Пригоди Гекльберрі Фінна - Твен Марк (книги онлайн без регистрации txt) 📗
Прийшла вона нарешті страшенно знервована, розчервоніла й сердита і ледве дочекалася кінця молитви; а тоді почала однією рукою каву розливати, а другою — тією, що з наперстком — раз у раз стукала по голові того з дітлахів, що саме підлазив їй під руку, та все примовляла:
— Я вже й ніг під собою не чую — так накрутилася! Просто збагнути не можу, куди поділася твоя друга сорочка!
Серце мені покотилося десь униз і заплуталося між кишок, а шматок кукурудзяного коржа став кісткою в горлі. Я так закашлявся, що той шматок вискочив у мене з рота, перелетів понад столом і влучив одному дітлахові в око, аж той крутнувся, як черв'як на гачку, та зарепетував що було сили; а Том аж посинів зі страху. Десь із чверть хвилини сиділи ми ні в сих ні в тих… Ну й становище! їй-богу, я свою долю за півціни віддав би, аби покупець нагодився.
Та скоро ми обидва оговталися — то тільки від несподіванки розгубилися. Дядько Сайлас сказав:
— Що за чудасія! Нічого не второпаю. Я от як зараз пам'ятаю, що скинув її, бо…
— Бо на тобі одна сорочка, а не дві. Скажеш таке, що тільки слухай! Я й сама знаю, що ти її скинув, краще за тебе знаю, бо ще вчора сорочка сушилася у дворі на мотузці, бачила ж її на власні очі. А тепер немає — от і край! І доки нової не пошию, носитимеш ти червону фланелеву! За останні два роки вже третю сорочку доводиться шити! Ніяк на тебе не настачишся! Чи мені з шкури видиратися, аби ти в сорочці ходив?! Не можу я втямки взяти, що ти з ними робиш!.. Здавалося б, як на твої роки, то вже час навчитися берегти речі!
— Знаю, Селлі, і всіляко намагаюся берегти Але ж не тільки з моєї вини те сталося, сама знаєш: коли сорочка на мені, нікуди вона не щезає… Я, здається, ще й разу не загубив із себе сорочки!
— То не твоя заслуга, що не загубив, Сайласе; коли б ти міг загубити з себе сорочку, ти б неодмінно те зробив, я певна. Але ж не тільки сорочка зникла. Ще й ложка десь запропастилася та й це ще не все. Було десять ложок, а лишилося дев'ять. Твою сорочку, мабуть, чи не теля з'їло, але ж ложки воно ніяк не могло проковтнути, то вже певно.
— А що ж іще пропало?
— Шість свічок пропало, от що! Звісно, їх могли поцупити пацюки. Я навіть певна, що вони їх поїли. Дивно мені тільки, як це вони ще цілий будинок наш не сточили! Ти все збираєшся позабивати їхні нори, та діла з того немає. Якби вони були спритніші, Сайласе, то давно б уже кублилися в твоїй чуприні, а ти того й не помітив би! Ну, але ж не пацюки потягнули ложку, то вже я добре знаю.
— Годі-бо, Селлі, я винен, то, звичайно, мій недогляд. Завтра ж обов'язково позабиваю всі нори.
— Куди там квапитись, встигнеш і в наступному році… Матільдо Анджеліно Арамінто Фелпс!
Наперсток тріснув дитину по голові, й дівчатко витягло пальці з цукорниці, не насмілюючись і пікнути. Раптом вбігла негритянка й сказала:
— Ой місіс, у нас простирадло десь поділося!
— Простирадло десь поділося! Милосердний боже!
— Я сьогодні ж позабиваю всі нори, — винувато промовив дядько Сайлас.
— Мовчав би там! Ти що, гадаєш, що пацюки й простирадло потягнули! Куди ж воно поділося, Лізо?
— Їй-богу, не знаю, місіс Селлі. Вчора воно висіло на мотузці, а нині нема: хтозна-де поділося…
— Видно, кінець світу настає. Зроду-віку такого не бачила!.. Сорочка, простирадло, ложка, шість свічок…
— Місіс, — прибігла молода мулатка, — мідний свічник десь подівся!
— Забирайся звідси, негіднице, бо так цією пательнею й затоплю…
Ну, бачу, тітці вже допекло до живих печінок. Я почав поглядати навколо, метикувати, як би його вшитися звідси й пересидіти в лісі, поки все заспокоїться. А тітка Селлі розійшлася так, що просто спину їй немає, а решта всі принишкли, анітелень. Аж раптом дядько Сайлас, розгублено глипаючи на неї, витягав зі своєї кишені ложку. Тітка Селлі так і завмерла, роззявивши рота та знявши догори руки, — а мені щиро захотілося дременути кудись якнайдалі звідти, але це тривало недовго, бо вона відразу ж сказала:
— Так я й думала! Виходить, вона весь час лежала ь твоїй кишені, і я певна, що й усе інше ти десь заховав. Як вона туди потрапила?
— Я й сам не знаю, Селлі, — відповів дядько винувато, — а то б я тобі сказав. Перед сніданком я читав сімнадцяту главу «Діянь апостолів» і думаю, що, мабуть, ненароком всунув у кишеню ложку замість Євангелія… Ну, так і є: Євангелія в кишені немає. Піду-но та подивлюся: якщо Євангеліє лежить на місці, виходить, я поклав його не в кишеню, а замість Євангелія поклав туди ложку та…
— Ой, ради бога! Дай мені спокій! Гетьте звідси всі до одного, і щоб і духу вашого тут не було!.. Та не навертайтеся мені на очі, поки я не заспокоюсь!
Я почув би її навіть і тоді, коли б вона це пошепки до себе сказала, а не горлала щосили, і я навіть мертвий підвівся б та скорився б їй. Коли ми переходили вітальню, старий узяв свого капелюха, й цвях упав додолу; він підняв його, поклав мовчки на полицю над каміном і подався з хати. Том глянув на старого, згадав про ложку і сказав:
— Ні, переправляти з ним речі ніяк не можна: він ненадійна людина. — Потім додав: — А втім, діставши з кишені ложку, дядько став нам, сам того не знаючи, у великій пригоді; треба йому віддячити, тільки так, щоб він про те не догадувався: ходімо та позабиваймо всі пацючі нори!
Виявилося, що пацючих нор у льоху до біса, і ми поморочилися більш ніж годину, проте чесно та сумлінно позатикали всі діри. Ледве встигли закінчити, коли чуємо — по сходах кроки; ну, ми загасили світло та причаїлися, аж тут іде старий Фелпс із свічкою в одній руці і з оберемком усякого мотлоху в другій, та так ступає, наче сновида. Спершу поткнувся він до одної нори, потім до другої — геть усі обійшов. А тоді постояв хвилин із п'ять, оббираючи в задумі лій зі свічки, а далі повернувся, мов уві сні, та й почвалав до сходів і знай бурмоче сам до себе:
— Хоч убий, не пригадую, коли я це робив. Я міг би показати їй, що тут усе гаразд і що через пацюків мене нічого винити. Та нехай собі!.. Однаково не буде з того ніякого пуття.
Отак він брався по сходах нагору, мимрячи собі щось під носа, а після нього й ми вийшли з льоху. Хороший був старий! Та такий він у пам'яті в мене залишився ще й досі.
Том дуже бідкався, що ж його з ложкою робити, бо, каже, без ложки ми ніяк не обійдемось. Думав він, думав і зметикував, що треба робити, а тоді пояснив і мені. Ми повернулися до їдальні та й ну коло кошичка з ложками крутитися, поки побачили, що тітка Селлі йде; тоді Том почав лічити ложки, викладаючи їх одну по одній із кошичка, а я тим часом сховав одну в рукав.
— Уявіть собі, тітонько Селлі, — звернувся до неї Том, — тут тільки дев'ять ложок.
А вона йому на те:
— Ходіть собі бавтеся, тільки не морочте мені голови! Я знаю краще за вас, сама їх лічила.
— Еге ж, я двічі перелічував їх, тітонько, і все в мене виходить тільки дев'ять.
Вона, знати, відразу вся гнівом загорілася, а проте підійшла й почала рахувати, та й кожен на її місці перераховував би.
— Господи, що ж це діється! Справді, тільки дев'ять! — вигукнула вона. — Ото нечиста сила, доведеться знову перелічувати!
Я тихенько поклав на місце ту ложку, що була у мене в рукаві; вона перелічила й сказала:
— Бий тебе сила божа! Знову їх десять!
А сама стоїть сердита така й не знає, що діяти. Том сказав:
— Ні, тітонько, мені все ж не віриться, щоб їх було тут десять.
— Ти що ж, йолопе, не бачив, як я лічила?
— Та бачив, але…
— Гаразд, дивись, я полічу їх ще раз.
Я знову одну хапнув, і вийшло дев'ять, як перед тим. Це мало не довело її до сказу, вона тремтіла вся й лютувала, аж підскакувала. А проте лічила ті ложки, лічила і так заморочила собі голову, що й кошичка до ложок зарахувала; тричі виходило в неї, як треба, а тричі — ні. Ну, тут вона вже так розлютилася, що вхопила кошичка та як швиргоне його додолу, то так він у кицьку і влучив; потім наказала нам забиратися геть і дати їй спокій, а якщо ми до обіду ще мулятимемо їй очі, вона з нас шкуру спустить. Ми взяли ту зайву ложку та й сунули їй у кишеню, поки вона нам вичитувала, отож Джім одержав ще до обіду і ложку, й цвяха. Ми були дуже задоволені, і Том сказав, що заради такого діла можна було б і вдвічі більше поморочитися, бо ж тепер тітка Селлі нізащо в світі тих ложок не перелічить — хоч убий, а якщо й перелічить, то нізащо не добере, чи правильно, чи ні; а днів через три у неї від того рахування так у голові замакітриться, що вона вже до тих ложок і не підійде, ба навіть може вколошкати того, хто запропонує їй іще рахувати.
