Огненний змій - Александрович Митрофан Николаевич (читать книги бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
— Цитьно, цить! — тихомирив’єм його та узявся було сутність страхів із френології розтлумачити: — Бачите, куме, голова чоловіка состоїть…
— До сто полків вражих! Машируй до школи з такими мудрагельщинами! А я на власні очі — сорок тисяч бомб у печінку! — бачив…
— Що? Ви самі виділи нехриста? — запитав Цапович.
— Га! чого я не видів! Та я таке видів, що якби розказав, то вам розум перед страхом сховався би.
— Ну, то розкажіть, повчіть нас, — сказав я дуже спокійно.
— Гм!.. розказати… Сто сот гарматних ядер! Гей, господарю! Крупнику! Наливай, то розкажу, що видів’єм.
Поволі все стихло, хоч мак сій. Свіча поминанная яла ся догоряти — то липне синім по стіні поломнем, то згасне, то знову липне, а далі враз і стопилася й упала на лавку. Темнота груба окружила нас, лиш на стіні начертав криваво сходячий місяць образ віконця. Господиня роздула на припічку вогонь, і ми почали слухати розповідь Герасима. Не хочу повторяти всі його вояцькі приповідки і прокляття, ані рахувати му всі мірки крупнику, досить сказати згори, що було їх немало і гнали одно по другому навздогін.
— Видите, мої куми, — почав Гарасим, — вам здається, що світ божий всюди такий, як у вас за дверима. Ви гадаєте, же Господь не знав, чим землю посипати, як лиш рівною ордою лазовиною та піском. Легко вам ту о страхах розправляти за печею. Але підіть-но ви на границю — видрися там на Пікуй, на Зелемінь, де небо над тобою, мов стріха, а хмари під огами плахтами стеляться… Перейдися понад Опір, що мов чортова юха, в ложиську своїм кипить і воркоче, а сонце тут бліде і малу лиш годину на день загляне в глибоку долину та й за темнії бори чим хутше ховаєсь. Там то дич — лиш орел зашумить часом або вовк завиє, а бойко в темній одежі, в тихих ходаках пересуваєсь марою. Він і не вмре там, як наш християнин, а буде й по смерти лазити марою і страшити жиючих, аж го викопають із-під землі, а лоб утявши і пробивши осиковим колом, під паху положать.
Ідеш у білий день, блуд чіпаєсь тебе, а корови доєні кров дають; люди сохнуть на самі заданя і уроки, по дорогах хрести поскробані заданями, по полонинах звиваються чарівниці за зіллям, а інші верх Бескида, мов птахи літають. Най же нас Бог заварує від таких сторін, людей і чарів.
Тамто, в тії зачарованії місця, загнала мене судьба по французьких війнах. Рік іще мав’єм дослужити.
На моє нещастє, мешкав’єм у ґазди, котрий мав пречудесную дочку. Скакала вона по горах, як легонький олень, сміялась, танцювала, співала, як ангелик небесний. Оченятками чорними липала, мов двома зірочками, а де поглинула, то все враз ставало таким миленьким, наче від сонця краси прибирало. Як випустить слівце якеє із вуст, мов із помежи шнурочків перел і коралів, то тя залоскоче в ушах, мов то голос із неба. Гай, треба ся було залюбити, но залюбити на смерть!
Але як? Знав’єм, що ми рада, але ж я ще вояк — нині ту, а завтра деінде. Та й грошей нема.
Раз проваджу ю смерком із поля за руку і кажу до неї:
— Гей! Що було, якби тепер язя яка вискочила із лісу і тя мені видерла?
Галюня затрусилася, мов листок трепети, і сказала:
— Ох, не споминайтено за язі, бо я і так боюся? А ось видите відломаний сей хрест коло тамтої пустки — там нехристь сидить.
— Го, го! — розсміяв’ємся, — рад бим змірятися з тею упирицею, то показав бим, яка орудка з цісарським вояком.
Вона ще більше напудилася і стала бігти, що стигла, а мені приступило до пустої голови, і кажу.
— Оже щобись знала, як ваших страхів боюсь, піду іще нині до упириці на ніч.
Отак балакаючи, учули ми різноголосі звуки дзвінків, котрі то купно задзеленькали, то одиноко, раз ближче, а раз оддалеки. Межи ними виводила гірська фуяра своє хрипливе сумовання.
Вступивши на верх горбка, узріли ми перед собою зелену полонину, по котрій паслися воли з дзвінками на шиях. На узвишші під корчем сидів самотньо скотар, зпід ширококрисого темного капелюха біліло сріблисте волосся. Він тримав біля губ довгу фуяру і вигравав фантастичні думки, що всю його увагу заполонили
Котячись униз, перетинала полонину річка, а за нею чорнів густий ліс. Все покривала темна тінь із гір, за які закотилося сонце, а лише через деякі нижчі хребти переходили сонячні промені, лишаючи ясні смуги на полонині. Там, за лісом в долині, трафляли вони на білі вистромлені руїни таємничої пустки, котора, мов оголені кості людські, з темноти сяяла. За пусткою возносилися темнії, борами порослії, стрімкі стіни гір, котрих верхи грали сонячним промінням.
Послухавши хвилю приємної гри, підступили ми до пастиря, а Галюня сказала:
— Пождіть, дідусю, і скажіть пану вояку за упиреву пустку, бо їм багнеться Бога скусити.
— Хлопче! — мовив пастир, — дивися на скотину, що то кажуть безумна. Вона й не нюхне ось тої мандригули, бо Господь назначив на ній признак внутрішньої трутизни. А ти хочеш самохіть з ворогом ся зачіпати?.. Сядьте-но лишень коло мене, то я вам розкажу історію сеї пустки.
Діти, полонині тії не нинішнії. Перед віками ходили по них люди не таки, як ми. Прапрадід небожки мами моєї пасав, як я нині, маржину пана, котрий сидів у тій пустці, тодішньому замку. Тоді не були такими безпечними, як нині, і коли йшли пасти маржину, то збиралися по кількадесять найсильніших хлопів купно, кожен озброєний великою палкою, денекотрі і рушницями від опришків, а скотину окружало множество собак для безпеки від вовків і бортників. Мусіли пильнуватися, бо криваво запрацьований кусник видирав ще й татарин з Криму.
Раз, коли прапрадід з іншими скотарями по кичерах веселі танці виводили, показалася зі сходу кривава луна. «Горить!» — крикнув один скотар.
— Ого! То татарська походня.
Луна кривава заливала поволі все небо, а всі гори відбивали червоною краскою пекла. Татарва впала нашим гірським шляхом, грабувала добуток і загортала жителів у ясир.
Хто живий, брав що мога і втікав у ліси. Пан віддав маржину мому праотцю і казав погнати на Угорщину, сам же виніся з родиною до Кракова. Гроші, котрих мав дуже много, боявся з собою забрати і віддав їх найвірнішому слузінімцеві. За пару днів мовби вимерли гори, люди поховалися і позатарасовували дорогу постинаними лісами. Оден лише німець остався сам на кількадесять миль з грішми свого пана.
А маєте знати, же татарин — то не є людина, а ціла біда: чорний, як вуголь, з одним оком на чолі, зроснен з конем, не їсть нічого, крім пшона і кінського молока, а коня гречкою годує. А яка у нього бесіда і віра, то либонь сам ворог відає. Вони мали палиці знахорські, котрі їх вели, де лиш який гріш схований, а всевідучеству їх нич не утече.
Німець тамтой був чоловіком із світа, знав, що другії не знали, мав цвіт папороті, знав зіллє по назвиську і властивостям і вигодовував, мабуть, хованця. Коли людей мовби вимело, закопав наперед гроші в землю десь під замком, а сам пішов на верх Пікуя. Там донині ще є сад не леда кому зримий, де ростуть зела, котрі, загадані так, як належить, самі заговорять. Там німець назбирав різних трав і став панські скарби зіллям помазувати. Уже все майже було готове — ще лишень три рази замок обійти і приговорити, а палиця татарська не відгадала би скарбів. Но при самім кінці третього обходу показався знахар татарський на горі, тримаючи перед собою таємничу паличку. Німець іде сміло; уже кінчиться закляття — но тут уздрів його одноокий татарин і прострілив при останньому слові груди.
Паличка запровадила татар до замку, але закляття перемогти не могла, крутилася і вертілася, а врешті повела куди інде. Татари взяли замок бурити і обернули все догори ногами, но нічого не знайшли. Від того часу ходить кожної ночі німчик в червоній шапочці й темнім спенцирку воколо замку і стереже закляті гроші.
Не оден кусився обогатитися заклятими грішми, но жаден не вийшов цілий із очарованого замку. Не раз заходить біда дорогу тим, що ідуть з торгу, і робить різні свинства: то введе в трістя й на стрімкі улети, то гулюкає і свище, а впровадивши христянина в нещастя, сміється сміхом нехриста.
