Огненний змій - Александрович Митрофан Николаевич (читать книги бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
Старі люди кажуть, же упириця тая буде так довго стражу свою робити, доки хто із родини властителя грошей не набере стільки відваги, аби переночувати сам в сам в тім обиталеську праотців своїх.
Дід замовк, а я відрік йому нерозважно:
— Старче, старче! Жаль мені твого сивого волосся, же байкам таким даєш віру. Но щоби тобі іще перед гробом очі отворити, іду ось нині виполошити тую упирицю.
І так сталося. Щойно запала ніч, погнало мене на варту до пустки.
Понад лісом і горами світив місяць вповні, долом стелилася непроглядна чорнота. Там в таємничій глибині шумів Опір, одноголосо й глухо.
Я наблизився до пустки. Високо возносилася вежа, а попри неї частина муру. Біля румовиська стояв хрест, похилений, без поперечника. Під ним виднілася гора черепів, мерви й сміття, яке подорожні наскидали для відвернення від себе упириць.
Запустившися в тії дикії сторони сам оден, став’єм трохи тужити, мені виділося, же я опущений людьми, викинутий на інший світ межи чужую, мені неприязную природу. Щоби не утратити духу, закурив’єм люльку і зайшов до замку. Закватировався я до одного з покоїв, постелив, як міг, мервою, набив рушницю, положився і заснув поволі.
Спав’єм, може, добру годину, аж ту приснилося мені, же чую якеєсь дуже сумне заводжене. Хотів’єм піднестися — годі; рвався і мучився довго — аж нарешті отямився прецінь. Прокидаюся — слухаю — а мій Веркусь виє, а виє так, мов чого дуже страхається. Клацав зубами, заводив тихо, а то знову зі всією силою скавулів, перекриваючи навіть шум ріки й стогін лісу.
Мені щось душно зробилося. Хотів’єм галаснути на собаку, но ляк якийсь не давав мені й дихати. Слухаю, розкривши рота, дивлюся вибалушеними очима, а ту в куті піднімається якась мара — дивогляд страшний. Щось несамовите, худе, бліде, буцім із тоненького, сухого, темно-жовтого паперу — очі непорушні, вгору піднесені, мов зі шкла притьменного — уста сині, стулені, а межи них вистають два предовгі зуба. Зодягнене було в спенцирок чорний, шапочку і холошні червоні, а руки держало на худісінькім череві. Воно витріщило очі, але в оку його не було видно чоловічка.
Зірвав’ємся на рівні ноги, та й до рушниці. «Хто там!» — крикнув’єм не своїм голосом і наставив багнет до него.
Воно стояло на місці, витріщивши свої шкляні очі й мерзенні ікли на мене.
— Гет! Бо заколю! Веркусь, гузя! — кричу, а потвор стоїть, як стояв, а Веркусь виє, аж волосся мені шапку підносить.
Замкнув’єм очі, страсся від огиди і «пшик!» багнетом раз і другий на чудовище. Отворяю очі — воно взад, а за ним — воно, позираючи весь час на мене, «цап, цап», мов кіт, поволі взад відсуваєсь. Що шибну багнетом, то воно вислизнесь дивом і задкує, а далі опинилося разом зі мною десь у пивниці.
— Стій! — кричу, аж захрип, а воно, Бог знає як, розпустилося в повітрі.
Перехрестив’ємся то правою, то лівою, пекнув, сплюнув, насунув шапку на очі і вертаю до первої квартири. Щойно хочу положитися — дивлюся, а біс витріщив знову очі й зуби.
— Пекти й осина, вражий сину, — та й пробиваю раз, другий, третій. Воно в кут — я за ним, воно знову під землю — я за ним, до пивниці. «Лусь!» — стрілив’єм в пивниці, щоб не утекло мені. Аж ту загриміло і земля стряслася, мури і ліси, й гори, й Опір з камінням, все стало рушатися, все враз ожило.
І скажу я вам, куми мої, що не був я тоді який такий хватлюх, котрий нічо іще не видів. Бувало, на війні здавалося під градом куль карабінових, же вони лиш ніс обтирають; коли голови братів вояків одірвані від тулубів зі страшними перемінами лиця котилися під ноги, то казалисьмо, же ворог з нами кругляка бавиться; а під Дрезном дивився я, як покалічені повзали рачки всі до одного рову, а там, одні по других, мов хроби в гноївці бродили. Я тоє видів, а духу не стратив. Но явлене із тамтого світу запаморочило мене — я зімлів.
Коли отямився, уже зорі засіяли. Обзираюся воколо, упириці нема, пізнаю пивницю, мацаю — є рушниця, но піднести її ані руш. Натягаюся, термошуся — годі! Встаю, підвожую — брень! — виважив’єм рушницю з кусником муру, а під ним щось забряжчало. Ударив’єм рушницею, забряжчало знову. Сягнув’єм рукою, а там щось стуленого, округлого. Я витяг жменю, вибіг оленем на двір і виджу— самі срібняки і червінці. Тут же зиркнув’єм на руку, а з неї тече кров, як з потоку, з грудей — то само, а за шкірою на боці куля. І коли не вірите словам моїм, то дивіться — ровець сей маю від нехриста.
Теє сказавши, відкасав Гарасим від грудей сорочку і показав за пазухою довгий ровець. Ляк малювався на лицях всіх слухачів.
— Не зважав я много на рани, хоча їх було з десять, но лиш жменя по жмені витягав гроші і набрав їх стільки, що мож було занести, а решту забрав’єм, прийшовши по ню коло полудня.
Ожеж видите, мої куми, рана, котру осягалисте, не є тінь, а інших десяток, котрі уже позаростали, а колись знахаркам дали немало роботи, і то не тінь. А гроші, котрі виніс’єм із зачарованого місця, помогли мені Галюню дістати і з війська викупитися. Що ж? Не є то зримі пам’ятки по духах? Но і що ви на теє, пане мудрець?
— Гм! Нема що казати, верхом досить до правди подібне, но, може…
— Загнало би тя під огонь батерій французьких! Що? Іще тобі мало?.. А знаєте, що в той самий день за рік породила ми жінка моє нещастє, на другий — захворіла і вмерла, в третій — забрало цілу кошару овець моїх і чужих, за котрі потому правовали мене до остатного шеляга, в четвертий — стратив воли, правдиві сейки угорські, а в п’ятий — забрав проклятий Опір одну пам’ятку із усього, мого Івана, і заніс під самую пустку.
Коли уже не мало чим допікати, насилало мені щоніч того огидника, мару. Приволікалася біда і витріщилася на мене, ані молитва, ні святая іордальськая крейда, ні вода, ні небо, ні пекло — нич не помагало. І так було доти, доки не покинув я ті закляті сторони. Такі-то з бісом орудки.
Сказавши це, Гарасим ликнув трохи крупнику, закурив, відвернувся до стіни лицем і більше не відізвався до нас і словом.
Я кусився іще виказати гостям, же теє, що Гарасим оповідав, могло бути оманою. Но труд мій був даремний і не міг’єм жодного на мою сторону перетягнути. Нарешті порозходилися ми кождий домів, но ледве що устиг’єм виспатися на одному боці, як здалося мені, же чую якесь йойкання та пукання. Я перехрестився та й, скулившись у клубок, накрився периною, но йойкання не переставало.
— Хто там? — озвався я. — Що там за мара по ночі?
— Ой, ой, ой, та встеньтено, пане реєнтій, але хутко!
— А що ж тебе так пізно несе? — пізнав я голос Варварки, служниці Гарасимової.
— Ой ходіть борзо, бо Гарасим уже доходять!
— Свят Господь! — стрілило мною на рівні ноги. — Та перед годиною ще такий здоров!..
Впустив’єм Варварку, скресав вогню, запалив скалки і випитав, що вночі став раптово Гарасим кидатися по ложі, руками робити і галасати. Коли засвітили, увиділи лице його, одежу і постелю в крові, котра йому носом і ротом бухала.
Зібрав’ємся чим борше, засвітив ліхтарню, а по дорозі зайшов ще до їх преподобія. Вигляд Гарасима нас вразив: той, ще вчора здоровий, червоний лицем чоловік, сидів скулений, блідий, кров’ю страшливо обліпщений, з очима боязливо непевними і видавався нужденнійшим сотворінням. Кров цюркотіла ще з нього, а заледво могли ми ю сіллю загамовати. Залив крови, повсталий, без сумніву, безмірним прийняттям напитку, був дуже сильний. Над Гарасимом, витягши руки, нашіптувала таємничі заклинання знахорка Явдоха Пражигорицвіт. В хаті було ще кілька свояків з перестрашеними лицями, хтось пробував навести порядок серед розкиданих речей, Варварка взялася замітати, їх преподобіє відправили знахарку, казали послати по цилюрника, а, віддаливши нас всіх із хати, стали слухати святої сповіді. Но небавом завізвали мене до середини, бо Гарасим мав щось мені сказати.
Голос його не був уже той, що вчора — пливучий, кріпкий, такий, що не терпів перечення. Нині ослаб, гамувався щохвиля, душачись кашлем і напливом крови.
— Григорій! — проказав ледь чутно. — Чулисьте вчора мою історію. Будьте так добрі сказати ю преподобному отцю, коли мені Бог не дасть подужати… Ох! Вся кара Божа спала уже на мене! Той німчик не дає ми нігде супокою! Преподобний отче! Дайте ми потіхи — помилуйте!
