Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман) - Домонтович Віктор
Та Куліш надто серйозний і надто методичний, щоб думати про жарти й флірт! Замість фліртувати, він вивчає дівчину. Він використовує нагоду для уважних спостережень. Він експериментує. До дівчини він підходив як експериментатор, як дослідник.
Так він ставився до всіх жінок, що з ними йому траплялося зустрічатись у житті, так само він поставився і до Мані де-Бальмен.
…Місяць, ніч, став! Вода в ставу тремтить місячним золотим сяйвом, і в темних тінях за ставом на селі чути дівочі співи.
Він і вона!
Куліш і 16-літня дівчинка!
— Вчора я довго сидів з нею над водою при сяйві місяця і розмовляв про різні речі. Вона ще зовсім не розвинена, та на душі в неї так тихо, як у дитини. Хотілося б мені вгадати її прийдешнє! Мені здається, що, попри всю свою простоту й добродушність, вона стане згодом хитрою й нещирою жінкою, почне пускать пиль у вічі, використає всі свої ресурси, щоб досягнути будь-якого становища в суспільстві, і вийде з неї така звичайна жінка, яких ми бачимо на кожнім кроці. Цю думку я ґрунтую на різних обставинах життя і на рівності її вдачі щодо пристрастей. Вона нічим не зацікавилася досі; ніщо в природі чи в світі мистецтв не справило на неї великого враження. Нема в неї елементу поетичного, що один виносить нас на поверхню з безодні життєвої пошлости. Тому без допомоги якої-небудь міцної душі, що ввійшла б з нею в щільні стосунки, вона невідмінно поступиться перед плином життя, що її оточує. І тому нічого буде взяти від Мані, окрім прекрасного образу загиблих надій.
Цей останній абзац — надзвичайно характеристичний для Куліша!
Здавалося б, що за претенсійне ставлення до простенької 16-літньої дівчинки, яких «сильних вражень» треба шукати від неї, про який «елемент поетичний» треба говорити? Для чого перебільшувати, здавалось, надії, щоб потім говорити про їх загибель? Але такий був літературний стиль епохи: тут і «погибшие надежды», і «уступка окружающей жизни», і «бездна житейской пошлости», «сильные души», і т.і., т.і. Звичайнісінькі літературні трафарети, що, перенесені в життя, здаються ненатуральними й фальшивими.
Ми не маємо підстав сумніватись у щирості Куліша, але ледве чи можна знайти ще одного письменника з таким педагогічним і моралізаторським нахилом. Мріючи про простоту, він, проте, сам ніколи не вмів бути простим. Варто йому було стрінути гарненьку дівчинку й просидіти з нею декілька годин увечері при місяці на березі ставка, як він починає вірити в своє призначення врятувати цю дівчину від пошлости оточення, допомогти їй зберегти «прекрасний образ здійснених надій».
Це ж він і є та «міцна душа», що його покликано врятувати 16-літніх дівчат од пошлости оточення… Куліш інакше й не уявляє своїх стосунків з дівчиною чи жінкою, як тільки щоб «урятувати» й «виховувати». Його еротика — педагогічна. З нього був педагог не тільки у взаєминах з Манею де-Бальмен, Рентель, але навіть із Марком Вовчком та Глібовою.
— Приємно, — каже Куліш, — поливати рослини, що тільки розвиваються й обіцяють квіти й плоди. Передчуваючи близькість своєї відставки з життя, я находжу втіху в тому, що за моєю участю життя розквітло розкішніше.
Мала цілковиту рацію B. C. Аксакова, коли писала про Куліша:
— В ньому багато вчительських способів і якийсь старовинний методизм у висловах, манері й навіть у думках, а тимчасом почувається пристрасна натура.
У дівчині Куліш шукає не загального ліризму; він хоче, щоб душа дівчини бриніла, як пісня, щоб дівчина звучала, щоб у ліричному напруженні вона задзвеніла срібним дзвоном блакитної далечині. Ліризм, поетичність, незнана незвичайність — ось ті вимоги, що їх звертає Куліш до дівчини.
Новий галас, радощі, розмови й суперечки вніс із собою Левко Жемчужніков, натура художня, легка й артистична, «з шампанським в крові», завсіди радісний і піднесений, близький приятель Куліша й друг дому в де-Бальменів.
Великорос з походження, він був захоплений Україною, її природою, яку він малював, її піснями й казками, які він збирав і записував, романтикою минулого й екзотикою садків і білих хат. Вірші свого двоюрідного брата, Олексія Толстого «Ты знаешь край, где все обильем дышет», він міг проказувати, як своє credo.
Приїхав він до де-Бальменів тоді ж, 15 серпня.
— Так собі забавляємось і гуторимо про Левка, що де то він сновигає, — описував Куліш у тому ж листі появу приятеля, — коли ж дзвінок: телень-телень — він і вродивсь у Линовиці. Ледащо! Розіпсів зовсім за це літо. Багацько б тобі розказав про його дурний розум, та вже нехай колись, як побачимось. Втомившись у дорозі, рано одійшов він спать.
Другого дня, спеціально, щоб побачити Куліша, приїхав до де-Бальменів молодий Василь Тарновський. Характеристика «молодого Василька, козака лейстрового», «благого юноши», прекрасно гармонує з описом Мані де-Бальмен.
Перша половина листа 16 серпня така ж ідилічна й ясна, як і попередні листи з Линовиці. Але розмова за обідом вносить нові нотки, і в листах Кулішевих, що до того часу були віддані пейзажним спогляданням, «вечорам, відчутим тихою душею», читанню Шевченкових віршів і т.і., накреслюється нова тема: «тема страстей». «Но всюду страсти роковые!..»
«16 серпня 1856. Ранок такий, як і вчора, тільки знаючи, що Сергій до 11 години ходитиме по хазяйству, і я зоставсь у своїй кімнаті; тут і кофе пив. Спустившись униз, розмовляв то з одним, то з другим, як ось у двері — шасть молодий Васильок, козак лейстровий! Приїхало, сподіваючись мене застать. Люба дитино! От ходили по саду, побалакали. Тоді Маня і просить у мене переписать невольницький вірш, що списав Тарас, сидячи в неволі. Написав він їх 13, — дуже гарнії! Ну, звісно, я сам узявся до писання. Ото засів, тут же серед зали, та й переписав їй в альбом, що подарував лейстровий козак. А вона мені рубила хусточки».
«Малеча [Вас. Тарновський — син] зове її своєю Марусею. От тобі й добре було б, якби й поділивсь із нею своїм достатком, оженившись. Тоді б носила, які схотіла, плахти, кунтуші й кораблики, переміняючи їх хоч щодня. А що як? Через чотири годи їй буде 20, а йому 22 годи. Любо мені, як хто жениться змолоду! А то чи весело буде глядіть на чорнобриву Маню в руках у сивого діда?»
— Гарно пройшов ранок до самого обіду. Мені здалось, що якби привик я до Линовиці, то от тут би нехай у залі поставили стіл із моїми бумагами, — я б і писав серед людського гомону та сміху. Сергій рисував Орисю. Левко збивав його з пуття, бо в самого в голові завірюха. Пані направляла і шептала мені, що поки Левко тут — Сергій нічого з Орисею не врадить. За обідом була велика пря за страсті людськії. Левко стояв на тому, що треба піддаваться страстям, аби без обиди людської; Сергій йому поперечив. І я піддержував Сергія, дарма що поступую на світі ледви не так, як і Левко. Отже, поперечивши, не кривив я душею, бо душа моя завсіди силкується по-божому і по-святому.
— Гарно пройшла година чи дві після обід… О, Боже мій милий! Чому б людям не буть щасливими, коли їм ніщо не псує щастя? Отже, ні: отії страсті, про которі Левко розмовляв за обідом, і тут підривають зелені береги і роблять із них страшенні кручі. Повів він мене наверх і почав розказувать свою історію, од первого завітання в Линовицю аж до цього дня. А пані ще перше його дещо мені розказала. Так і вийшла говірка, та й негарна, — така, що оце б узяв та й летів не знать куди, одвернувши голову. Не буду писать нічого через пошту, а колись розкажу. Побачиш сама тоді що.
— Нема в світі правди, не зискать! Що ж Маня? Маня мені здається ангелом без крил серед калюжі. О, Господи! Пошли цьому ангелові крила!
«Скоро вже поїдемо з Линовиці з малечею… Кланяється тобі у сюю самую минуту Левко і цілує ручку. Подарував тобі усі ложки і тарілочки, бо вже Горошина не купує і хазяйства не заводить. Ти їх получиш незабаром через пошту».
«17 серпня. Ранком то гуляв, то що. Договорився з Манею, щоб пошила мені чумацьку сорочку, таку, як у Левка, гаптовану шовками. А до сорочки добуду ще шапку-кучму. От тоді нехай мене зніме Берґнер для тебе! Коли б ще уси добрі запустить. От би чумаком приїхав до тебе!..»
«Чого передо мною одкриваються тайни людськії? Мені хочеться любить людей щирим серцем; чого ж вони такі мізерні у своїх учинках? Чи вже трудно держаться на такій висоті, як ми з тобою? Мабуть, що й така висота не для всякого по силах… Гірко на світі жить, не люблячи людей. Коли б же Бог дав любить їх, знаючи все їх мізерство душевнеє!.. Опівдні виїхали ми з Линовиці. У мене нила душа, що наше прощання було якесь холодне; так, ніби знали вони, що в мене нема вже тії шаноби, тії щирости до їх, котора ще вчора сповняла моє серце».
«Ти знаєш, — писав Куліш З вересня 1856 до дружини, — що жив я днів зо два чи що у де-Бальмена. Знаєш і те, що Левко зняв у мене з очей луду, іншими вони мені тепер показались, цебто, бач, старі. А молоденька Маня процвітає квіткою, та Бог знає, чи нема і в неї перед очима правдивого добра. Знаючи тепер, яка нещирість, яка хисткість і омана в душах її батька й матері (найбільш у матері), я зробивсь до їх іще прихильніший: чи не получчають вони од моєї добрости. У обман я не дамсь і, попустивши їм кривить против мене душею, сам буду робить щире добро для їх. Перве добро моє буде теє, що передам їм усякі книжки до науки дітей. Росте в їх три сини; може, з тих синів люди будуть, так нехай користуються моїми книжками. Може, й назад не вернуть, та Бог з ними, аби хоч одна душа здобувала розуму через моє добро. Тут же й Маня дещо попрочитує, то все-таки кріпше стоятиме на своїм місці, а може, придбає що-небудь у голові і на користь своїм діткам. Так от передаю я де-Бальменам свою скриню з книжками од Тарновських. Там їх ніхто читать не буде, бо й дома нема нікого, а тут старший хлопчик розумний: нехай набирається розуму. Тимчасом я з де-Бальменом буду держать себе так, ніби нічогісінько в моїй душі против його не одмінилось, тільки не всю правду йому звірятиму».
