Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз (читать книги онлайн полностью .txt) 📗
— І зовсім не лихим, дорогесенький, бо лихий вітер не приносить нікому добра, а я прихопив із собою дещо таке, чому ти зрадієш. Пройдо, золотесенький, розв'яжи-но клунок і дай Біллові дрібнички, на які ми витратили сьогодні вранці всі наші гроші.
Виконуючи прохання містера Фейгіна, Пройда розв'язав свій великий клунок із старої скатертини і почав, одну по одній, передавати речі, які там були, Чарлі Бейтсу, а той далі розкладав їх на столі, вихваляючи на всі лади їхні виняткові якості.
— Диви, Білле, яка запіканка з кролів! — вигукнув юний джентльмен, ставлячи на стіл величезний пиріг. — Такі тендітні створіння, а лапки такі ніжні, що навіть кісточки тануть у роті — і випльовувати не треба; а ось півфунта зеленого чаю за сім з половиною шилінгів, з біса міцного, — як залити його окропом, то й покришка з чайника, чого доброго, ходором заходить; півтора фунта цукру-піску — перший сорт! — чорношкірим довелося добряче над ним попотіти. Дві двофунтові булки; фунт свіжісінького масла; шматок жирного глостерського сиру
. і, нарешті, — поглянь-но! — ти ще зроду такого не куштував.
Виголошуючи останній панегірик, юний Бейтс витяг з однієї із своїх містких кишень велику, ретельно закорковану пляшку; тим часом містер Докінс уже встиг налити зі своєї пляшки склянку чистого джину, яку хворий тут-таки й перехилив без найменших вагань.
— О! — зрадів Фейгін, вдоволено потираючи руки. — Ти ще поживеш, Білле, бачу, ще поживеш.
— Поживу! — вигукнув містер Сайкс. — Та я вже сто разів міг віддати богові душу, а ти й пальцем не ворухнув, щоб допомогти мені. Що ти собі думав, падлюка ти брехливий, коли покинув мене хворого напризволяще і майже місяць не потикався сюди?
— Ні, ви чуєте, хлопці, що він верзе? — знизав плечима Фейгін. — І це після того, як ми принесли йому такий чудовий харч.
— Та харч добрий, — глянувши на стіл, уже лагідніше заговорив містер Сайкс, — але чим ти виправдаєшся, що покинув мене тут безпорадного — хворого, голодного, без гроша за душею, — наче тобі байдуже до мене, як до оцього пса. Ану, віджени його, Чарлі, від столу.
— Зроду не бачив такого кумедного собаки, — мовив юний Бейтс, виконуючи наказ. — Чує їдло, як та стара баба, що чимчикує на ярмарок. Йому б у комедіях грати: і в гроші вбився б, і публіку потішив.
— Та. замовкни ж ти, клятий собацюро! — гримнув Сайкс на собаку, коли той, не перестаючи гарчати, поповз під ліжко. — Ну, то чим же ти, стара п'явко, виправдаєшся, га?
— Мене, дорогесенький, більше як тиждень і в Лондоні не було, мав одне діло, — відповів старий.
— А де ти був ще два тижні? — провадив Сайкс. — Ще два тижні, коли покинув мене тут конати, мов загнаного пацюка?
— Інакше я не міг, Білле. Всього не розкажеш на людях, але я просто не міг, клянуся честю.
— Честю клянешся? — гидливо скривившись, перепитав Сайкс. — Ой, хлопці, мерщій вріжте хто-небудь шмат пирога, щоб заїсти це слово, — мене від нього аж занудило.
— Не гарячкуй, дорогесенький, — лагідно вмовляв його Фейгін. — Я не забував про тебе, Білле, ні на мить.
— Ну ще б пак, звісно, не забував, — гірко всміхнувся Сайкс. — Увесь час, поки мене тут била й палила лихоманка, ти обмізковував різні плани: Білл зробить те, Білл зробить це, і все задурно, хай-но тільки одужає; він не погребує ніякою роботою, бо кишеня в нього порожня. Я б давно дуба врізав, коли б не оце дівчисько.
— От бачиш, ти сказав: «коли б не оце дівчисько», — радісно вчепився Фейгін за його останні слова. — А хто ж, як не бідний старий Фейгін подбав, щоб тебе доглянула ця дбайлива дівчина?
— Він правду каже, — раптом підступивши до них, втрутилася Ненсі. — Годі вже. Облиш його.
Поява Ненсі повернула розмову на інше, і хлопці, помітивши, як їм підморгнув старий пройдисвіт, взялися частувати Ненсі спиртним, але вона тільки потроху надпивала із склянки; а тим часом Фейгін, напустивши на себе не властиву йому веселість, поступово поліпшив настрій і в Сайкса, вдаючи, ніби сприймає його прокльони як дружні жарти і до того ж щиро регочучись іа грубих дотепів, що їх Сайкс став підпускати, кілька разів приклавшись до пляшки.
— Все воно дуже добре, — сказав містер Сайкс, — але мені конче потрібні гроші, і то сьогодні ж.
— Не маю при собі ані гроша, — відповів Фейгін.
— Зате вдома — хоч лопатою греби, — зауважив Сайкс. — То вділи й мені якусь жменьку.
— Лопатою! — скрикнув Фейгін, здійнявши руки догори. — Не так їх там і багато, щоб…
— Не знаю, скільки їх там у тебе є, — урвав його Сайкс, — мабуть, ти й сам того добре не знаєш, бо довгенько довелося б їх лічити… Як собі хочеш, а щоб сьогодні ж гроші були тут!
— Ну, гаразд, гаразд, — мовив Фейгін, зітхаючи. — Я зараз пошлю Пройду.
— Е, ні. Так діла не буде, — заперечив містер Сайкс. — Спритний Пройда занадто спритний. Як ти його пошлеш, то він, чого доброго, забуде прийти, або заблукає, або скаже, що мусив тікати від фараонів, — будь-яку брехню вигадає за твоєю вказівкою. Хай у твій барліг піде Ненсі і принесе гроші, так буде певніше. А я ляжу й подрімаю, поки вона вернеться.
Після довгого торгу і сперечань Фейгін урізав завдаток, якого вимагав Сайкс, з п'яти фунтів стерлінгів до трьох фунтів і чотирьох з половиною шилінгів, заприсягаючись на чому світ стоїть, що в нього самого зостанеться лише вісімнадцять пенсів на прожиток. Зрештою містер Сайкс похмуро зауважив, що доведеться задовольнитись і цим, коли вже годі сподіватися на більше. Отож Ненсі швиденько вдяглася, а Пройда і юний Бейтс сховали їжу до буфета. І тоді старий, розпрощавшись із своїм любим другом, пішов разом з Ненсі й хлопцями додому, а Сайкс уклався спати до повернення дівчини.
Без будь-яких пригод вони дійшли до помешкання Фей-гіна й застали там Тобі Крекіта і містера Чітлінга за п'ятнадцятою партією в крибедж, яку — навряд чи треба про це й казати — містер Чітлінг програв, а з нею і свій п'ятнадцятий, і останній, щестипенсовик, що вельми потішило його юних друзів. Містер Крекіт, мабуть, зніяковівши, що його застали за грою з джентльменом, який не міг рівнятися з ним ні своїм становищем, ні розумовими здібностями, удавано позіхнув і, розпитавшись про Сайкса, взяцея за капелюха, щоб іти.
— Нікого пе було тут без мене, Тобі? — запитав Фейгін.
— Жодної бісової душі, — відказав містер Крекіт, підіймаючи комір. — Ледь не пропав з нудьги. А ти б мав поставити чарку, Фейгіне, за те, що я так довго стеріг твій дім. Ет, хай йому чорт, я аж осовів, наче присяжний у суді, і мене, певно, звалив би сон, міцний, як Ньюгетська в'язниця, якби не моя добрість — треба ж було розважити цього хлопчину. Геть занудився, побий мене сила божа!
І далі отак нарікаючи, містер Тобі Крекіт згріб зі столу свій виграш, засунув гроші в жилетну кишеню так згорда, наче ті срібняки не варті були уваги джентльмена його штибу, і поважно, елегантною аристократичною ходою вийшов з кімнати. Містер Чітлінг, який не зводив зачарованого погляду з його ошатних штанів і черевиків, аж поки вони зникли за дверима, заявив усій компанії, що п'ятнадцять шестипенсовиків — невелика плата за честь побути в товаристві такої людини і що йому на той програш плюнути й розтерти.
— Ну й дивак же ти, Томе! — сказав юний Бейтс, якого дуже звеселила ця заява.
— Ніякий я не дивак, — відповів містер Чітлінг. — А ви що скажете, Фейгіне?
— Ти, дорогесенький, дуже розумний хлопчина, — мовив Фейгін, поплескавши його по плечу і підморгнувши іншим учням.
— А містер Крекіт справді важлива особа? Правда, Фейгіне? — запитав Том.
— Та певно ж, дорогесенький.
— І знайомство з ним — велика честь, чи не так? — провадив Том.
— Справедливі слова, дорогесенький. А на хлопців ти не зважай: їх просто завидки беруть, що з ними він не водиться.
— Ага! Он воно що! — переможно вигукнув Том. — Хоч він і обібрав мене як липку, але ж я, коли схочу, можу знову набити свої кишені. Правильно я кажу, Фейгіне?
— Авжеж, можеш. І що скоріше ти вирушиш на лови, то краще для тебе. Тож не гай часу — іди повертай свій програш. Пройдо! Чарлі! Час і вам до діла взятися. Вже скоро десята, а ви все байдикуєте. Ану, гайда на роботу!
