Незнайомка з Вілдфел-Холу - Бронте Анна (книги регистрация онлайн .txt) 📗
Окрилений цією надією, я пішов додому, аби підготуватися до завтрашнього відїзду.
Тієї ночі випало багато снігу, і наступного дня він так сповільнював їзду, що я був майже у нестямі. Я, звісно, був у дорозі цілу ніч, бо вже була середа, а весілля мало бути в четвер. Ніч була довга, сніг обліпив колеса і налипав на кінських копитах, коні насилу плентали, кучер і не думав поганяти їх, а пасажири були байдужі до того, як їх везуть. Замість того, щоб разом зі мною підганяти кучерів погрозами і лайкою, вони просто реготалися з мене, а один чолов’яга навіть кепкувати почав, та я так зиркнув на нього, що він замовк і не розтуляв рота до кінця поїздки. Врешті я відтрутив кучера і взяв віжки до своїх рук, та пасажири зняли такий галас, що я мусив відмовитися від цього.
Вже світало, коли ми приїхали до M. і зупинилися біля «Троянди і Корони». Я спустився і почав шукати карету до Грасдейлу, та вона була в ремонті. «Тоді кабріолет, – звелів я, – тільки швидко!» Кабріолет знайшовся, та не було коня. Поки шукали коня, мені спало на думку, що власні ноги зможуть швидше доправити мене, тож я попросив послати кабріолет навздогін за мною і вирушив у дорогу пішки. Йти треба було трохи більше шести миль, та дорога була незнайома, тож мені доводилося часто зупинятися і розпитувати візників та перехожих, а в деяких випадках навіть заходити до котеджів і майже силоміць підіймати їхніх власників із ліжка, бо вони були настільки ледачі, що й досі спали собі. Кабріолет так і не наздогнав мене: добре, що я його і не чекав, а кепсько було те, що згаяв стільки часу.
Хоч як там було, та врешті я опинився на околиці Грасдейлу. Біля сільської церкви стояло кілька ридванів, а коло них з’юрмився місцевий люд – видно було, що тут відбувається вінчання. Насилу зводячи дух, я почав допитуватися, як давно почалася церемонія, та вони лише роззявляли роти і витріщалися на мене. У відчаї я пропхався вперед і вже хотів був увійти в церковний двір, аж хлопчаки, що обліпили вікно, почали гукати: «Виходять, виходять»!
Якби тієї миті мене побачила Еліза Мілворд, то була б у захваті. Ноги мої затремтіли, тож я притулився до стовпа і завмер, вдивляючись у двері церкви. Я не хотів приголомшувати Гелену своєю присутністю, просто не міг рушити з місця. Аж ось з’явилася і подружня пара. Його я не бачив; я дивився тільки на неї. На ній була довга вуаль; голову вона тримала високо, та очі були опущені вниз, а щоки зашарілися; обличчя її сяяло втіхою, а крізь імлисту білину вуалі видно було пасма золотавих кіс. О Боже, таж то не моя Гелена! В очах у мене потьмарилося. Чи міг я довіряти їм? Так, це не вона! Ця краля молодша, тендітніша й рум’яніша, гарненька, мушу визнати, та без тієї витонченості, якій неможливо було дати визначення, без тієї високо духовної і водночас лагідної чарівливості, без тієї несказанної сили, що так вабила моє серце. Я поглянув на нареченого – ним був Фредерік Лоренс! Втерши холодний піт, що виступив на моєму чолі, я відступив назад, але його погляд упав на мене.
– Це ти, Маркгаме? – запитав він, наляканий і збентежений моєю появою – а, може, й моїм диким виглядом.
– Так, Лоренсе… а це ти? – зібрався я з духом для відповіді. Він посміхнувся і почервонів, ніби одночасно і пишався, і соромився, що його викрили.
– Дозволь мені представити тебе своїй нареченій, – мовив він, намагаючись приховати своє збентеження під маскою недбалої веселості. – Естер, це містер Маркгам; мій друг Маркгам, місіс Лоренс, колишня міс Гаргрейв.
Я вклонився нареченій і потис руку нареченому.
– Чому ти не сказав мені про це? – докірливо запитав я, вдаючи обурення, якого не відчував, бо майже ошалів із радості, що все воно виявилося помилкою.
– А хіба ти не одержав мого листа?
– Якого листа?
– Того, в якому йшлося про моє весілля.
– Я ніколи не отримував і найвіддаленішого натяку на подібний намір.
– Він, певно, розминувся із тобою – його мали доправити тобі вчора вранці. А чому ж ти приїхав сюди, якщо не знав про весілля?
Тепер уже я розгубився, та молода леді сказала, що краще нам сісти в ридван і вже їхати, бо на нас усі дивляться, та й весільні гості вже чекають.
– А ти стоїш тут на морозі! – вигукнув він, із тривогою поглянувши на її легку накидку. – Маркгаме, ти їдеш? Ми збираємося до Парижа і можемо трохи підвезти тебе.
– Ні, дякую, прощавайте! Немає потреби бажати вам приємної поїздки, та бодай напиши мені.
Він потиснув мені руку і поквапився зайняти місце поряд зі своєю дружиною.
Я стояв біля ридвана і бачив, як мій щасливий друг обійняв дружину за стан, а вона поклала голову йому на плече. Поки лакей зачиняв двері і займав своє місце позаду, вона підвела усміхнені карі очі і, поглянувши йому в обличчя, грайливо зауважила:
– Боюся, ти вважаєш мене черствою, Фредеріку, бо леді зазвичай плачуть у таких випадках, але я не могла вичавити з себе і сльозинки, навіть якби від цього залежало моє життя.
Він лише поцілував її у відповідь і ще дужче притиснув до грудей.
– Але що це? – прошепотів він. – Гей, Естер, ти ж плачеш!
– О, це пусте… просто забагато щастя! А ще я хочу, – схлипувала вона, – щоб наша люба Гелена була такою щасливою, як ми зараз.
«Благослови тебе, Боже, за таке бажання! – подумав я. – І хай небо зробить так, щоб це бажання не було марним!»
Мені здалося, що обличчя її чоловіка спохмурніло, коли вона говорила. Про що він думав? Невже йому шкода було, аби і його сестра зазнала такого щастя? Такої миті це було просто неможливо. А, може, він пошкодував про те, що став перепоною нашому щастю, бо нічого не робив, аби поєднати наші серця, а просто спостерігав і потайці сподівався, що наше кохання згасне із плином часу, і облаштовував свої справи. Звичайно, познайомився він з Естер під час тримісячного перебування у Ф., бо я пригадав, як він одного разу недбало обмовився, що разом із його тіткою і сестрою там у той час була ще й їхня юна подруга, тож почасти цим і пояснювалося його мовчання про те, що там відбувалося. Але звідки ця дивна стриманість у стосунках зі мною? Може, такий уже в нього був характер, може, з делікатності, а може, йому просто не хотілося образити мої почуття.
Розділ LII
Кабріолет нарешті наздогнав мене. Я сів у нього і попросив кучера правити до маєтку Грасдейл. Побачуся з місіс Гантингтон, думав я, а там видно буде, рада вона чи ні.
– Он вони їдуть! – сказав кучер, показуючи на ридвани, що котилися попереду. – Сьогодні там буде добряча гулянка, та й завтра теж. Знаєте щось про Гаргрейвів, сер?
– Я знаю про них із чуток.
– Гм! Та що там, найкраща з них он щойно поїхала. Гадаю, стара місіс збирається виїхати після того, як ця метушня уляжеться, і житиме на свою частку зі спадщини, а молода – чи наречена (бо вона не така вже й молода) – переїде жити до Гроува.
– А що, містер Гаргрейв одружився?
– Так, сер, кілька місяців тому. Він мав одружитися на вдові, вона була напрочуд багатою, містер Гаргрейв хотів те все собі, але вони посварилися. А ця його дружина не така багата, та й не така вродлива, але раніше не була заміжньою. Вона дуже проста, кажуть, і їй майже під сорок, а то й за сорок, тож, самі розумієте, вхопилася за цей шанс, бо, мабуть, думала, що вже ніколи не знайде собі кращого. Гадаю, незабаром вона пошкодує. Кажуть, вона вже побачила, що він не той великодушний ввічливий пан, яким він здавався їй до шлюбу…
– Бачу, ти з ним добре знайомий, – зауважив я.
– Так і є, сер; я знав його ще тоді, як він був зовсім молодим джентльменом, і вже за тої пори він був гордовитий і впертий. Я служив у них кілька років, та далі не зміг, бо вони страшенно скупі й весь час чіплялися до мене, тож я подумав, що знайду інше місце.
– Хіба ми вже не біля маєтку? – перервав його я.
– Так, сер; онде парк.
Моє серце завмерло, коли я побачив ту пишну кам’яницю, що височіла серед просторого парку: хвилясті пагорби, білим-білий сніг, де виднів слід від оленячого стада, старезні дерева, що вирізнялися на тлі похмурого сірого неба, скутий кригою ставок, плакуча верба і ясен, що схилили над ним свої віти, – все це, звичайно, вражало, та не тішило мене. Обернувшись до кучера, я запитав, який заповіт залишив покійний чоловік Гелени і як він розпорядився своєю власністю. О, той чоловік все знав, тож хутко розказав мені, що їй доручили управління маєтком, аж поки син сягне повноліття, а сама вона володіє своїм посагом і невеликою сумою грошей, яка була призначена їй ще до заміжжя.
