Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз (читать книги онлайн полностью .txt) 📗
Джентльмена в білому жилеті це пояснення, видно, неабияк насмішило, але погляд містера Лімкінса урвав його веселощі. По тому члени ради почали перемовлятись, але так тихо, що почути можна було тільки слова: «… Зменшаться витрати», «поліпшився б баланс» і «видрукуємо звіт». Але й ці слова можна було розібрати лише завдяки тому, що їх повторювали дуже часто й з притиском.
Нарешті перешепти скінчилися, члени ради урочисто посідали на свої місця, й містер Лімкінс промовив:
— Ми розглянули вашу пропозицію й вирішили, що нам вона не підходить.
— Аж ніяк не підходить, — докинув джентльмен у білому жилеті.
— Зовсім не підходить, — хором додали інші члени ради.
Оскільки репутація містера Гемфілда була трохи підмочена — подейкували, буцімто він замордував трьох чи чотирьох хлопчиків-сажотрусів, — йому спало на думку, що членам ради чомусь заманулося зважити на цю незначну обставину, котра, як на його погляд, зовсім не стосувалася до діла. Взагалі така дріб'язкова прискіпливість була їм не властива, але, не маючи особливої охоти ворушити давні справи, містер Гемфілд пом'яв у руках шапку й повільно рушив до дверей. Зупинившись біля порога, він спитав:
— То ви не віддаєте мені хлопця, джентльмени?
— Ні, — відказав містер Лімкінс. — Ремесло у вас важке, а тому ми вважаємо, що запропонована нами винагорода для вас завелика.
Обличчя містера Гемфілда прояснилося, він швиденько повернувся до столу й спитав:
— Ну, а скільки ж ви даєте? Кажіть! Тільки не треба кривдити бідного чоловіка. Кажіть, скільки?
— Як на мене, то три фунти десять шилінгів вистачить цілком, — сказав містер Лімкінс:
— Оті десять шилінгів — зайві, — втрутився джентльмен у білому жилеті.
— Отакої! — вигукнув Гемфілд. — Покладіть чотири фунти, джентльмени. Покладіть чотири фунти — і ви здихаєтесь його раз і назавжди! Згода?
— Три фунти десять, — твердо повторив містер Лімкінс.
— Отакої! Ну давайте, гм, ні по-вашому, ні по-моєму, — запропонував Гемфілд. — Три фунти п'ятнадцять.
— Не додам ані фартинга, — відрізав містер Лімкінс.
— Кривдите ви мене, джентльмени, ох, кривдите, — нерішуче сказав Гемфілд.
— Ха! Казна-що! — мовив джентльмен у білому жилеті. — Та цього хлопця варто і за спасибі взяти! Забирайте його, не будьте дурнем! Кращого учня вам не знайти. Час від часу пригощайте його дрючком, — це піде йому на користь. А на харчі не дуже витрачайтесь: його у нас не перегодовували, відколи він народився. Ха-ха-ха!
Містер Гемфілд насторожено оглянув обличчя тих, що сиділи за столом, і, помітивши, що вони всміхаються, теж ошкірився.
Угоду було укладено. Містера Бамбла уповноважили того ж таки дня доправити Олівера Твіста разом з документами до суду, щоб оформити її юридично.
На виконання ухваленого рішення малого Олівера, вкрай здивованого, випустили з карцера й наказали надягти чисту сорочку: Тільки-но він завершив цю незвичну для нього гімнастичну вправу, містер Бамбл власноручно приніс йому миску каші з святковою добавкою хліба — дві з чвертю унції. Приголомшений цим видовищем, Олівер жалібно заплакав: він подумав — і цілком логічно, — що рада ухвалила зарізати його для якоїсь потреби, — інакше-бо навіщо було його відгодовувати?
— Не плач, Олівере, бо почервоніють очі. Їж і радій! — поважно й урочисто мовив містер Бамбл. — Тебе, Олівере, віддають у науку.
— У науку, сер? — тремтячи, перепитав хлопчик.
— Еге ж, Олівере, — сказав містер Бамбл. — Добрі, ласкаві джентльмени, що заступають тобі батьків, яких у тебе нема, віддають тебе в науку, поставлять на ноги, виведуть у люди, хоч це обійдеться парафії аж у три фунти й десять шилінгів! Три фунти десять шилінгів, Олівере! Сімдесят шилінгів — сто сорок шестипенсовиків! І все це заради зіпсованого хлопчиська, безрідного сироти, який нікому не потрібний.
Містер Бамбл на мить змовк, щоб звести дух, а в бідолашного хлопця бризнули з очей сльози, й він гірко заплакав.
— Ну, годі, — сказав містер Бамбл уже не так гучно, бо йому приємно було бачити, як подіяло його красномовство. — Годі, Олівере! Витри очі рукавом і не лий сльози в кашу. Це ж нерозумно, Олівере.
Містер Бамбл казав правду: в каші й так було забагато води.
Дорогою до суду містер Бамбл пояснив Оліверові, що від нього вимагається єдине: радісно всміхатись, а коли суддя спитає, чи хоче він іти в науку, відповісти, що дуже, дуже хоче. Обидві настанови Олівер пообіцяв виконувати, тим більше, що містер Бамбл прозоро натякнув: у тому разі, як Олівер не послухає, його спостигне невимовно страшна кара.
В суді бідл, наказавши чекати, замкнув його самого в якійсь комірчині, де хлопець, злякано скулившись, просидів з півгодини.
Зрештою містер Бамбл просунув у двері голову, цього разу не прикрашену трикутним капелюхом, і голосно промовив:
— Олівере, хлопчику мій, ходи-но сюди. — А потім грізно блиснув очима й стиха додав: — Пам'ятай же, що я тобі сказав, негіднику!
Спантеличений явною суперечливістю цих слів, Олівер простодушно витріщився на містера Бамбла, але той, не давши йому висловити подив, одразу завів його до сусідньої кімнати. Це було просторе приміщення з великим вікном. За конторкою сиділи двоє старих джентльменів у напудрених перуках; один читав газету, а другий крізь окуляри в черепаховій оправі розглядав якийсь клапоть пергаменту. Містер Лімкінс стояв перед конторкою по один бік, а містер Гемфілд, сяк-так умитий, — по другий. У кімнаті було ще два чи три кремезних чоловіки в чоботях.
Старий в окулярах врешті закуняв над пергаментом, і, коли містер Бамбл поставив Олівера перед конторкою, на кілька хвилин запала тиша.
— Оце той хлопець, ваша честь, — мовив містер Бамбл.
Старий, що читав газету, підвів на мить голову й смикнув другого старого за рукав, після чого той прокинувся і спитав:
— А, то це той хлопець?
— Той самий, сер, — відповів Бамбл. — Уклонися судді, любий мій.
Олівер схаменувся і якнайчемніше вклонився. Роздивляючись на напудрені перуки суддів, він зачудовано міркував, чи всі вони народжуються з такими білими кучерями на голові й чи не завдяки цьому стають суддями.
— Так-так, — мовив старий джентльмен. — Отже, він любить трусити сажу?
— Про це він тільки й мріє, — відповів Бамбл і нишком ущипнув Олівера, щоб той не надумав заперечувати.
— І він хоче бути сажотрусом? — запитав старий джентльмен;
— Ваша честь, та якби ми завтра приставили його до якогось іншого діла, він би відразу втік, — відповів Бамбл.
— Ну, а цей чоловік, що бере його в науку… ви, сер… ви будете добре ставитися до нього, годуватимете його, ну, і таке інше? — запитав старий джентльмен.
— Казав же, що буду, значиться, буду, — понуро пробурчав містер Гемфілд.
— Мова у вас груба, мій друже, але, здається, ви людина чесна і щира, — мовив старий джентльмен, повертаючи окуляри до претендента на винагороду за Олівера. Мерзенна пика цього чолов'яги була виразно позначена тавром жорстокості. Але суддя давно вже втратив ясність зору її майже здитинів, а тому, природно, не помічав того, що впадало в око іншим.
— Гадаю, що так, сер, — криво посміхнувся містер Гемфілд.
— Яв цьому не сумніваюся, мій друже, — сказав старий джентльмен, міцніше притискаючи окуляри до перенісся й шукаючи очима чорнильницю.
То була вирішальна мить у житті Олівера. Якби чорнильниця стояла там, де сподівався побачити її старий джентльмен, він умочив би перо, підписав угоду, й Олівера відразу повели б геть. Та що чорнильниця стояла в нього під носом, суддя, ясна річ, не побачив її; шукаючи далі, він випадково звів очі і вгледів бліде, перелякане обличчя Олівера Твіста, який, не звертаючи уваги на грізні погляди й щипки Бамбла, дивився на гидку пику свого майбутнього хазяїна з жахом таким неприхованим, таким явним, що не помітити його не міг навіть підсліпуватий суддя.
Старий джентльмен облишив шукати чорнильницю, поклав перо й перевів погляд з Олівера на містера Лімкінса, який, прибравши бадьорого, безтурботного вигляду, саме готувався понюхати табаки.
