Оповідання - Гринченко Борис Дмитриевич (читать книги онлайн полностью .txt) 📗

А тим ча­сом нiч уже кiн­ча­лась, i пох­му­рий не­ве­се­лий день уже за­зи­рав у вiк­но. Ма­ру­ся не по­мi­ча­ла цього, не по­мi­ча­ла, як пот­ро­ху бi­лi­ша­ли пе­ред нею стi­ни, пiч, як ви­су­ва­ли­ся з тем­ря­ви стiл та iко­ни в кут­ку. Але як роз­вид­ни­лось доб­ре, во­на по­мi­ти­ла свiт. Пiд­ве­ла­ся з до­лiв­ки i хи­та­ючи­ся вий­шла з ха­ти. Во­на пiш­ла до шах­ти i прой­шла до неї спо­ти­ка­ючись. Там бу­ла та­ка са­ма ро­бо­та, як i вчо­ра. Ма­ру­ся гля­ну­ла на во­ду й скрик­ну­ла з ля­ку: за ввесь час, вiд­ко­ли роб­ле­но, во­да по­да­лась тiльки як на пi­вар­ши­на. Зне­си­ле­на сi­ла во­на на ту ка­ме­ню­ку, де й учо­ра си­дi­ла. Та во­на не хо­тi­ла ко­ри­ти­ся тiй не­си­лi, во­на хо­тi­ла бу­ти тут, до­жи­да­ти­ся й дiж­да­ти­ся. I во­на си­дi­ла. Пра­цю­ва­ли, роз­мов­ля­ли, ме­ту­ши­лись ро­бiт­ни­ки, плюс­ка­ла во­да, бух­тi­ла па­ро­ва ма­ши­на, але все це Ма­ру­ся ма­ло й по­мi­ча­ла. З нi­мою ту­гою не спус­ка­ла во­на очей з ями, пов­ної во­ди, й жда­ла. Чо­го во­на мог­ла жда­ти?

Так ми­нув день, а Ма­ру­си­на пос­тать усе ма­ячi­ла на ка­ме­ню­цi. Ро­бiт­ни­ки вже не про­го­ни­ли її: їм бу­ло жал­ко ди­ви­ти­ся на цю дiв­чин­ку, та­ку без краю сум­ну, що, зда­ва­лось, то жи­вий жаль, жи­вий сум прий­шов у тi­лi людсько­му та й сiв отут на ка­ме­нi, на­га­ду­ючи лю­дям про те не­щас­тя, про те го­ре, яке хо­ва­ло­ся там, гли­бо­ко по­пiд зем­лею, за­хо­ва­не, за­пе­ча­та­не цiєю ка­ла­мут­ною во­дою. Во­ни да­ва­ли їй їсти, та во­на не схо­тi­ла. До неї при­бiг­ла Галька, при­хо­ди­ла Гор­пи­на, - та жiн­ка, що вчи­ла її ши­ти, - во­на лед­ве про­мо­ви­ла з їми кiлька слiв. Гор­пи­на хо­тi­ла взя­ти дiв­чи­ну з со­бою, та Ма­ру­ся не пiш­ла. Од­на­че Гор­пи­на при­му­си­ла її з'їсти пи­рi­жок, що при­нес­ла їй з до­му. Так по­ми­нув день до ве­чо­ра, а вве­че­рi Ма­ру­ся вер­ну­ла­ся в свою ха­ту. Не зна­ла, що їй ро­би­ти, як роз­ва­жи­ти­ся. Схо­тi­ла мо­ли­ти­ся. I во­на мо­ли­ла­ся, про­ка­зу­ючи не мо­лит­ву, а свої сло­ва, свої лед­ве зро­зу­мi­лi бла­ган­ня. Це не­мов зас­по­коїло її. Во­на зас­ну­ла. Але спа­ла не дов­го i про­ки­ну­лась iще вно­чi - си­дi­ла й до­жи­да­ла свi­тан­ня.

Ледве свi­ну­ло над­во­рi, - во­на вже по­бiг­ла з ха­ти. Але бi­ля шах­ти бу­ло те ж: ме­ту­ши­лись ро­бiт­ни­ки, бух­тi­ла ма­ши­на, хлюс­ка­ли смо­ки. Тiльки, як ближ­че пi­дiй­шла, по­мi­ти­ла во­на й вiд­мi­ну: во­ди в ямi вже не бу­ло вид­ко, - во­на бу­ла десь там гли­бо­ко, i звiд­ти тяг­ли її смо­ки. Ма­ру­ся сi­ла на ста­ре мiс­це. Во­на прий­шла з на­дiєю, i на­дiя дер­жа­ла­ся де­який час у неї в гру­дях. Але пот­ро­ху на­дiя по­чи­на­ла зни­ка­ти, i пе­ку­ча нi­ма ту­га без­на­дiй­ная об­нi­ма­ла дiв­чи­ну. В її ма­ленькiй го­лi­воньцi плу­та­лись без­лад­но чор­нi, страш­нi ду­м­ки. Нi, нi­ко­ли не спо­рож­нять цiєї кля­тої бе­зод­нi! Ад­же во­на по­за­ли­ва­ла всi за­ка­пел­ки, - чи то ж ви­бе­руть її звiд­ти? А як­що й ви­бе­руть, то ко­ли? То­дi, як тат­ко вмре з го­ло­ду. Ум­ре? Бо­же мiй ми­лий! А те­пер? Мо­же, вiн уже те­пер умер, мо­же, вже дав­но за­ли­ла йо­го во­да? А ко­ли й не по­то­пи­ла, то вже сьогод­нi тре­тiй день, а завт­ра ще ро­би­ти­муть, а там ще… I тат­ко си­дi­ти­ме в шах­тi не ївши. Во­на по­чи­на­ла в'явля­ти со­бi страш­ну смерть з го­ло­ду. Там, гли­бо­ко пiд зем­лею, за­лiз­ши у най­дальшу вiд во­ди но­ру, си­дить вiн, зiг­нув­шись, i го­лод йо­го му­чить, му­чить… Да­лi во­на про це не мог­ла ду­ма­ти, бо вже й вiд цього са­мо­го кри­гою прой­ма­ло їй ду­шу.

А ко­ли во­на не по­ба­чить жи­во­го тат­ка, ко­ли во­на зос­та­неться са­ма на свi­тi, то що їй то­дi? Хто її так по­жа­лує, так обо­ро­нить, як тат­ко? Нiх­то, нiх­то! I, ма­буть, кра­ще бу­ло б, ко­ли б во­на не жи­ла вже на свi­тi, ко­ли б i її та шах­та пог­ли­ну­ла. Ко­ли тат­ко вмер, ко­ли тат­ко ле­жить у шах­тi не­жи­вий, то на­що їй жи­ти? Во­на про­си­дi­ла ввесь цей день нi­ма й не­по­руш­на. До неї зно­ву при­хо­ди­ла Гор­пи­на, їсти при­но­си­ла, та не мог­ла во­на їсти. На нiч во­на не пiш­ла до­до­му, - спо­дi­ва­ла­ся, що вно­чi, мо­же, ви­бе­руть во­ду. Во­на ляг­ла до­лi бi­ля то­го ка­ме­ня, зiб­гав­ши­ся, як клу­бо­чок. Який­сь жа­лiс­ли­вий шах­тар ук­рив сер­деш­ну своєю сви­тою. Але во­на не спа­ла. Во­на то ле­жа­ла, тру­ся­чи­ся з хо­ло­ду, то пiд­во­ди­лась i ди­ви­ла­ся, як бi­ля шах­ти ро­би­ли лю­ди, чуд­но ося­янi чер­во­ним свi­том од ма­ши­ни, од ламп. Во­ни все ро­би­ли, во­ни не спи­ня­лись: ко­ли втом­ля­лись од­нi, при­хо­ди­ли iн­шi за­мiсть їх, а ро­бо­та все не до­роб­ля­лась, а в ямi все бу­ла во­да. Ма­ру­ся да­рем­но до­жи­да­ла­ся всю нiч.

Вранцi во­на зно­ву сi­ла на ка­ме­ню­ку. Сiв­ши, по­чу­ла, що їй по­га­но якось. Во­на вста­ла. Лед­ве вста­ла, - вiд­ра­зу зда­ло­ся їй, що лю­ди ко­ло шах­ти, ва­гон­чи­ки, шах­то­ва бу­дiв­ля зда­ле­ка - все це враз якось за­хи­та­ло­ся, ру­ши­ло й поп­лив­ло пе­ред нею. Во­на хо­тi­ла зро­зу­мi­ти, що це та­ке, i ту ж мить упа­ла до­до­лу, неп­ри­том­на.

Прочнулася Ма­ру­ся в Гор­пи­ни­нiй ха­тi на по­лу. Спер­шу во­на не зро­зу­мi­ла, де во­на й що з нею. Але за­раз же по­ба­чи­ла, що бi­ля вiк­на си­дить Гор­пи­на й шиє. Чо­го ж це во­на, Ма­ру­ся, тут?

Горпина озир­ну­ла­ся й по­ба­чи­ла, що дiв­чи­на ди­виться на неї.

- Вже про­ки­ну­ла­ся? - про­мо­ви­ла во­на й пi­дiй­шла до Ма­ру­сi. - А що, як то­бi?

- Та нi­чо­го, - вiд­мо­ви­ла Ма­ру­ся. - А чо­го це я, тiт­ко, у вас?

- А то­го, що ти вчо­ра вран­цi зом­лi­ла ко­ло шах­ти, а мiй Пет­ро там ро­бив i те­бе сю­ди при­нiс.

- Учора вран­цi? А сьогод­нi хi­ба який день? - спи­та­ла­ся Ма­ру­ся.

- Сьогоднi чет­вер.

- Четвер? - скрик­ну­ла Ма­ру­ся. - А тат­ко?

- Татко? - А ось стри­вай, ско­ро й про тат­ка до­вi­даємось, - ось-ось уже во­ду ви­тяг­нуть усю.

- Хiба й до­сi ще не ви­тяг­ли?

- Нi.

- Четвертий день?

- Еге.

- А я ж як це?

- Та вчо­ра вдень i вно­чi, i сьогод­нi все спа­ла, хва­ла бо­го­вi. Як то­бi те­пер?

- Анiчогiсiнько, я пi­ду ту­ди.

- Нi, доч­ко, ти не хо­ди! Га­разд, що хво­ро­ба сном вий­шла. То­бi тре­ба те­пер по­поїсти.

- Ой, тiт­ко, я не хо­чу їсти. Пи­ти ду­же хо­чу!

- Ну, на, на­пий­сь, тiльки не во­ди: я то­бi мо­ло­ка дам.

Маруся жа­дiб­но ви­пи­ла мо­ло­ко.

- Ну, ля­гай же, доч­ко, та ле­жи, - про­мо­ви­ла Гор­пи­на.- Вiд­по­чинь! А ме­нi тре­ба на ча­син­ку пi­ти з ха­ти. Я за­раз прий­ду, - тiльки до Мот­рi збi­гаю.

Горпина нап­ну­ла­ся хуст­кою й пiш­ла. Ма­ру­ся зос­та­ла­ся са­ма. Але во­на не мог­ла ле­жа­ти - їй зда­ва­ло­ся, що там уже до­ро­би­ли все, що там уже ви­тя­га­ють з шах­ти лю­дей. Во­на му­сить по­бiг­ти ту­ди, щоб по­ба­чи­ти, що там бу­де. Мо­же, во­на зуст­рi­не тат­ка. Во­на схо­пи­ла­ся, шви­денько вбу­ла­ся й ви­бiг­ла з зем­лян­ки. За хви­ли­ну бу­ла вже ко­ло шах­ти. Там на­ро­ду бу­ло бiльше, нiж зви­чай­но. Пiд­хо­дя­чи, Ма­ру­ся по­чу­ла сло­ва:

- Вагончиком спус­ти­ти­ся, ва­гон­чи­ком!

- Так не прой­деш ту­ди - гря­зю­ка, слизько; а ва­гон­чи­ком мо­ж­на.

Марусi пе­ре­хо­пи­ло дух. Уже, вже! Во­на прос­ко­чи­ла про­мiж людьми аж до шах­ти.

Там го­то­ва­но вже ва­гон­чик, той, що в йо­му зви­чай­но во­зять ву­гiль. З йо­го одiр­ва­но верх­ню дош­ку, й один ро­бiт­ник сiв у йо­го.

- Ти ж гля­ди, - на­ка­зу­вав йо­му ште­гер, - ско­ро що не так, - гу­кай, щоб на­зад тяг­ти. Та роз­див­ляй­ся доб­ре, чи мож­на до­лiз­ти ку­ди тре­ба.

- Боже бла­гос­ло­ви!

- Рушай!

Шахтар пе­рех­рес­тив­ся. По­ва­гом по­чав iти вглиб ва­гон­чик, прив'яза­ний до ко­до­ли, що пот­ро­ху роз­мо­ту­ва­ла­ся з ба­ра­ба­ну. Та це бу­ло не дов­го.

- Стiй! Стiй! - по­чу­ло­ся зсе­ре­ди­ни, з шах­ти. Лю­ди спи­ни­ли ко­ня, що кру­тив ба­ра­бан.

- Назад!

Барабан зак­ру­тив­ся на­зад, ко­до­ла ко­рот­ша­ла, i за кiлька хви­лин ва­гон­чик з шах­та­рем вер­нув­ся з шах­ти.

- Нема хо­ду, брат­ця! Всю до­ро­гу по­ла­ма­ло.

- Яку до­ро­гу?

- З до­щок на­мо­ще­ну, що по їй ва­гон­чи­ки бi­га­ють. Да­лi не проїдеш.