Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман) - Домонтович Віктор
— Доручіть мені обдивитись те місце, що було Батьківщиною Вашої матері. Я вам опишу його.
Отже, після всього, після всіх самозгубних натяків, скарг, запобігань, двозначних пояснень він запевняє Милорадовичівну, що думка про Україну для нього назавжди зв’язана з думкою про неї. Коли вона одвернеться од нього, то Україна загубить всю привабливість.
— Ні на одному пункті я не спиню тоді з відрадою душевного погляду, ні з одною душею не бажатиму бачитись в Україні, нічия доля не цікавитиме мене, ні про кого я не гадатиму, проводячи в мовчанні цілі дні й тижні.
Він настоює на дальшому листуванні, він не хоче рвати своїх стосунків із Милорадовичівною.
— Та, певне, Ви відгукнетесь до мене й поясните причину Вашого мовчання. Прошу, висловлюйте Ваші думки й почуття просто, не бійтесь зачепити мене.
Тимчасом роман із Марком Вовчком у Куліша не витанцювався. Зустріч у Берліні призвела до повного розриву, і Куліш, що збирався лишитись за кордоном цілий рік, несподівано повертається назад, і 16 травня ми бачимо його уже в Твєрі.
Куліш поїхав з дружиною по Волзі, а тоді три місяці прожив у Малинці на Хопрі в Олімпія Михайловича Білозерського аж до весни 1859.
Епілог роману з Милорадовичівною припадає на осінь 1860 року. З весни року 1859 листування Куліша й Милорадовичівни переривається майже на рік. Милорадовичівна гадала, що Куліш перестав писати до неї, Куліш гадав, що вона перестала писати до нього.
Як у травні року 1859 Куліш не поїхав до Милорадовичівни, так і влітку року 1860, бувши в Україні, він не зробив спроби побачитись зі своєю адресаткою.
Повернувшись до Петербурга у вересні 1860, Куліш знайшов там листа від Милорадовичівни.
Милорадовичівна мала вдачу рішучу, а до того ж вона сподівалась, що Куліш її кохає. Вона чекала, що він приїде. Чекала року 59, чекала 60. Він не приїхав.
Та вона його кохала більше, ніж він її. Вона наважується на героїчний крок: самій переїхати до Петербурга. Хіба ж сам Куліш не підтримував у ній думки про героїзм нової, звільненої від умовностей жінки, «жінки-чоловіка»?
Кулішеве гасло емансипації, заклик розірвати з отруєнням [Так в оригіналі. — Прим. верстальника], піти назустріч новому визволеному життю справили враження на Милорадовичівну. Новітні ідеї 60-х років дійшли і до провінціальних Калюжинців.
Оцінюючи становище, те, що є, що може бути, калюжинська панночка віддавала перевагу новому. Надто безперспективне було глухе хутірське життя небагатої панночки. Траплялись женихи, але заміж не вийшла, минали роки, в’яла врода, наближався 24 рік, переломний для дівчини вік: коли досі не вийшла заміж, то вже й не вийдеш. А тут отії запальні листи, отая принада незалежного життя, самостійність, трудове життя, праця, віра в себе: справді щастя нове, якого досі ніхто не знав і на яке ніхто не наважувався.
Хутірське життя — повільне, мляве, невідхильне вмирання. Залишаючись жити в селі, вона заздалегідь засуджує себе на нікчемне поневіряння.
Замість нидіти й нудитись, чи ж не краще кинути все тут — і піти назустріч долі? Віра в себе, в свої сили, в героїчне визволення збуджували бадьорість.
Жить! Жить! Жить!..
Змагатись і жить.
Краще загинути в борні, ніж в сонному багні хуторської зціпенілости.
Незалежність вабила. Бажання насмілитись хвилювало. Героїчність несподіваного кроку зворушувала: пані-чоловік, пані-гражданка!
Милорадовичівна звертається до Куліша. Він її вабив, вибив із колії, порушив спокій, отже, він і тільки він може порадити й допомогти їй.
І ось вона звертається до Куліша, щоб він написав, до якої консерваторії їй вступити в Росії чи за кордоном і як улаштуватись.
Та Куліш відповідає обережно, помірковано, коректно, може, навіть занадто коректно. Його обов’язковість вишукана, але холоднувата. У листі з 19 вересня 1860 немає ані краплі тієї палкости, що була в попередніх листах. Та й писано цього листа не українською, а російською мовою. Отже, не тільки тон, а й мова листа мали підкреслювати коректну офіційність відповіді.
Коли раніше він говорив їй про краще життя, ніж отеє, що все панство проводжає, коли він закликав її в Петербург, то тепер він каже про риск і непевність.
— Я, — писав Куліш 19 вересня 1860 р., — цілком розумію Ваше становище і співчуваю йому. Для Вас не залишилося більше вибору, як повільна смерть у селі або ж який-небудь риск. Вступити до консерваторії — справа рискована, непевна. Хто ручатиметься за успіх? Хто підтримає Вас на цій хисткій путі? Хто обереже Вас од можливих погрозливих випадковостей?
Він застерігає Милорадовичівну, попереджає, хоча й додає:
— Але тут [у Петербурзі] буде у Вас жизнь, якої б форми не набула вона, а всяка жизнь і краща, і розумніша, і законніша смерти.
Бути піонеркою в жіночому русі, — для цього треба багато мати сміливости, більше героїзму. Куліш передбачає всі можливі ускладненості. Він умиває руки.
— Вам, як і всім, на перешкоді стоїть дівоцтво. Об цю перешкоду я не один раз розбив собі лоба, шукаючи для деяких осіб способу вийти на простір. Тільки жінка з вдачею справді героїчною може насмілитись на незалежність, та й то — які іспити стоять перед нею! Я нічого не смію ні внушати вам, ні радити. Кожна людина повинна бути творцем своєї долі.
На відповідь Милорадовичівна сповіщала Куліша, що вона наважується їхати за кордон. Куліш вітає її намір. Чи ж це не найкраще, що може вона вибрати для себе?.. Отже ж, там, за кордоном, стосунки їхні зміняться, і роман їх увійде в нову стадію, нарешті вони зробляться близькі один до одного.
У листі з 16 листопада р. 1860 Куліш писав:
— Ви їдете з України в країну вільних переконань. Туди й я писатиму до Вас з повною одвертістю. Це дуже може трапитися, що ми побачимося в Дрездені. Мені дуже хочеться з Вами познайомитись. Ви жили до сих пір у такій країні, де й брат з сестрою не можуть бути знайомі близько. Проте це залежить од Вас.
Характерне для Куліша «проте» з’явилося на сцені. Після обіцянки приїхати до Милорадовичівни в Дрезден, після ясно висловленого бажання зійтись із нею ближче, починаються вагання, посилання, умовні попередження, запобігливі міркування. Два десятки різноманітних «але».
— Коли Вам буде совсім гарно в Дрездені, так гарно, що й додати нічого не треба, то Ви даремно не кличте мене. Та й покликавши, майте на увазі, що, може, ми зійдемося так мало, що захочемо покласти між собою тисячу чи дві верст і обернутись до колишньої дружби, яка хороша тим, що один одному не може обриднути.
Чого варті ці визнання з цими згадками про наперед передбачену нудьгу, про непевність любовного бажання?
Куліш згоджувався їхати до Дрездена, але згоду давав у такій формі, що згода ця, власне, була висловом останнього розриву.
Куліш кінчає листа закидами, докорами, уїдливостями, сарказмами й обвинуваченнями.
— Авжеж, — пише далі Куліш, — що листів можна й не читати, відповідати можна й не швидко, потім ще не швидше, а тоді й зовсім не відповідати, як зробили Ви зі мною, мила сестрице, років зо два назад. А що? Ось Вам закид. Справді, я іноді гадаю, що Ви насправді закинули мене в куток разом з моєю дружбою, що дешево Вам дісталася, і тоді мені боляче, боляче й соромно. Та ні — гадатиму про Вас як про шляхетнішу щиру натуру.
І до листа холоднуватий і образливо-злий підпис:
— Я дуже занятий і тому пишу до Вас нашвидку. Душею Ваш П. К.
Чи треба додавати, що Милорадовичівна за кордон не поїхала? Поїхала б вона за кордон тільки задля Куліша, та, одержавши такого листа, вона мусила покинути будь-які сподіванки…
У Куліша на черзі стояли два романи: з Параскою Глібовою та Ганною Рентель, і Милорадовичівна вже давно загубила для нього цікавість.
Інші дні — інші пісні.
Року 1863 Милорадовичівна побралася з Ол. фон-дер-Флітом, а потім р. 1867 з Петром Івановичем Макаровим, якого надовго пережила і померла лише за наших уже часів, у Воронежі, де її чоловік керував колись контрольною палатою.
