Габрієла - Амаду Жоржи (читать книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
Раніше Шіко Молеза, повертаючись із сніданку, приносив Насібові судки з їжею, що її готувала Філомена. Шлунок невмолимо фіксував час, і араб, що залишався з Віко Фіно для обслуговування останніх відвідувачів, котрі приходили випити аперитив, чекав на Шіко з нетерпінням. Але якось, без будь-якого попередження, із судками з'явилася Габрієла, вона прийшла попросити дозволу сходити на спіритичний сеанс, куди її кликала дона Армінда. Габрієла залишилася допомогти обслуговувати відвідувачів і потім почала приходити щодня. Тієї ночі вона йому сказала:
— Краще я сама приноситиму тобі сніданок. Тоді ти зможеш раніше їсти, а я буду допомагати тобі в барі. Не заперечуєш?
Яка ж була йому рація заперечувати, коли її присутність є ще однією приманкою для відвідувачів? Насіб одразу помітив: вони почали довше затримуватись, замовляти ще по чарці, випадкові клієнти оберталися на постійних, починали ходити до бару щодня, аби побачити Габрієлу, перемовитись з нею словом, усміхнутися їй, доторкнутись до її руки. І, зрештою, яке йому до того діло, адже вона була лише куховаркою, з якою він спав, нічого не обіцяючи. Вона подавала йому сніданок, розкладала парусиновий шезлонг, залишала троянду із своїми пахощами гвоздики. А Насіб, задоволений життям, запалював сигару, брав газети, мирно засинав; і морський вітрець кошлатив його розкішні вуса.
Але сьогодні в полудень йому не вдавалося заснути. Він підсумував у думках три минулі місяці і вісімнадцять днів, які були такими бурхливими для міста і такими спокійними для нього, Насіба. Він з радістю подрімав би хоч десять хвилин, замість того, щоб гаяти час на спогади, які не мали особливої ваги. Раптом Насіб відчув, що йому чогось бракує, можливо, саме тому йому не вдавалося заснути. Не було троянди, яку він щодня знаходив на спинці шезлонга. Насіб бачив, як суддя, позабувши про гідність, що мала бути невід'ємною від його високого звання, тайкома витягнув квітку із кіс Габрієли і вклав її в свою бутоньєрку... Літній, п'ятдесятирічний суддя скористався з веремії навколо інженера, щоб поцупити троянду... Щоправда, він остерігався протестів з боку Габрієли, але та вдала, що нічого не помітила. Так, суддя, очевидно, закохався не на жарт. Раніше він ніколи не приходив у бар в час аперитиву, а з'являвся лише зрідка, десь надвечір, у товаристві з Жоаном Фулженсіо або Маурісіо Каїресом. Тепер він, забувши про всі умовності, приходив майже щодня о дванадцятій до бару, пив портвейн і упадав коло Габрієли.
Упадав коло Габрієли... Насіб задумався. Так, звичайно, упадав, раптом збагнув він. І не лише суддя, але й багато інших... В противному разі, чого вони затримуються після сніданку, ризикуючи викликати невдоволення дружин? Хіба не задля того, щоб побачити Габрієлу, усміхнутися до неї, пожартувати, погладити її руку, а може, і домовитися з нею про щось, хто знає? Якось Габрієла уже одержала запрошення від Плініо Араси, і Насіб знав про це. Але Плініо звернувся до неї, як до куховарки. Чимало завсідників «Золотої горілки» перекочували у «Везувій», і Плініо запропонував Габрієлі платню більшу, аніж вона одержувала у Насіба. Проте він обрав ненадійного посередника, доручивши повести переговори з Габрієлою негреняті Туїсці, яке було віддане бару «Везувій» і добре ставилося до Насіба. Отож вийшло так, що пропозицію Плініо Габрієлі передав сам араб. Вона усміхнулася:
— Я не хочу... Якщо, звичайно, ти мене не виженеш...
Він обняв її — це було вночі,— і його огорнуло тепло її тіла. Насіб додав до її платні ще десять рейсів.
— Мені нічого не треба...— казала вона.
Інколи він купував їй сережки або брошку, а деякі дешеві прикраси йому взагалі не доводилось купувати — він приносив їх із лавки дядька. Насіб дарував їй ці дрібнички вночі, і вона завжди була зворушена, щиро дякувала своєму господареві, цілуючи його долоні, майже як східна рабиня:
— Красунчику мій, Насібе...
Брошки вартістю в рейс, сережки на півтора рейси — така була його вдячність за ночі кохання, зітхання, непогасний вогонь. Двічі він дарував Габрієлі відрізи дешевого краму, потім пару туфель, але все це було мізерною платою за її увагу і чуйність, за страви, які вона готувала на його смак, за фруктові соки, за сліпучо-білі сорочки, ретельно випрасувані, за троянду, що падала із її кіс у шезлонг. Насіб був до неї дещо зверхнім, тримав її на відстані і поводився з нею так, немовби щедро оплачував її працю і робив їй послугу, лягаючи з нею спати.
В барі багато хто упадав за нею. Упадали, очевидно, і на Ладейре-де-Сан-Себастьян, посилали їй записки, робили звабливі пропозиції. Все це цілком можливо. Адже не всі будуть користуватися послугами Туїски? Як же йому, Насібові, довідатись про це? Чого, приміром, ходить у бар суддя, якщо не для того, щоб спокусити Габрієлу? Утриманка судді, молода мулатка з плантації, виявилась зараженою поганою хворобою, і він її залишив.
Коли Габрієла почала приходити в бар, він, ідіот, зрадів, думаючи лише про прибутки, які дадуть нові замовлення на випивку, і не думав про небезпеку спокуси, яка щоденно зростала. Він не може заборонити їй приходити в бар — одразу впаде виторг. Проте слід виявляти їй більше уваги, частіше розмовляти з нею, купувати подарунки кращі, аніж раніше, пообіцяти збільшення платні. Справжню куховарку знайти в Ільєусі неможливо, в цьому він переконався твердо. Багато заможних родин, господарі барів і готелів, звичайно, схочуть переманити Габрієлу, вони, очевидно, ладні дати їй небачено високу платню. А як би пішли справи в його барі без солодощів і закусок Габрієли, без її усмішки, її щоденних відвідин? І що б він сам робив без сніданків і обідів Габрієли, без її неперевершених страв, темних приперчених соусів, кус-кусу вранці?
Як би він жив без неї, без її несміливої і лагідної усмішки, без її засмаглого тіла кольору кориці, без її пахощів гвоздики, її пристрасті, самозречення, її голосу, коли вона шепоче «красеню мій», без томління вночі у її обіймах, як би він жив без неї? Він зрозумів, що означає для нього Габрієла. Господи, що ж це таке, звідки цей раптовий страх втратити її і чому морський брив став холодним вітром, від якого він аж здригнувся? Ні, ні, він не мусить її втратити, він не може жити без неї.
Ніколи йому не сподобається страва, приготована і приправлена іншими руками. Нікого, ох, нікого не зможе він так любити, так бажати, ніякої іншої жінки так гостро і постійно не потребуватиме, якою білою б не була у неї шкіра, як би вишукано не була вона одягнена, якою б заможною вона не була. Що означали цей страх і тривога втратити Габрієлу, ця раптова лють на відвідувачів бару, які розглядають її, говорять їй двозначності, беруть її за руку, що означала ця лють на суддю, який, незважаючи на своє становище, краде квіти з її кіс? Насіб тривожно запитував себе: що, власне, так його схвилювало? Хіба Габрієла не проста куховарка, хоча вона і вродлива і тіло її кольору кориці, хіба він не спить з нею просто так, знехотя? Чи це все не так? Ні, він не міг так просто знайти відповідь.
Почувся голос Тоніко («Нарешті!»,— з полегшенням зітхнув Насіб), що відволік його від тривожних думок.
Але той же Тоніко змусив його незабаром знову поринути в ці думки і стрімко закружляти у їхньому вирі. Ледве вони зіперлися ліктями на прилавок, до якого Тоніко підійшов випити свій гіркий аперитив, як Насіб, щоб розвіяти невеселі думки, сказав:
— Отже, інженер нарешті прибув... Мундіньйо свого досягнув, тепер цього ніхто не заперечить.
Тоніко похмуро глянув на Насіба злим поглядом.
— Ви краще б, сеньоре турок, піклувалися про себе. Кажуть, хто попереджує, той щирий друг. Так от, замість того, щоб плескати язиком про різні дурниці, ви б краще постежили за тим, що належить вам.
Чи це Тоніко хотів ухилитися від розмови про інженера, чи він щось знав?
— Що ви маєте на увазі?
— Потурбуйтеся про свій скарб. Є люди, які мають намір викрасти його.
— Який скарб?
— Габрієлу, дурню ви божий. Навіть будинок ладні для неї найняти.
