Мартін Іден - Лондон Джек (читать онлайн полную книгу txt) 📗
— Ні. Після слідства тіло пароплавом повезли на схід. Усе це влаштували повірені його рідні.
— Швидко впоралися, — зауважив Мартін.
— Як швидко? Це сталося п'ять днів тому.
— П'ять днів тому?
— Атож, п'ять днів.
— А! — сказав Мартін і вийшов з готелю.
По дорозі додому Мартін зайшов на телеграф і надіслав телеграму до «Парфенону», радячи їм не баритися з друкуванням поеми. Телеграму він послав післяплатою, бо в кишені було тільки п'ять центів на трамвай.
Опинившись у себе в кімнаті, Мартін знов засів за писання. Дні і ночі приходили та відходили, а він усе сидів за столом і писав. Він нікуди не виходив, крім як до заставника, не прогулювавсь, апатично їв, коли був голодний і мав що варити, і так само апатично обходився без їжі, коли її не було. І хоч усю повість, розділ за розділом, було докладно обмірковано, Мартін раптом вирішив по-іншому побудувати експозицію, що збільшувало твір приблизно на двадцять сім тисяч слів. У Мартіна не було вже ніякої реальної потреби писати повість дуже старанно, але цього вимагали художні приписи, що він уважав за слушні. Працював він у чудному заціпенінні, відірваний од навколишнього світу, і відчував себе якимсь привидом серед літературних атрибутів свого колишнього життя. Мартін пригадав чиїсь слова, що привид — це дух людини, яка направду померла, але не розуміє цього. «Може і я вже помер?» — подумав він.
Нарешті, настав день, коли «Запізнілого» було скінчено. До Мартіна прийшов агент з прокатного пункту і, сидячи на ліжку, чекав, поки Мартін додрукує на машинці останню сторінку. Мартін вистукав великими літерами «Кінець» і відчув, що це справді кінець. З почуттям глибокої полегкості дивився він, як агент виносить машинку. Потім підійшов і простягся на ліжку. Він мало не вмлівав з голоду. Уже тридцять шість годин не бачив їжі, але й не думав про неї. Він лежав навзнак, заплющивши очі, без жодної думки, і поволі його свідомість застилав туман. У напівпритомності він почав згадувати вголос вірш якогось невідомого поета — цей вірш йому часто читав Брісенден. Марія, прислухавшись крізь двері до його монотонного бурмотіння, занепокоїлась. Самі слова нічого для неї не важили, але її стурбувало, що Мартін сам з собою розмовляє". Слова «завмер мій спів» становили лейтмотив вірша.
Марія не витримала. Вона кинулась до плити, насипала повну миску супу, виловлюючи з дна м'ясо та овочі, і побігла до Мартіна. Він підвівся і почав їсти, запевняючи Марію, що він зовсім не марив і що в нього немає гарячки.
Коли Марія пішла, він сів, згорбившись, край ліжка і байдуже дивився перед собою тьмяними, невидющими очима. Аж раптом помітив на столі нерозрізаний номер журналу, що принесли з ранішньою поштою, і в його скаламучений мозок пробився промінь світла. «Це «Парфенон», — подумав він, — серпневий номер, і там мусить бути «Ефемерида». Якби-то Брісенден був живий!»
Мартін почав гортати журнал і нараз зупинився. «Ефемериду» було надруковано з крикливою заставкою і химерними віньєтками в стилі Бердслі. По один бік заставки був портрет Брісендена, а по другий — сера Джона Велью, британського посла. У вступному слові редактор повідомляв, що недавно сер Джон Велью зауважив, ніби в Америці немає жодного поета. Друкування «Ефемериди» є наче відповіддю йому: «І що ви на це скажете, сер Джон Велью?» Картрайта Брюса названо було найвидатнішим критиком у Сполучених Штатах і зацитовано його слова про «Ефемериду», що це найкраща поема, будь-коли написана в Америці. Кінчалася передмова так:
«Ми ще остаточно не оцінили всієї величі «Ефемериди» і, можливо, ніколи не зможемо як слід оцінити її. Але, читаючи й перечитуючи цей твір, ми захоплюємося красою його стилю та зворотів і дивуємося, звідки містер Брісенден узяв їх і як зумів так майстерно поєднати».
Далі йшла сама поема.
— Добре, що ти помер, бідний Бріс, —прошепотів Мартін. Журнал вислизнув у нього з рук і впав на підлогу.
Усе це було до нудоти вульгарно й дешево, але Мартін помітив, що навіть його огида не дуже гостра. Він хотів би спромогтися на гнів, проте не мав на це енергії. Він геть занімів. Його кров застигла в жилах і не могла вже більше клекотіти від обурення. Та й чого було, власне, обурюватися? Все це було цілком у дусі буржуазного суспільства, яке так глибоко ненавидів Брісенден.
— Бідний Бріс! — промовив Мартін. — Ніколи б він мені цього не простив!
Зусиллям волі Мартін змусив себе встати і, взявши ящик, де раніш лежав папір до машинки, витяг звідти одинадцять поезій свого друга. Не поспішаючи, розірвав їх уздовж і впоперек і кинув у кошик. Потім знов сів край ліжка і втупив сумний погляд у простір.
Він і сам не знав, скільки просидів так, тільки раптом перед його затуманеними очима заясніла довга біла смуга. Це було дуже дивно. Смуга поволі ставала виразніша, і, придивившись до неї, Мартін зрозумів, що це білі хвилі Тихого океану омивають кораловий риф. Потім на смужці прибою він побачив маленького човника, а на кормі його — оперезаного пурпуровою тканиною на стегнах молодого бронзового бога, який занурював у воду блискучі весла. Мартін упізнав його. Це був Моті, молодший син Таті, — вождя таїтян. Тепер він знав, що за імлистим рифом простяглась чудовна країна Папара, де. коло гирла річки стоїть очеретяна хатина вождя.
День пригасає, і Моті повертається додому з риболовлі. Він жде великої хвилі, щоб на її гребені перескочити через риф. І раптом Мартін побачив самого себе, він теж сидить тут у човні, як у ті далекі дні, і чекає знаку від Моті, щоб шалено натиснути на весла, коли насуне туркусова стіна. Тепер він не глядач, а весляр, — Моті гукнув, обидва щосили налягли на весла і помчали на крутій гриві летючого туркусу. З-під носа човна вода порскала, наче фонтаном, у повітрі було повно розпорошених бризок, чувся шерхіт, гуркіт, довголунний рик, і враз човен опинився на спокійній поверхні лагуни. Моті сміється, струшує солону воду з очей, і вони разом гребуть до коралового берега, де серед кокосових пальм у призахідному сонці виблискує золотом хатина Таті...
Видіння розтануло, і перед очима Мартіна знов постав увесь безлад його нужденної оселі. Даремно намагався він перенестися ще раз на Таїті. Він знав, що там, серед дерев, лунають співи і в місячному сяйві танцюють дівчата, але побачити їх не міг. Бачив лише завалений паперами стіл, порожнє місце, де раніше стояла машинка, і давно не мите вікно. Він застогнав, заплющив очі й поринув у важкий сон.
