятко в чумацькій сорочці, дівчат за п’яльцями.
Але в центрі Кулішевої уваги в увесь час його перебування в де-Бальменів лишається 16-літня дочка господаря, Маня де-Бальмен.
З любовною ласкавістю, з легким і прозорим почуттям придивляється Куліш до молодої дівчини. В ній знайшов він ситцевеньку й рожеву, молоду й радісну милу простоту. Вона для нього «сільська панночка в кращому значенні слова»: нове втілення образу Ґетевої Лотти, Пушкінської Тетяни. «Таке молоде і хороше»!..
Кулішеві сподобалося, що в її вихованні відчувається дух старосвітської господарности, гармонійне поєднання природи і виховання.
Говорячи про Маню де-Бальмен, Куліш зберігає смаки, що їх він виніс із дрібнопомісного середовища, смаки ощадности й господарчої дбайливости. Йому приємно, що дівчина не боїться сонця, ходить без рукавичок, що в неї засмалені руки, що вміє вона бути натуральною й щирою. Йому приємно, що панночка насмілилася вийти до нього в ненових черевиках, що вона по хазяйству бігає, шити вміє, ледаче полотно од хорошого розпізнає, за дитиною подивиться й бавить її. Музику змінює вона на підрублювання хусток, фортеп’яно й музичні Маєрберові п’єси на голку з ниткою. Куліш радий стежити у великопомісному побуті риси простого побуту доброї селянської родини.
— От так живи! Що й розум, і вся наука, і простота, — радив Куліш.
15 серпня 1856. Линовиця
«Ранком пив кофе внизу, бо живу нагорі, на антресолях. Пані все зо мною розмовляє про життя на світі тощо. Дуже розумна людина!»
«Перед обідом приїхали євреї з крамом. Їм проміняли стару мідяну утвар на полотно, а я купив собі за 7 р. дюжину батистових хусточок. Пані мені вибрала і сторгувала. Тямуща вона дуже в таких речах і каже, що батистовий платок переносить полотняного, бо тії біляться не знать яким способом. Тут Маня виявила й собі хазяйську струнку, розпізнаючи ледаче полотно од хорошого. Мати всіма силами навчає простого розуму свою дочку, щоб знала не одні тії гами, що беруть на фортеп’яно. Вона в неї й по хазяйству бігає, і дитину тішить, і мить і шить уміє».
«Любо мені, що ця пані, котора в Києві здавалась мені трохи ніби гордою, тепер щодальш стає простішою й щирою. Усячину мені звіряє, чого б я й не сподівався, і радиться зо мною, наче з яким старим чоловіком. Бачивши од людей собі шанобу, і сам себе більш починаю шанувати, а то все почуваєшся блазнем і не ймеш сам собі віри».
«Орися виходить на Божий світ, щодальш, то все краще. Сергій упивсь у свою роботу, і вже в йому заграла та струна, що змалку брала гору над іншими, — струна артистична. Тепер уже розмовляємо і про «Чорну раду», як би її ілюструвати. Я засадив за рисунок і Маню, і сам узяв дещо дряпать сепією з етюдів, а пані мене навчає. Тим часом дівчата за п’яльцями виспівують своїх пісень. Пані то з малою дитиною няньчиться, котору сама годує, то інше що-небудь, то узори дівчатам компонує, а тут же й чоловікові у його ілюстрації раду дає. Що треба, то й сама, взявши кисточку, підправить, бо вона у пейзажі заткне його за пояс…»
«Маня учила чи промовляла Маєрбера; мати дещо розтолковувала оддалеки. Якже переграла все, тоді:
— А візьми лишень, Маню, хусточки пообрублюй».
«Це, бач, мої, і так просто взялась Маня до роботи, наче яка Маруся в доброї козачки за сорочку для наймита.
— От так живи! Що й розум, і всяка наука, й простота».
Захоплений цим артистичним оточенням, Куліш ладен сказати життю оптимістичне: «Так!»
— Ні, таки на світі багато дечого є хорошого, а між хорошим Линовиця не послідуща.
— Гарно сей день прожив я, спасибі Богу! — каже Куліш і, віддаючись переживанням тихих серпневих вечорів, відтворюючи ритми вечірнього спокою в ритмах Шевченкового вірша, додає:
— Лягаючи спати, промовляв собі напам’ять Перебендині вірші, у которих намальована вечірня пора, почута тихою душею. Ти ще не знаєш їх; ось вони:
— Що за вечір сьогодні був! Що за вода в саду! Вияснилась, як скло, і все в їй, до послідньої билини, оддалось як у дзеркалі. Коли б, Господи, — зідхає Куліш, — так на душі було тихо!
Гостювання в гр. де-Бальменів насичено атмосферою Шевченкових віршів. Враження од сільської природи єднається з враженням од поезій Шевченкових. Кожен новий день, що його перебуває Куліш у де-Бальменів, приносить із собою нову думку про поета.
Заглибившись у сільський спокій, віддавшись цілком спогляданню спокою, Куліш раз у раз згадує про Маню де-Бальмен, вивчає її, аналізує її переживання, занотовує її настрої, що їх він зумів викликати в неї своїми розмовами.
У листі з 29 серпня 1856 Куліш докладно оповідає за свої враження від Мані де-Бальмен.
— Маня все та ж: ходить до церкви, одвідує хорих селян, гуляє зі мною по саду й по селу при місяці, розповідає за пригоди з курками й різними тваринами, прокидається зі сходом сонця «до корів», няньчить маленького брата і без перерви сміється, знаючи, що це їй до лиця.
19
«Де-Бальмен рисує ілюстрації для „Орисі“. Деякі дуже гарні. Я в його забрав усі композиції, це вже на твій пай» (29/VIII—1856. Линовиця. До дружини). «Сергей Петрович рисует с энтузиазмом» (27/VIII—1856. До Н. В. Тарновської).
20
50-ті роки були [роками] збільшеного інтересу до описів природи та пейзажів. На описи природи дивились як на необхідну приналежну частину кожного роману, а пейзаж кількісно й якісно конкурував на художніх виставках із жанром. Пейзаж цінився як самоціль, і гра світу, сріблясте тремтіння ранкового повітря вабили художника своїми технічними труднощами. Каро й Теньєр були модні художники. Куліш сам малював. Він умів захоплюватись «грою ліній, тонів і фарб». Коли в 40-ві роки він мріяв переїхати до Петербурга, Академія мистецтв була не з останніх аргументів за переїзд (5/V—1845. Лист до Плетньова). Як і Шевченко, Куліш у 40-ві роки хитався між пензлем і пером. Переїхавши до Петербурга, він збирався одвідувати Академію мистецтв. «Може, — гадав Куліш, — мистецтво, до якого я з малих років мав пристрасть, пішло б мені на користь, і пензель мій сказав би згодом більше про Україну, як перо» (23/ХІ—1843. Лист до Юзефовича).
