Мартін Іден - Лондон Джек (читать онлайн полную книгу txt) 📗
— Це все було подане в загальних рисах, ви ж розумієте, — зважився докинути репортер. — І для вас це чудова реклама. Ось що важливо. Це піде вам на користь.
— Чуєте, Мартіне? Це чудова реклама, — урочисто промовив Брісенден.
— І це, бачте, піде мені на користь, —додав Мартін.
— Дозвольте запитати, містере Ідене, де ви народилися? — почав репортер, прибираючи уважливого вигляду.
— Він навіть нічого не записує, — сказав Брісенден. — Він і так усе пам'ятає.
— Мені це не потрібно, — пояснив репортер, силкуючись не показати неспокою. — Добрий репортер ніколи не записує.
— Ви й учора не записували? — спитав Брісенден. Але він не відзначався довготерплячістю і раптом скипів: — Слухайте, Мартіне, якщо ви йому зараз не всиплете, то всиплю я. Помру, але всиплю!
— Мабуть, буде досить відшмагати? — поцікавився Мартін.
Брісенден подумав і кивнув головою. Ще мить, і голову репортера було затиснуто в Мартіна між колінами.
— Тільки не кусатися, — застеріг Мартін, — а то так і розквашу ваше гарненьке личко, хоч і жаль буде.
Мартінова рука стала швидко й мірно підніматися й опускатися. Репортерисько виривався, лаявся, звивався в'юном, але кусатись не наважувався. Брісенден поважно дивився на кару і раптом так запалився, що схопив порожню пляшку й гукнув:
— Дайте мені хоч разочок ударити його.
— Більше не можу, — нарешті промовив Мартін. — Рука заніміла.
Він підняв молодика й посадив на ліжку.
— Вас заарештують за це! — крикнув той, утираючи сльози хлоп'ячого обурення, що котилися по його розгарячених щоках. — Це вам так не минеться! Побачите!
— Бідний красунчик, — сказав Мартін. — Він і гадки не має, що зійшов на манівці. Оббріхувати ближнього, як це він зробив, нечесно, неблагородно, не личить мужчині, а він того не розуміє.
— От він і прийшов, щоб йому це сказали, — відповів Брісенден.
— Еге ж, прийшов до мене, до людини, яку образив і зганьбив. А тепер мій крамар, безперечно, відмовить мені у кредиті. Найгірше те, що бідне хлоп'я і далі котитиметься по цій самій стежці, аж поки не виб'ється в першорядні журналісти, тобто в першорядні мерзотники.
— У вас ще є час навернути його на путь істини, — заперечив Брісенден. — Хтозна, може, ваші скромні ліки врятують його. І чому ви не дали й мені зацідити його хоч разочок? Хотів би й я руки докласти.
— Ви обоє будете заарештовані, тварюки кляті! — схлипував репортер.
— Ні, бачите, який у нього гарненький і плаксивий рот? — Мартін сумно похитав головою. — Боюся, що даремно натомив собі руку. Цього юнака ніщо не виправить. Він неодмінно буде відомий журналіст. Сумління і на гріш не має. Вже це допоможе йому вибитись.
При цьому репортерисько вискочив з кімнати, тремтячи від страху, що Брісенден пошпурить пляшкою йому в спину.
Другого ранку Мартін довідався з газет багато нового. Під час інтерв'ю він нібито сказав: «Ми закляті вороги суспільства. Тільки ми не анархісти, а соціалісти». Коли репортер зауважив, що між цими школами різниця дуже невелика, Мартін знизав плечима на знак мовчазної згоди. Лице в Мартіна, як виявилось, було вкрай асиметричне, а вся постать мала виразні ознаки виродження. Особливо впадали в око його розбійницькі руки і лютий блиск у налитих кров'ю очах.
Звідти ж Мартін довідався, що кожного вечора він виступає на робітничих мітингах у міському парку і що серед усіх анархістів та агітаторів, які баламутять народ, він має найбільший успіх, бо його промови найреволюційніші. Репортер яскраво описав його злиденну комірчину, згадав про гасницю і єдиний на всю кімнату стілець, а також про його товариша-волоцюгу з лицем мерця, такого страшного, немов його щойно випустили з підземної темниці після двадцяти років самітного ув'язнення.
Репортер виявився хлопець запопадливий. Він метнувся по всіх усюдах, рознюхав про родинні справи Мартінові і навіть дістав фотографію Бернарда Хігінботема, знятого біля дверей своєї крамниці. Цього добродія він змалював як розумну й статечну ділову людину, котрій чужі і соціалістичні погляди його шуряка, і він' сам. Містер Хігінботем характеризував Мартіна Ідена як ледацюгу, що відмовився від запропонованої йому посади й запевне докотиться до в'язниці. Германа фон Шмідта, чоловіка Мерієн, репортер теж проінтерв'ював. Цей назвав Мартіна виродком у родині, з котрим він не має ніяких стосунків. «Він хотів був з мене поживитися, та я йому зразу дав одкоша, — заявив фон Шмідт репортерові. — Він до мене боїться й носа сунути. Людина, що не хоче працювати, пропаща, я вам кажу».
Цього разу Мартін не на жарт розсердився. Брісенден дивився на цю історію, як на кумедну пригоду, але й він не міг заспокоїти Мартіна, котрий знав, що Рут усе це нелегко буде пояснити. Її батько, певно, аж не тямиться з радості і докладе всіх зусиль, щоб розірвати заручини. Яких саме зусиль доклав містер Морз, Мартін довідався дуже скоро. Пополудні він одержав від Рут листа. Передчуваючи лихо, Мартін розпечатав конверта і прочитав листа, стоячи тут-таки, біля розчинених дверей, де й узяв його від листоноші. Читаючи, він машинально поліз у кишеню по тютюн і цигарковий папір, які колись завше були при ньому. Він забув, що в кишені у нього порожньо, і не відчував навіть, що це йому кортить закурити.
Листа було написано в спокійному тоні. У ньому не відчувалося ніякого гніву. Але від першого рядка до останнього він був сповнений образи й розчарування. Мартін не виправдав її надій. Рут гадала, що він назавжди зрікся свого безпутного минулого і заради її кохання житиме, як і належить пристойній та порядній людині. А тепер її батько й матір категорично вимагають розірвати їхні заручини. І вона не може не визнати, що вони мають на це підстави. Їхній шлюб не був би щасливий. Він не віщував нічого доброго з самого початку. В усьому листі Рут тільки раз кинула йому докір, що глибоко вразив Мартіна: «Якби ви пішли на службу і спробували досягти певного становища... — писала вона. — Але ви цього не зробили. Ваше минуле життя було занадто дике й безладне. Я розумію, що не ваша в цьому вина. Ви робили так, як підказували вам ваша натура й давні звички. Я ні в чому не виню вас, Мартіне, пам'ятайте це, прошу. Це була просто помилка. Батько й мати завжди були певні, що ми не пара одне одному, і наше щастя, що ми зрозуміли це не занадто пізно... Не намагайтеся побачити мене, — писала вона далі. — Це була б важка зустріч для нас обох і також для моєї матері. Я й так завдала їй багато прикрощів та болю і не скоро зумію загладити свою провину».
Мартін ще раз уважно прочитав листа, тоді сів і почав писати відповідь. Він розповів у загальних рисах усе, що говорив на мітингу соціалістів, доводячи, що його промова була цілком протилежна до тієї, яку вклала йому в уста газета. Під кінець листа він знову став «коханням одержимий», що ревно благає любові. «Будь ласка, відпиши мені і скажи тільки одно — чи кохаєш мене? Тільки це. Дай відповідь тільки на це єдине запитання».
Але ні на другий день, ні на третій відповіді не було. «Запізнілий» лежав забутий на столі, а купа повернутих рукописів під столом щодень зростала. Уперше за все життя дужий сон Мартінів зрадив його, і цілі ночі Іден мучився безсонням. Тричі дзвонив він коло дверей Морзів, але служники, що виходили на дзвінок, не впускали його. Брісенден лежав у себе в готелі тяжко хворий, він ледве рухався, і хоч Мартін часто його відвідував, але не наважувався розповісти йому про свої прикрості.
А прикрощів у Мартіна було чимало. Вчинок репортера наробив йому більшого лиха, ніж він сподівався. Португалець-бакалійник і справді відмовив у кредиті, а хазяїн овочевої крамниці, американець, гордий своїм патріотизмом, обізвав Мартіна зрадником і порвав з ним усякі стосунки, довівши свій патріотизм аж до того, що анулював рахунок Мартіна і не хотів бачити Ідена, коли б той навіть приніс борг. Сусіди були настроєні так само, і їхнє обурення не мало меж. Ніхто не хотів знатись із зрадником-соціалістом. Бідна Марія не знала, що про все це думати, але, пойнята тривогою, залишилася вірною Мартінові. Навколишня дітвора вже забула про розкішну коляску, в якій приїжджали гості до Мартіна, і тепер з безпечної відстані гукали йому «волоцюга» і «лобур». Тільки Маріїні діти стійко боронили його: вони щодня завзято билися за його честь і, приходячи додому з підбитими очима та заюшеними носами, завдавали своїй матері ще більшого клопоту.
