Оповідання - Гринченко Борис Дмитриевич (читать книги онлайн полностью .txt) 📗

Зненацька ро­зiт­нув­ся скрик. То який­сь за­над­то смi­ли­вий хло­пець, не ля­ка­ючись нiт­ро­хи спо­дi­ва­но­го "па­на", ге­п­нув по спи­нi сво­го то­ва­ри­ша.

- Половина де­ся­тої, - про­мо­вив ба­тюш­ка, - не­хай сi­да­ють: ско­ро, ма­буть, приїде.

Вчитель гля­нув на ба­тюш­чин го­дин­ник (шкiльно­го або сво­го дасть бiг!) i зве­лiв дi­жур­но­му пок­ли­ка­ти тих шко­ля­рiв, що бу­ли над­во­рi. Гур­том сип­ну­ли шко­ля­рi до кла­су i, стов­пив­шись ко­ло две­рей, по­ча­ли ски­да­ти свит­ки, скла­да­ючи їх у ку­пу на до­лiв­цi у шко­лi. Хтось штовх­нув дi­жеч­ку з во­дою, що сто­яла тут же, i по­об­ли­вав оде­жу. Смiх i га­лас. З'явив­ся сто­рож i, бу­бо­ня­чи со­бi пiд нiс щось i про "без­ра­хуб­них ши­бе­ни­кiв", до­вiв зно­ву все до ла­ду. Про­чи­та­ли мо­лит­ву, по­сi­да­ли. Вчи­тель та ба­тюш­ка, по­дi­лив­ши шко­ля­рiв, по­ча­ли де­що пе­ре­пи­ту­ва­ти їх, пе­ре­би­ва­ючи один од­но­му. Але дi­ло не лад­на­ло­ся: i вчи­те­лi, i шко­ля­рi бу­ли стур­бо­ва­нi. Якось ми­ну­ла го­ди­на. Чо­го ж вiн не їде?

Вчитель зно­ву ви­пус­тив шко­ля­рiв зо шко­ли. Мен­шi по­бi­г­ли, а стар­шi, що зда­ють ек­за­мен на "свi­доцт­во", знов до кни­­жок. Ба­тюш­цi на­до­ку­чи­ло жда­ти, i вiн пi­шов до­до­му, по­п­ро­хав­ши за­раз же прис­ла­ти по йо­го, ско­ро приїде член. А член усе не їхав. Стар­шi ще щи­рi­ше вчать, хоч учи­тель i впев­няє, що їм те­пер кра­ще бу­де про­бi­га­ти­ся. Ми­нає го­ди­на, дру­га, тре­тя. Страш­ний пан, що так дов­го при­му­шу­вав се­бе до­жи­да­ти­ся, ще бiльше те­пер ля­кав шко­ля­рiв. I по­то­ми­лись усi, i па­на страш­но,- так би i втiк.

Нарештi, го­ди­ни в три, зне­нацька по­чув­ся дзво­ник.

- Їде, їде!…- ро­зiт­нув­ся ше­пiт про­мiж шко­ля­рiв.

Ту ж мить сто­рож Ки­ри­ло, вiд­чи­нив­ши две­рi, опо­вiс­тив:

- Їде, уже бi­ля Стецько­во­го шин­ку.

Вчитель пос­лав од­но­го хлоп­ця по ба­тюш­ку. Шко­ля­рi си­по­ну­ли в шко­лу. Мит­тю по­сi­да­ли, вип­рос­та­лись i за­тих­ли. Ма­ленький шко­ля­рик, що хо­тiв утi­ка­ти вiд па­на, ще бi­ль­ше за­лiз у ку­ток i ввесь зiг­нув­ся, - не­на­че якось хо­тiв схо­ва­­тись. У ба­гатьох пе­ре­хо­пи­ло дух. Во­ни пiвз­ля­ка­но, пiв­ди­­ву­ючись прис­лу­ха­ли­ся до дзво­ни­ка, що все го­лос­нi­ше та го­лос­нi­ше видз­во­ню­вав i, на­реш­тi, вос­таннє гуч­но дзвенькнув­ши, за­мовк бi­ля са­мої шко­ли. Приїхав!

Усi го­ло­ви по­вер­ну­ли­ся до две­рей. Об­лич­чя у ба­гатьох по­бi­лi­ли; де­якi зля­ка­но ше­по­тi­ли: "Гос­по­ди, по­мо­жи!…" Да­­лi по­чув­ся Ки­ри­лiв го­лос:

- Сюди! Ось сю­ди по­жа­луй­те!

Дверi вiд­чи­ни­ли­ся, увiй­шов член шкiльної ра­ди. Шко­ля­рi повс­та­ва­ли. Не вiд­мов­ля­ючи на їх пок­лiн, вiн пi­дiй­шов до вчи­те­ля.

- Ви учи­тель?

- Учитель.

- Член учи­лищ­но­го со­ве­та Ку­цен­ко.

Пан Ку­цен­ко ро­кiв 25-30 був во­лос­ним пи­са­рем, а жiн­ка йо­го тор­гу­ва­ла ба­ка­лiєю. I в пи­сарст­вi, i в кра­марст­вi йо­му так по­щас­ти­ло, що че­рез де­сять ро­кiв вiн мав уже свою крам­ни­цю в по­вi­то­во­му мiс­тi i, пот­ро­ху­по­су­ва­ючись уго­ру, зро­бив­ся з пи­са­ря знач­ною осо­бою в мiс­тi. Не­дав­неч­ко вiн був мiським го­ло­вою, а те­пер ди­рек­то­ром по­вi­то­во­го бан­ку, що че­рез йо­го ж шах­рай­ст­ва не­за­ба­ром мав впас­ти, i ра­зом вiн - член земської уп­ра­ви i шкiльної ра­ди, - тим i їздить вiн по сiльських шко­лах на ек­за­ме­ни яко го­ло­ва "екза­ме­на­цiй­ної ко­мi­сiї". Але як не­пев­нi го­лос­нi й при­го­лос­нi, прок­ля­та лi­те­ра «ъ» та й уся­кi iн­шi хит­ро­щi ро­сiй­сь­ко­­го пра­во­пи­су нi­ко­ли не да­ва­ли­ся до зро­зу­мiн­ня па­но­вi чле­но­вi, то вiн, зви­чай­но, на ек­за­ме­нах з ро­сiй­ської мо­ви лю­бi­ше мов­чав. На ек­за­ме­нах же з за­ко­ну бо­жо­го та з ра­хун­кiв по­чу­вав­ся вiн вiльнi­ше, най­бiльш як спра­ва до­хо­ди­ла до лiч­би.

Арифметику у ме­жах цi­лої лiч­би вiн доб­ре вив­чив ще як був пи­са­рем, а ди­рек­то­ру­ван­ня в бан­ко­вi да­ло йо­му змо­гу пе­ре­мог­ти й "дро­би", i пан член особ­ли­во на ра­хун­ки й на­по­ля­гав на ек­за­ме­нах. Вiн зав­сiг­ди во­зив з со­бою свiй зав­дач­ник, де бу­ли па­пiр­ця­ми й олiв­цем поз­на­че­нi зав­да­чi, якi вiн зви­чай­но i бе­зод­мiн­но да­вав рi­ша­ти шко­ля­рам. До цього тре­ба до­да­ти хi­ба ще те, що, сил­ку­ючись уда­ва­ти з се­бе па­на, вiн без жа­лю нi­ве­чив i ук­раїнську, i ро­сiй­ську мо­ву, нех­ту­ючи пер­шу i не зна­ючи дру­гої. Прий­шов пiп, по­сi­да­ли за стiл. Член ви­тяг якiсь па­пе­ри i по­розк­ла­дав їх на сто­лi. Ко­ло їх лiг за­яло­зе­ний зав­дач­ник Євту­шевсько­го з по­зак­ла­да­ни­ми в йо­го па­пiр­ця­ми, по­тiм пе­ро й олi­вець, що з'яви­ли­ся з чле­но­вої ки­ше­нi. Дi­ти з ост­ра­хом пог­ля­да­ли на всi цi при­го­ту­ван­ня. Ча­сом хтось ти­хо ше­по­тiв:

- I в йо­го зав­дач­ник є!

- Перо, як срiб­не, бли­щить…

- Дайте спи­сок уче­ни­ков, - го­лос­но про­го­мо­нив член.

Реєстр да­ли, i вiн утк­нув у йо­го но­са. Ти­хо-ти­хо ста­ло,- чу­ти бу­ло, як му­ха, ле­тя­чи, дзве­нi­ла кри­ла­ми. Шко­ля­рi вже не пе­ре­шiп­ту­ва­лись; во­ни жда­ли, що то бу­де…

- Байденко Iван! - го­лос­но ви­гук­нув пан член. Вик­ли­ка­ний хло­пець схо­пивсь i по­чав про­ла­зи­ти про­мiж тiс­но пос­тав­ле­ни­ми ос­ло­на­ми. Но­ги в йо­го якось не слу­ха­ли­ся, чiп­ля­ли­ся за нiж­ки вiд ос­ло­нiв; вид­ко бу­ло, що хло­пець ля­кав­ся. На­реш­тi, ви­лiз­ши, вiн нес­мi­ли­во пi­дiй­шов до сто­лу i вкло­нив­ся.

- Ну, по за­ко­ну, - мурк­нув член. - Чи­тай мо­лит­ву гос­под­ню.

Хлопець трем­тя­чим го­ло­сом по­чав:

- "Отче наш, iже єси…"

- Троице! - зно­ву зве­лiв член. Хло­пець i ту про­ка­зав.

- А што ето та­кое трой­ця? - за­пи­тав­ся вiн. Хло­пець сил­ку­ється щось ска­за­ти, але не мо­же.

- Ну-ну! - пiд­га­ня ба­тюш­ка.- Я ж вам ето об'яснял, как же ти не знаєш?

- Тройця…почина хло­пець i стає.- Трой­ця… це - бог отець, i син, i дух свя­тий…

- А шо ж то, три бо­га? - до­пи­тується член.

- Нi, один…

- Ну, как же то один? Роз­ка­жи! Хло­пець мов­чить.

- Ну, чо­го ж ти мов­чиш? - знов пiд­га­ня ба­тюш­ка. - Ти ж знаєш!

Хлопець то чер­во­нiє, то бi­лiє, вiн трем­тя­чою ру­кою тре чо­ло, вид­ко, як зам­ру­жi­ли i змок­рi­ли очi, за­тi­па­ли­ся гу­би. Йо­му ста­ло страш­но.

- Ето зна­чить… обик­но­вен­но, це всьо од­но, шо от свет од сон­ця, iс­хо­дить i шо то­го… теє…- об'яснiть йо­му, ба­тюш­ка! - до­кiн­чив член, що хо­тiв був на­вес­ти вi­до­ме по­рiв­нян­ня з бiб­лiй­ної iс­то­рiї Ру­да­ко­ва, але не змiг i зап­лу­тавсь.

Батюшка ви­яс­нив.

- Тепер по свя­щен­ной iс­то­рiї…- про­мо­вив учи­тель.

- Розкажеш про Ноя i єго си­но­вей? - спи­тав пiп.

- Розкажу, - вiд­мо­вив, тро­хи зас­по­коївши­ся, хло­пець i по­чав роз­ка­зу­ва­ти.

- А шо, - зне­нацька пе­ре­хоп­лює йо­го опо­вiдь член, - хо­ро­шо сде­лал Хам с от­цом?

- Hi…

- Обикновенно, он от­ца не ува­жал, пос­ме­ял­ся с не­го… за то ему i на­ка­за­нiє. А ти ува­жаєш от­ца? Слу­ша­ет­ся? - зне­на­цька грiз­но за­пи­тується член.

- Слухаюсь…- вiд­мов­ляє пе­ре­ля­ка­ний йо­го го­ло­сом хло­пець.

- То-то!… Всег­да долж­но слу­шаться, по­то­му отец обик­но­вен­но єсть ро­ди­тель! - про­мов­ля член, уда­ючись уже до всiх шко­ля­рiв, а тi зо стра­хом ди­ви­лись на все, що ро­би­ло­ся у їх пе­ред очи­ма.

- Тепер по арих­ме­тикє! От я вже сам єго спро­шу, - про­мо­вив член.

Тут уже бу­ло йо­го ши­ро­ке по­ле до дi­яльнос­тi, i вiн, роз­гор­нув­ши сво­го зав­дач­ни­ка i на­шу­кав­ши по прик­ме­тах за­в­да­чу по­чав нею му­чи­ти хлоп­ця. На щас­тя хло­пець знав.

- Тепер по-русько­му!

- Читай! - про­мо­вив учи­тель, по­ка­зу­ючи хлоп­це­вi в кни­ж­ку.

- "Мартышка в ста­рос­ти сла­ба гла­за­ми ста­ла, а у лю­дей она слы­ха­ла, что это зло еще не так большой ру­ки, лишь сто­ит за­вес­ти оч­ки"… i т. i.

- Розкажи!

Хлопець ла­ма­ною ве­ли­ко­руською мо­вою пе­ре­ка­зує про­чи­та­не, вся­чи­ну плу­та­ючи: