Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз (читать книги онлайн полностью .txt) 📗

Задоволений тим, що по допомогу нарешті послано й доручення виконане з найменшою затратою часу, Олівер весело побіг через двір. У воротях він ненароком налетів на рослого чоловіка в плащі, який саме виходив з дверей заїзду.

— Гей! — вигукнув незнайомець, уп'явши очі в Олівера й раптом задкуючи. — Що це за чортівня?

— Даруйте, сер, — сказав Олівер, — я дуже поспішаю додому й не помітив, що ви виходите.

— Нечиста сила! — пробурмотів чоловік, приголомшено дивлячись на хлопця своїми великими чорними очима. — Хто б міг подумати? Згинь, маро! Він і з могили вилізе, щоб стати мені на дорозі!

— Вибачте, — пробелькотів Олівер, збентежений диким поглядом незнайомця. — Сподіваюсь, я вас не дуже боляче вдарив?

— Щоб ти згнив! — люто процідив крізь зуби чоловік у плащі. — Якби мені стало мужності сказати єдине слово, від тебе б на другий день і сліду не лишилося. Щоб тебе чорти вхопили, щоб на тебе чума напала, сатанинський виплодку! Що ти тут робиш?

Вигукуючи ці безладні слова, трясучи кулаками, він ступив до Олівера, але нараз ноги його підкосились, він упав на землю і з піною на губах забився в корчах.

Якусь мить Олівер вражено дивився на муки божевільного (а він вирішив, що чоловік цей — божевільний), а тоді кинувся до заїзду по допомогу. Тільки-но хворого перенесли до приміщення, хлопчик нарешті щодуху помчав додому, надолужуючи згаяний час. Біжучи, він зачудовано й не без страху міркував про дивну поведінку незнайомця.

А втім, Олівер думав про цю подію недовго: повернувшись додому, він перейнявся іншими турботами, які змусили його забути все, що стосувалося його власної особи.

Стан Рози Мейлі швидко погіршувався, і ввечері вона почала марити. Місцевий лікар не відходив від її ліжка. Оглянувши хвору, він одвів убік місіс Мейлі й сказав їй, що Розина хвороба вкрай небезпечна.

— Щиро кажучи, — додав він, — урятувати її може тільки чудо.

Скільки разів тієї ночі Олівер підводився з ліжка, навшпиньки скрадався до сходів і прислухався до кожного звуку з кімнати хворої! Скільки разів його кидало в дрож і холодний піт виступав на його чолі, коли, нажаханий раптовим тупотом чиїхось ніг, він вирішив, що сталося те, про що страшно навіть подумати! І чи ж можна порівняти всі попередні палкі його молитви з тими, які він звертав до неба тепер, ревно, нестямно благаючи зберегти життя милій добрій дівчині, що вже стояла на краю могили!

О, яка це мука, страшна, нестерпна мука — усвідомлювати своє безсилля, коли життя дорогої тобі людини висить на волоску! Невблаганна уява малює жахливі картини, що позбавляють тебе здатності мислити, шматують серце, забивають дух; ти не знаходиш собі місця, тебе опановує гарячкове бажання робити щось, будь-що, аби тільки полегшити біль, зменшити небезпеку, яка тобі не підвладна; і ти вже не просто зневажаєш, а ненавидиш себе за власну безпорадність! Немає муки страшнішої, й ніяке напруження волі, ніякі зусилля не можуть угамувати її в ці хвилини нестримного безпросвітного розпачу. Настав ранок, але в будинку панувала гнітюча тиша. Всі розмовляли пошепки. Час від часу з-понад хвіртки завирали стурбовані обличчя, додому селянки та їхні діти поверталися у сльозах. Цілий той нескінченний день і ще довго по тому, як споночіло, Олівер тупцявся по садку, щохвилі здіймаючи очі до кімнати хворої й здригаючись, — бо, здавалося, за тим темним завішаним вікном причаїлася смерть.

Пізно ввечері приїхав доктор Лосберн.

— Як це тяжко, — мовив він, відвертаючись. — Така молода, така славна. Але надії майже немає.

Знову настав ранок. Сонце зійшло таке ясне, таке веселе, наче на землі не існувало ні горя, ні турбот. Усе довкола — кожний листочок, кожна квітка — вітало новий день, у розмаї кольорів, багатоголоссі звуків буяло радісне свято життя, і серед цієї краси і щастя швидко згасало чарівне юне створіння.

Олівер пробрався на старий цвинтар і, присівши на зелений горбочок, дав волю сльозам.

День видався такий тихий і погожий, залитий сонцем довколишній краєвид сяяв такою красою, пташки так весело співали у вітті, гайворон так вільно ширяв у небесній блакиті, все довкола повнилося таким переможним торжеством життя, що коли хлопчик звів догори свої зболілі очі, йому раптом спало на думку: ні, о такій норі не вмирають, і Роза не умре, не може вмерти, коли навіть ці найпростіші істоти живуть і радіють; могили час копати холодної, безрадісної зими, а не сонячного, запашного літа. Олівер уже ладен був навіть повірити, що саван призначений лише для тих, хто помер у старезному віці, і ніколи не огортає своїми страшними складками тіла молоді і прекрасні.

Аж раптом ці дитячі думки урвав удар церковного дзвона. Дзвін бамкнув ще і ще раз, сповіщаючи про похорон. Брама відчинилась, і на цвинтар увійшла погребальна процесія; до грудей бідно вдягнених людей були пришпилені білі розетки — отже, небіжчик помер молодим. Простоволосі, вони обступили могилу, і серед тих, що плакали, була мати — донедавна мати. А сонце світило так само ясно, і пташки співали собі, наче нічого й не сталося.

Повертаючись додому, Олівер згадував, як дбала про нього Роза, і душу його зігрівала надія, що все ж таки знову настануть щасливі часи; тоді вже він робитиме все, геть усе, щоб довести їй свою любов і вдячність! Ні, він не мав підстав докоряти собі за черствість чи неуважність — його відданість дівчині була беззастережна; а проте в пам'яті зринали численні випадки, коли, як тепер йому здавалося, він міг би виявити більше старанності, більше запопадливості, — і кожен такий спогад краяв його серце гострим болем. Не забуваймо, ніколи не забуваймо про чуйність у своїх стосунках з ближніми нашими, бо кожна смерть викликає в тих небагатьох, хто знав небіжчика, гірке усвідомлення власної недбалості, легковажності, забудькуватості — і невикористаних можливостей перепроситися за них. Немає гризоти, гіршої за запізнілу, і уникнути її тортур можна лише в один спосіб — пам'ятаючи про це.

Олівер застав місіс Мейлі в маленькій вітальні. В нього похололо на серці: старенька доти не відходила від ліжка хворої, і він злякано подумав, яка причина примусила її покинути кімнату дівчини. Виявилося, що Роза поринула в глибокий сон, прокинувшись від якого, вона або одужає й повернеться до життя, або скаже їм останнє «прощай».

Не знати, скільки годин вони просиділи, прислухаючись, боячись бодай словом порушити тишу. Принесли обід, але вони до нього не доторкнулись; відсутнім, невидющим поглядом стежили вони за сонцем, яке опускалося дедалі нижче і врешті залило небо й землю тими соковитими барвами, що передують сутінкам. Нараз вони насторожилися, почувши чиїсь кроки, і мимоволі кинулися до дверей. Увійшов містер Лосберн.

— Що з Розою? — вигукнула старенька. — Кажіть одразу. Я все стерплю, тільки не цю непевність! Кажіть же, бога ради!

— Заспокойтеся, — мовив лікар, підтримуючи її. — Прошу вас, моя люба, заспокойтеся.

— Пустіть мене, заради всього святого! Дівчинко моя! Вона вмерла! Вона вмирає!

— Ні! — палко скракиув лікар. — Присягаюся всеблагим і милостивим господом нашим — вона житиме на радість усім нам ще довгі літа!

Старенька вклякла навколішки і склала була руки, але сили, що так довго підтримували її, відлетіли до неба разом з першими словами вдячної молитви, і вона впала на руки свого друга.

Розділ XXXIV

Від надміру щастя Олівер був сам не свій. Несподівана звістка ошелешила його, він не міг ні плакати, ні говорити, ні спочивати. Він навіть не розумів як слід, що відбувається довкола, аж поки, наблукавшись до знемоги у вечірній тиші, не зайшовся плачем, який враз полегшив йому душу й прояснив думки, і тільки тоді він усвідомив по-справжньому, яке щастя принесла з собою ця зміна, який нестерпний тягар звалився з його душі.