Пригоди Гекльберрі Фінна - Твен Марк (книги онлайн без регистрации txt) 📗

Отож, як я вже казав, того ранку ми дочекались, поки всі взялися до своїх справ і в дворі нікого вже не було видно, і аж тоді Том заніс торбу до комірчини, а я тим часом стояв у дворі й чатував. Незабаром він вийшов звідтіль, і ми з ним пішли та посідали на колоди — треба було дещо обміркувати.

— Ну, тепер усе готове, — почав Том, — окрім інструменту; а те легко добути.

— Окрім інструменту?

— Атож.

— А якого інструменту? Навіщо?

— Перш за все, щоб рити землю. Не зубами ж ми будемо землю гризти, га?

— А оті старі заступи та кайла, що є в комірчині, хіба не згодяться для підкопу? — питаю.

Він повернувся до мене й подивився так жалісно, що мені аж сльози на очі навернулися, та й каже:

— Геку Фінне, чи ти коли чув, щоб в'язні мали заступи й кайла та всяке інше найновіше знаряддя, щоб робити підкопи? Насмілюся спитати, якщо в тебе ще хоч краплиночка здорового глузду лишилася: що ж би то за герой був, отой в'язень, коли б він тікав так просто? Адже ж після цього лишається тільки одне — дати йому ключа від в'язничної брами та й ніякої мороки! Заступи, кайла! Овва! Та їх навіть і королям не дають.

— Ну, добре, — кажу, — якщо нам заступи та кайла ні до чого, то що ж нам потрібно?

— Два ножі.

— Щоб копати ними підземний хід під халупою?

— Атож.

— Та що тобі, Томе Сойєре, чи ти не того-го?

— Того-го чи ні — однаково; а так споконвіку заведено, це найпевніший спосіб. І ні про який інший спосіб я й не чував ніколи, а тим часом я поперечитував усі книжки, де розповідається про такі речі. Всі славнозвісні в'язні, що сидять у казематах, завжди копають підземні ходи ножами; та не в землі, щоб ти знав, як ось тутечки, а в гранітних скелях. А скільки ж то часу треба! Минає тиждень за тижнем… а вони все длубають той камінь!.. Ось, наприклад, один в'язень, що сидів у підземеллі замку д'Іф, у Марсельській гавані: він копав та й копав і вийшов на волю саме в такий спосіб; а як ти думаєш, скільки часу все те тривало?

— Звідки я знаю!

— Спробуй-но відгадай!

— Та не знаю я… Місяця півтора?

— Тридцять сім років — і вийшов з-під землі аж у Китаї. Он як буває! Я хотів би, щоб наша фортеця стояла на гранітній скелі!

— Але ж Джім не знає-нікого в Китаї.

— Ну то й що? В того в'язня теж не було там ніяких знайомих. Завжди ти вбік тягнеш, Геку. Не забувай головного!

— Ну, добре, мені однаково, де він вилізе, аби вибрався на волю; думаю, що й Джімові те однаково. І ще одне: Джім надто старий, щоб можна було до нього ножем докопатися. Він і сконає тим часом.

— Не сконає. Невже ти гадаєш, що підкоп у звичайній землі — це те ж саме, що й у кам'янистому грунті, й копати його доведеться аж тридцять сім років?

— А скільки ж, Томе?

— Ну, ми не можемо тягнути так довго, як воно годиться за приписами, бо ж дядькові Сайласу кожної миті можуть надіслати відповідь з-під Нового Орлеана. Він довідається, що Джім зовсім не звідтіля. Тоді він також щось напише, — може, оголошення про Джіма, чи ще там що… Отже, ми не можемо ризикувати й копати стільки, скільки належить. За правилами треба було б, думаю, копати щонайменше років зо два, та, на жаль, нам доведеться відступитися від тих правил. Невідомо, що далі буде, а тому я радив би зробити так: копати якомога швидше, а потім уявити собі, ніби ми довбали тридцять сім років. Тоді можна буде відразу ж викрасти Джіма і, тільки-но зчиниться ґвалт, влаштувати втечу. Гадаю, що так буде найкраще.

— Ну, в цьому є якийсь глузд, — зрадів я. — Уявити можна що завгодно. Це діло не хитре, і якщо тільки це на заваді, то я можу уявити, що ми цілих сто п'ятдесят років копали. Та воно й неважко — тільки звикнути до того. Я зараз же дістану два ножі.

— Діставай три, — сказав він, — з одного нам треба буде пилку змайструвати.

— Томе, якщо це не образливо і не протизаконно, — запропонував я, — то попід дашком, за коптильнею, лежить іржава пилка.

Він кинув на мене сумний, розчарований погляд і відповів:

— Тобі, Геку, нічого не втовкмачиш, дарма праця! Біжи хутчій та добувай ножі — три, чуєш?

І я побіг.

Розділ XXXVI

Тієї ночі, тільки-но в домі поснули, ми спустилися громовідводом у двір, зачинилися в комірчині, дістали з торби гнилючки й узялися до роботи. Найперше розчистили уздовж підвалини місце, футів на чотири чи п'ять. Том сказав, що це має бути саме за Джімовим ліжком, тож ми підкопаємося під ліжко, а коли скінчимо роботу, ніхто й не довідається, що там є діра, бо Джімова ковдра звисає мало не до самої землі, й для того, щоб помітити підкоп. треба нахилитися, трохи підійняти ковдру, і аж тоді побачиш. Ну, та й заходилися ж ми копати і довбали ножами до самісінької півночі; потомилися, як собаки, ще й руки собі понамулювали, а наслідків не бачили ніяких. Нарешті я не втерпів:

— Слухай, Томе Сойєре, тут не на тридцять сім років роботи, а на всі тридцять вісім.

Він нічого не відповів, лише зітхнув і скоро також кинув роботу. Сидів, щось міркував, і таки довгенько міркував, а тоді й каже:

— Все це даремно, Геку, шкода праць Якби ж то ми були справжні в'язні, то могли б копати далі, бо мали б досить часу й не треба було б нікуди поспішати; та й копати довелося б лише кілька хвилин на день, поки заступають варту, так що й руки б ми не намулювали, а підкоп щорік потрошку посувався б, і все робилося б, як того вимагають приписи. Проте тепер ми не можемо длубатися, не кваплячись, — нам же треба поспішати! А якщо ми ще одну ніч покопаємо, доведеться на тиждень роботу кинути, поки руки не загояться, а раніше годі й думати за ножа братися.

— Що ж нам робити, Томе?

— Я тобі зараз скажу. Може, то й неправильно, й не-доброзвичайно, може, й негаразд, і я б на те ніколи й не пішов, але іншого засобу нема: будемо копати підземний хід кайлами, а уявимо собі, що то ножі.

— Оце діло! — зрадів я. — Ну й голова в тебе, Томе Сойєре! Ти все мудріший стаєш і мудріший. Кайло — це ж таки штука, а що там негаразд та неморально, як ти кажеш, то на те чхати. Коли мені спаде на думку викрасти негра, поцупити кавуна чи книжку з недільної школи, я не буду ламати голову, як це треба робити, — я дбатиму тільки про те, щоб досягти своєї мети. Коли мені потрібний негр, кавун чи якась книжка з недільної школи, і кайло найкращий для того засіб, то я кайлом же і відкопаю того негра, чи пак кавуна, чи книжку з недільної школи; а твої знамениті авторитети хай собі обстоюють свою думку, я за них і здохлого пацюка не дам.

— Що ж, у такій справі, як наша, — каже він, — можна і уявити щось, і кайло пустити в діло; а коли б не це, я б на те нізащо не пристав та не стовбичив би тут і не дивився б, як зневажають споконвічні приписи — бо закон є закон, що можна, те можна, а чого не можна, того не можна, і не дозволено топтати добрі звичаї тому, хто їх знає. Це ти можеш відкопувати Джіма кайлом, не вдаючи нічого, бо ти ж у цьому нічого не тямиш; а я не можу, бо добре знаю, як воно здавна ведеться. Дай мені ножа.

Він мав свого власного ножика, проте я подав йому свого. Він жбурнув його на землю та й каже:

— Дай мені ножа!

Я розгубився, не знаючи, що робити, — потім зрозумів. Я понишпорив трохи в купі старого мотлоху, відшукав там кайло й подав йому, а він узяв його та й ну довбати і не каже мені й слова.

Він завжди був такий настирливий. Уперто тримається отих приписів.

Тоді узяв і я заступа, й почали ми довбати, копати та відгрібати — трудилися, мабуть, із півгодини, страшенно потомилися, зате дещо зробили, діра була вже чимала. Піднявся я до нашої кімнати й визирнув у вікно; бачу: Том зі всіх сил намагається видертися громовідводом угору, та нічого в нього не виходить — всі долоні були в пухирях.

Нарешті він сказав:

— Погане діло! Ніяк не вилізу! Як ти думаєш, Геку, що мені робити? Чи не порадиш чого?

— Еге ж, — кажу. — Боюся тільки, що це буде проти приписів. Берися вгору сходами, а уявляй собі, що це громовідвід.