Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман) - Домонтович Віктор
Розділ III. Марко Вовчок
Ол. Дорошкевич назвав роман Куліша з Милорадовичівною «платонічним». Він писав про «урваний» «платонічний» роман Милорадовичівни й Куліша. Та по суті платонічність цього роману аж надто умовна. До калюжинської панночки Куліш звертався з досить недвозначними натяками і зовсім не платонічними побажаннями. Він писав про буяння крови, про хіть, про змислове прагнення, і коли взаємини їхні й лишилися, кінець кінцем, «платонічними», то мова тут може йти не про платонічну мрійність «його» та «її», а лише про «платонізм», дозволимо собі так висловитися, «зовнішніх обставин».
Платонізм увійшов у роман Куліша з Милорадовичівною як примусовий асортимент поза волею дійових осіб, що брали в ньому участь. Тимчасом роман із Марком Вовчком, що припадає на ті роки, що й роман з Милорадовичівною й тягнеться одночасно й паралельно з цим останнім, набув форм, треба гадати, з самого початку зовсім таки не платонічних.
Марко Вовчок взагалі, здається, негативно ставилася до платонізму. Вона воліла починати кохання з того моменту, на якому воно, звичайно, губить будь-які прикмети платонізму.
Як ми сказали, роман Куліша з Марком Вовчком припадає на ті самі роки, що й роман із Милорадовичівною.
З Марком Вовчком Куліш познайомився року 1857.
Року 1857 Куліш, гадаючи перетворити свої «Записки о Южной Руси» в «серійне» видання й видати серію томів, 12-томну енциклопедію, що охопила б усі питання історії, етнографії й літератури української, одержав і зібрав із різних кутків України від своїх кореспондентів багато різноманітних матеріалів.
Приблизно в квітні того-таки року 1857-го з Немирова від Опанаса Марковича, колишнього кирило-мефодіївця, спільника й приятеля, Куліш одержав зошита. Поглянувши побіжно на зошит і перегорнувши декілька сторінок, схопивши деякі фрази й деякі рядки, Куліш відклав зошита набік до іншого часу.
Йому здалось, що це були звичайні, на кшталт його власних зроблені, етнографічні записи переказів та оповідань із народних уст. План чергового тому «Записок» було вже складено, зміст розроблено, матеріали розподілено й підібрано, і навряд щоб у них знайшлось місце для цих немирівських записів.
Лежить зошит у Куліша на столі тиждень і другий. Нарешті, якось гаючись і без діла, взяв у руки. Читає…
— Читаю — і очам своїм не вірю: у мене в руках чистий, непорочний, повний свіжости художній твір.
У листі з З травня р. 1857 Куліш писав Олександрі Милорадовичівні про Марію Олександрівну Марковичеву — Марка Вовчка:
— Одна пані родилась у Московщині і вже замужем почала писати по-нашому. Що ж? Недавно написала чотири маленькії повістки із речей селянок. Чи поймете ви мені віри, — додавав Куліш, — що як читав я їх, то дух у мене займавсь: так зрозуміла вона красоту нашого слова і наче піснею заговорила.
— Що то за дорогії клейноди! — закінчує в захопленні Куліш свою мову про оповідання Марковичевої.
З першого ж разу, з першого враження причарувала Марковичева Куліша.
У ту понуру пору, нудьгуючи й недугуючи, розійшовшися з дружиною й не зійшовшися з Милорадовичівною, в самотній пустельній порожнечі, в сумбурній метушливій утомі Куліш зустрів оповідання Марковичевої як божественне пророче одкриття, як відповідь на внутрішню тривогу.
— Це вона! Це й є та жінка, що творча її обдарованість може поставити її поруч із Шевченком.
Куліш не був ще тоді особисто знайомий з Марковичевою, але відчував, що їхні шляхи збіглись. Це було ясно для Куліша, ясно й для Марковичевої. Сидівши в глухому провінціальному Немирові, Марко Вовчок виразно уявляла собі, що їй потрібний впливовий приятель, який би простяг їй руку й поміг висунутись із натовпу, розвинутись, розкритись, вибратись із провінціального містечка. Такою людиною міг бути для неї за тих часів тільки Куліш.
Ще не знавши один одного, — вони вже були певні, що їм треба йти вкупі.
Марія Олександрівна продовжувала надсилати свої оповідання до Куліша, і в червні, 12/VI—1857, Куліш сповіщає свою дружину:
— Одержав я від жінки Марковича нове оповідання з народного життя. Чудо! Чудо! Нічого подібного ще не було в літературі нашій. Яка мова! Які форми! Чудо, чудо! Я навіть нікому не читав, боячись, що не зрозуміють так, як я розумію, а це образливо. Важливо тут те, що нема вигадки; все було, все трапилося і розповідано саме так, як було й трапилось. Коли надрукую — хай тоді розуміє кожен по своїм силам.
— Отже, кажу, що це золоте дно для прийдешніх письменників українських. Оце етнографія — оце вона! Так треба оповідати про народ! Так треба співчувати народу! Жінка Марковича — це геніальна актриса, котора приймає на себе образ молодиць та бабусь наших і лицедійствує з них так, що не скрізь угадаєш, що взято з натури, а що створено в пориві акторського захоплення. Але, головне, як відчуто повагу характеру народного.
— Самі тільки пісні краще цих речей!.. Шевченко, я знаю, — додає Куліш, — заздритиме їм і зробить їх зразками для себе. Не здумай, проте, щоб це був великий талант: це смак найчистіший, найшляхетніший такі чудеса робить і велике співчуття народові. Талант з’явиться, може, згодом. Але й ці твори самі зроблять їй ім’я. Самі пісні тільки кращі від її речей.
Зверніть увагу на цю Кулішеву оцінку: «Найкраще в нашій літературі», «зразки для Шевченка» і водночас цілком протилежні твердження: «Не думаю, щоб це був талант. Талант, може, з’явиться згодом».
Нема таланту — і найгеніальніша письменниця.
Нема вроди — і надзвичайний успіх у чоловіків.
«Мовчазна та конфузлива» — і найпривабливіша, найчарівніша жінка.
Як письменниця і як жінка, Марко Вовчок та сама. Її твори такі звичайні, що в них «не скрізь пізнаєш, що взято з натури, а що створено». Важливо тут те, що «нема вигадки — усе було, як трапилось, і розповідано саме так, як було й трапилось». Її твори прості, як життя. Отією простотою життєвою вона й приваблює.
У Куліша був антиіндивідуалістичний погляд на мистецтво. Ще року 1846 він писав до Шевченка:
— Ваші твори належать не самим Вам і не самому Вашому часу; вони належать всій Україні і говоритимуть за неї вічно. Це надає мені право втручатись в діла вашої фантазії й творчости і вимагати від них твердо, щоб їх було доведено до найможливішого ступеня досконалости.
Цей погляд на творчість поета як на всенародну власність, і на своє право вдосконалювати, а тому й втручатись, вимагаючи змін і поправок, — погляд цей зберігся у Куліша й року 1859.
— Коли в тебе, — писав Куліш до Тараса в листі з 22 грудня р. 1859, — є гарні вірші, то пришли перше мені, щоб пішло воно з моєї руки.
Куліш культивував ідеал безособової, всенародної творчости, — в згоді з цим він і на поетичну діяльність письменників, своїх сучасників, дивився як на спільну, колективну, громадську справу. Дивився так, як сліпі кобзарі, як народ дивиться на пісні: пісня не належить нікому особисто, вона належить загалові, вона безіменна.
Народна творчість не знає особи автора, авторського «я», а тільки спільне, колективне, безособове «ми».
Твори письменника, на думку Куліша, належать не тільки авторові, вони належать Україні й вічності. Вони — громадське діло, діло всього народу, здобуток нації, а тому й він, Куліш, не тільки має право, але це його невідмінний обов’язок «втручатись і вимагати».
Оповідання Марка Вовчка теж пішли з Кулішевої руки. Публікацію її оповідань узяв Куліш на себе.
У червні р. 1857 він одержав був усі 12 оповідань Марка Вовчка і засів їх правити: дав, за власними словами, «зразки художньої редакції».
У липні «Оповідання» були переписані в Немирові, причім з багатьма композиційними і стилістичними поправками Куліша Марко Вовчок не згодилася. Потім цей рукопис переписав Данило Каменецький, відновивши первісний їх текст, тоді їх знову помалював Куліш і аж тоді оповідання пішли до друкарні.
