Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз (читать книги онлайн полностью .txt) 📗
Розділ XXIII,
який переповідає зміст приємної бесіди між містером Бамблом і однією леді й показує, що навіть парафіяльному бідлу властиві слабості людські
Увечері вдарив мороз. Сніг на землі узявся твердою крижаною корою, і тільки кучугури в підворіттях та на перехрестях розвіювалися під поривами пронизливого вітру, який з дедалі моторошнішим виттям люто накидався на ці перепони на своєму шляху, збивав білу куряву і, розвихривши, розпорошував її хмарами туману. Такими темними, холодними зимовими вечорами люди, які живуть у теплі й добрі затишної оселі, воліють збиратися перед каміном і, дивлячись у яскраве полум'я, дякувати богові, що вони вдома; що ж до бездомних, голодних сіромах, то вони в такий вечір воліють упасти на сніг і померти. Багато, ой, як багато змучених голодом пасинків суспільства за такої негоди назавжди закривають очі просто неба на наших вулицях, і хоч які гріхи обтяжують їхню душу, навряд чи на тому світі їм випадуть гірші муки.
От що творилося надворі, коли місіс Корні, наглядачка робітного дому, вже знайомого нам як місця, де народився Олівер Твіст, вмостилася перед веселим вогнем каміна в своїй маленькій вітальні й з видимою втіхою оглянула круглий столик, на якому стояла відповідних розмірів таця з усім необхідним для вечері, якої тільки може побажати собі наглядачка. Місіс Корні лагодилася потішити свою душу чашечкою чаю. Коли ж вона перевела погляд зі столика на камін, де чи не найменший у світі чайничок наспівував тонесеньким голоском тихесеньку пісеньку, на серці місіс Корні потеплішало настільки, що вона аж усміхнулась.
— Так-так! — мовила наглядачка, спираючись ліктем на стіл і замислено вдивляючись у вогонь. Що й казати, всім нам так багато дано! Всі ми маємо дякувати долі! Якби ж то ще кожен з нас усвідомлював, як багато йому дано! Ох-ох-ох!
Місіс Корні сумно похитала головою, немов засуджуючи духовну сліпоту бідняків, які цього не розуміють, і, енергійно сунувши срібну ложечку (свою, а не парафіяльну!) в бляшану чайницю, що вміщувала рівно дві унції чаю, почала заварювати свій улюблений напій.
Які дрібниці порушують іноді нашу хистку душевну рівновагу! Поки місіс Корні філософувала, чорний чайничок, що завдяки своїм малим розмірам швидко скипав, узяв і збіг, трохи ошпаривши їй руку.
— Щоб ти згорів! — вигукнула достойна леді, похапцем ставлячи чайник на підставку. — Не чайник, а казна-що! Вміщує тільки дві чашечки, а бач, як розбулькався! Кому таке нещастя потрібне? Хіба що, — помовчавши, додала вона, — такій бідолашній, самотній жінці, як я! Ох-ох-ох!
Наглядачка впала в крісло і, знов підперши голову рукою, замислилася над своєю самотньою долею.
Маленький чайничок і одна-єдина чашка на столі викликали в неї сумні спогади про містера Корні (який помер усього лише двадцять п'ять років тому), і вона вкрай зажурилася.
— Ні, другого в мене вже не буде! — гірко мовила місіс Корні. — Другого такого не буде вже ніколи!
Важко сказати, кого стосувалися ці слова: чоловіка чи чайника. Цілком можливо, що чайника, бо, кажучи їх, місіс Корні дивилася на нього, а потім узяла його з підставки. Та тільки вона встигла налити собі першу чашку і зробити ковток, як її потривожив тихенький стукіт у двері.
— Ну, хто там, заходьте! — сердито вигукнула місіс Корні. — Знову, певно, якась стара віддає богові душу. Вони завжди помирають, коли я сідаю за стіл. Ну, чого ви стовбичите там, напускаєте холоду? Кажіть, що сталося?
— Нічого, пані, нічого, — відповів чоловічий голос.
— Господи! — скрикнула наглядачка куди лагіднішим тоном. — Невже це містер Бамбл?
— До ваших послуг, пані, — відповів містер Бамбл, який затримався був у передпокої, щоб обтерти ноги й обтрусити з себе сніг, а тепер увійшов до вітальні з трикутним капелюхом в одній руці й клуночком у другій. — Накажете зачинити двері?
Цнотлива леді завагалася: чи пристойно буде приймати містера Бамбла при зачинених дверях? Але містер Бамбл дорогою сюди добряче змерз, а тому, скориставшись з її вагання, зачинив двері без дозволу.
— Жахлива погода, містере Бамбл, — мовила наглядачка.
— Справді жахлива, пані, — відповів містер Бамбл. — Для нашої парафії — суще лихо, пані. Не далі як сьогодні, місіс Корні, нам довелося роздати двадцять чотири-фунтових хлібин і півтори голови сиру, а ті злидарі ще й не задоволені!
— Та вже ж! Вони хіба колись бувають задоволені, містере Бамбл? — сказала наглядачка, сьорбаючи чай.
— Ніколи, пані, ніколи, — підхопив Бамбл. — Та чого далеко ходити: видаємо ми сьогодні одному чоловікові, зважаючи на його велику родину, цілу хлібину й добрий фунт сиру. Гадаєте, він нам подякував, пані, сказав спасибі? Де там! І не подумав! Замість дякувати, він, знаєте, що зробив? Попросив у нас ще й вугілля — бодай, мовляв, у носову хусточку! Вугілля! Та нащо йому воно? Підсмажить на ньому сир і знову прийде канючити! Отакі вони всі, ці людці. Дай їм сьогодні повну пелену вугілля і можеш бути певен: післязавтра вони заявляться знову, бо сорому у них стільки ж, як у приблудного пса.
Наглядачка висловила свою цілковиту згоду з таким образним порівнянням, і бідл повів далі:
— Я б ніколи не повірив, що дійде до такого неподобства. Позавчора один чолов'яга — ви були замужем, пані, тож я зважусь назвати речі своїми іменами, — такий обідраний, що крізь лахи світиться голе тіло (тут місіс Корні опустила очі долу), стукає в двері нашого попечителя, коли до того на обід збираються гості, й каже, що потребує допомоги. Уявляєте собі, місіс Корні? Його женуть, а він не йде, гостям уже не до сміху, тож попечитель велить винести йому фунт сирої картоплі й півкварти вівсяного борошна. А цей невдячний негідник каже: «Господи, що я, бездомний, з цим робитиму? Це ж усе одно, що мертвому кадило!» — «Гаразд, — каже тоді попечитель і відбирає в нього картоплю та борошно. — В такому разі ти матимеш дулю». — «Що ж, тоді я помру на вулиці», — каже волоцюга. «Не помреш, чорти тебе не візьмуть», — відповідає наш попечитель.
— Ха-ха-ха! Як дотепно! Наш містер Греннет слова не позичає, правда? — вигукнула наглядачка. — І що ж далі, містере Бамбл?
— А далі, пані, — відповів бідл, — той нахаба іде геть, а потім бере й помирає-таки на вулиці! От який упертий нечема!
— Ніколи б цьому не повірила! — рішуче зауважила наглядачка. — Скажіть мені, містере Бамбл, чи не здається вам, що це роздавання харчів біднякам взагалі шкідлива справа? Ви людина досвідчена, то, будь ласка, скажіть, яка ваша думка?
— Розумієте, місіс Корні, — сказав бідл, усміхаючись так, як усміхаються люди, яким дано знати більше, ніж іншим, — надання допомоги біднякам, якщо цю справу поставлено правильно, — але правильно, пані! — це рятунок для парафії. Головна засада такої допомоги полягає в тому, щоб давати біднякам саме те, чого вони не потребують. Врешті їм набридав ходити, і вони махнуть рукою.
— Боже, як мудро! — вигукнула місіс Корні.
— Атож. Між нами кажучи, пані, — провадив містер Бамбл, — це наша головна засада. Якщо ви почитаєте, що пишуть із цього приводу пронози-газетярі, ви побачите нашу засаду в дії: хворі, наприклад, одержують допомогу тільки у вигляді шматочків сиру. І такий порядок, місіс Корні, запроваджено по всій нашій країні. Але, ясна річ, — додав бідл, нахиляючись, щоб розв'язати свій клуночок, — усе це державні таємниці, пані, і згадувати про них можна хіба що тільки у вузькому колі парафіяльних урядовців, таких, як ми з вами… Ці дві пляшки портвейну, пані, рада передає для вашого лазарету — справжній, свіжий, марочний портвейн, тільки сьогодні з бочки. Чистий як сльоза й зовсім без осаду!
Містер Бамбл підняв одну пляшку проти світла, побовтав вино, щоб ще раз пересвідчитись у його чудових якостях, а тоді поставив обидві пляшки на буфет, згорнув хустку, в якій приніс їх, дбайливо сховав її у кишеню й узявся за капелюха, мовби збираючись іти.
