Незнайомка з Вілдфел-Холу - Бронте Анна (книги регистрация онлайн .txt) 📗
Він повернувся десь у другій половині серпня. Двічі чи тричі він писав мені з Ф., але в листах розводився про загальні речі або про дрібниці, до яких мені не було ніякого діла, а про сестру майже й не згадував. Коли він повернувся, то був так само неговіркий, як і в листах. Казав, що його сестра отримала значну користь від перебування у Ф., що її син почувався цілком здоровим і що вони з місіс Максвел повернулися до Стенінглі й пробули там щонайменше три місяці. Втім, не буду змальовувати свою досаду, свої очікування та розчарування, а краще згадаю про інших героїв цієї історії.
Ще до смерті містера Гантингтона леді Лоубаре втекла з іншим коханцем на континент, де, збувши певний час у безоглядній веселості та розпусті, вони посварилися і розійшлися. Вона зі шкіри пнулася, щоб справити враження у світських колах, та роки минали, грошенята витрачалися, і зрештою вона померла в цілковитих злиднях і в боргах. Хоч, може, це й чутки, і вона й досі жива, бо її рідня й знати не хоче про неї. Лорд Лоубаре відразу ж розлучився з нею і одружився вдруге. То було правильне рішення, бо він не створений для самотнього життя. Ніякі суспільні інтереси, ніякі честолюбні проекти, ніяка дружба не могли компенсувати йому відсутності хатнього затишку і дбайливої дружини. Він мав сина і дочку, але нещасна маленька Анабелла нагадувала йому про їхню матір. Він змушував себе ставитися до неї з батьківською добротою, але надто вже картав себе за неприязнь до цього невинного створіння і надто вже велика була його спокуса повернутися до згубних звичок минулого життя, щоб можна було вважати його щасливою людиною.
Одружившись удруге, він геть змінився. Вибір його був такий несподіваний, що дехто навіть кепкував із нього. Його дружина не відзначалася ні красою, ні багатством, ні великим розумом, зате їй притаманний був здоровий глузд, чесність, доброзичливість і веселий характер. Вона стала доброю матір’ю для дітей і неоціненною дружиною для його світлості. Він вважав її надто доброю для себе, розглядав, як дарунок небес, робив усе, аби відплатити за те добро, яке вона приносила йому, тож вона була найщасливішою дружиною в Англії, а хто в цьому сумнівається, то нехай будуть вдячні, якщо отримають у шлюбі бодай половину того щастя, якого зазнав лорд зі своєю дружиною.
Якщо тебе цікавить доля того негідника Гримзбі, то можу сказати лише те, що він дедалі глибше занурювався у розпусту, спілкувався з щонайгіршими покидьками і врешті у п’яній сварці його убив хтось із приятелів, якого він обдурив під час гри.
Містер Гатерслі ніколи не забував про своє рішення стати порядним чоловіком і добрим християнином, а хвороба і смерть містера Гантингтона так вразили його, що він назавжди зрікся своїх згубних звичок. Він переселився до маєтку і почав займатися хліборобством, розведенням коней і рогатої худоби, а для врізноманітнення часом ходив на полювання та спілкувався з приятелями і своєю щасливою дружиною, яка тепер довіряла йому й кохала його як ніколи. Його батько був банкіром; помер він кілька років тому, залишивши синові все своє багатство, тож Ральф Гатерслі дістав змогу вкласти той маєток у свою улюблену справу і, як ти знаєш, у всіх усюдах славиться зараз своїм кінним заводом.
Розділ LI
А зараз повернімося до одного тихого холодного грудневого полудня, коли перший сніг тонким шаром лежав на ланах і скутих морозом дорогах, запорошивши глибокі колії, що їх залишили у скам’янілій грязюці ридвани і брички. Я був у гостях у нашого вікарія і повертався додому в супроводі панни Елізи Мілворд. Той візит був необхідністю, бо вчинив я його, щоб догодити матері, а сам навіть дім той ненавидів – не лише тому, що почував неприязнь до Елізи, а ще й через те, що не пробачив старому священикові за його погану думку про місіс Гантингтон, бо хоча він і визнав, що помилявся, та й досі вважав, що вона вчинила недобре, покинувши чоловіка: мовляв, це було порушенням подружніх обов’язків. Втім, зараз мова йде не про нього, а про його дочку Елізу. Я вже прощався із вікарієм, аж вона увійшла до кімнати, і я побачив, що вбрана вона для прогулянки.
– Я саме збиралася відвідати вашу сестру, пане Маркгам, – мовила вона, – тож, якщо не заперечуєте, супроводжуватиму вас додому. Мені подобається мати компанію, коли виходжу на прогулянку, – а вам?
– Якщо це приємна компанія.
– Таж певно! – лукаво посміхаючись, відказала та панна. І ми разом вийшли з її дому.
– Як ви гадаєте, застану я Розу вдома? – запитала вона, коли ми зачинили садові ворота і подалися на Лінден-Кар.
– Гадаю, застанете.
– Вірю, що застану, бо в мене є для неї трохи новин – звичайно, якщо ви мене ще не випередили.
– Я?
– А хіба ви не знаєте, куди поїхав пан Лоренс? – і вона схвильовано підвела погляд, очікуючи моєї відповіді.
– А він поїхав? – запитав я.
– Ах, то він вам не розповідав про свою сестру?
– А що з нею?!
– О пане Маркгаме, як ви почервоніли! – регочучи, вигукнула вона. – Ха-ха, то ви ще не забули її! Але вам краще поспішити, бо – на жаль, на жаль! – вона збирається вийти заміж наступного четверга!
– Ні, панно Елізо, це брехня.
– Ви звинувачуєте мене у брехні, сер?!
– Вам сказали неправду.
– Та невже? А ви що, краще знаєте?
– Авжеж.
– А чому тоді ви такий блідий? – насміхаючись із мого хвилювання, запитала вона. – Гніваєтеся на мене, бідолашну, за те, що розповіла таку вигадку? Ну, я лише «за що купила, за те й продаю»: я не ручаюся за достовірність, та не бачу причини, чому Сара повинна обманювати мене, бо Лоренсів лакей повідомив їй, що місіс Гантингтон збирається вийти заміж у четвер і пан Лоренс поїхав на весілля. Вона повідомила мені й ім’я джентльмена, та я його забула. А, може, ви пригадаєте? Він мешкає поруч і вже давно закоханий у неї… от лихо! Пан…
– Гаргрейв?
– От-от! – вигукнула вона.
– Це неможливо, панно Елізо! – вигукнув я таким тоном, що вона здригнулася.
– Ну, знаєте, мені розповідали саме так, – зауважила вона, спокійно дивлячись мені в обличчя. А потім вибухнула довгим пронизливим сміхом, який так мене розлютив, що я аж не тямився.
– Даруйте мені, – майже кричала вона, – я знаю, що це дуже грубо, але – ха-ха-ха! – ви що, самі думали одружитися з нею? Боже мій, Боже, як шкода! – ха-ха-ха! Господи, пане Маркгаме, ви що, збираєтеся знепритомніти? О небо! Гей, Джекобе…
Я ухопив її за руку і, гадаю, добряче стиснув її, бо вона зіщулилась зі слабким вигуком болю чи жаху, та відразу ж отямилася і продовжувала з добре удаваною турботою:
– Що я можу зробити для вас? Вип’єте води – чи трохи бренді? Припускаю, воно є он в тому шинку, якщо ви дозволите мені збігати туди.
– Досить вже цієї нісенітниці! – суворо вигукнув я. – Ви знаєте, що я ненавиджу такі жарти.
– Нічого собі жарти! Я не жартувала!
– Ну, то кепкували, а мені не подобається, коли з мене кепкують, – відповів я, докладаючи відчайдушних зусиль, щоб говорити з належною гідністю і спокоєм. – А оскільки ви перебуваєте в такому веселому настрої, панно Елізо, то сама собі можете скласти добрячу компанію, а я покину вас, бо згадав, що маю справу в іншому місці; тож доброго вам вечора.
І я звернув з дороги, перестрибнув через рів і, протиснувшись крізь пролом в огорожі, подався до Вудфорду. Коли вона вже не могла мене бачити, я чимдуж помчав навпростець і незабаром опинився біля маєтку Лоренса. Потім подався до будинку, бо вирішив нарешті розпитати про Гелену, відкинувши удавану делікатність і безглузду гордість.
– Містер Лоренс удома? – нетерпляче запитав я слугу, який відчинив двері.
– Ні, сер, пан поїхав учора, – відповів він.
– Куди поїхав?
– До Грасдейлу, сер… а ви цього не знали, сер? Він дуже замкнений, наш пан, – дурнувато посміхаючись, сказав слуга. – Я так гадаю, сер…
Та я обернувся і пішов собі геть, не чекаючи, поки він договорить.
Я не міг цьому повірити. Вона не могла вийти заміж за Гаргрейва! Гаразд, я дізнаюся правду: вранці виїду з Л. поштовим ридваном і встигну до початку весілля – мені раптом здалося, що можна запобігти цьому і якщо я цього не зроблю, то ми шкодуватимемо про це до останньої хвилини життя. О, я повинен побачити її – вона повинна знати, що я кохаю її, навіть якщо доведеться казати про це на порозі церкви! Звісно, мене можуть прийняти за божевільного, а вона образиться або ж скаже, що вже пізно, але я зроблю все, щоб Гелена лишилася моєю!
