Диваки - Комар Борис Афанасьевич (мир бесплатных книг TXT) 📗
Біля верб була прип’ята бабусі Антонючки коза. До появи Миколи вона лежала в холодку. Але як угледіла його з вудками і веслом, злякалась і кинулась тікати. Втекти кудись вона, звичайно, не змогла, а от Миколу перечепила мотузкою. З усього розгону гепнувся на землю, аж відерце покотилося по траві.
Підбігли хлопці. Підвели. Але що за чудасія?! Риби тієї на траві як кіт наплакав, і вся чомусь перемішана з ряскою і у відрі ряска.
Поглянули на Миколу і все зрозуміли…
Виявляється, ніякого рибальського секрету не було, а Микола дурив їх: запливав в очерет, натоптував відерце ряскою, а зверху клав свій улов, і виходило, ніби воно повне риби.
— "Треба вміти вудити"… — перекривив Миколу вкрай обурений Олег.
— Ну, чого ти сердишся? Уже й пожартувати не можна? Думав, що самі догадаєтесь, а ви, як маленькі діти, вірите й вірите…
Олег зі злості тільки носом засопів і попрямував до вертольота, з якого уже виходив із чемоданчиком у руці дядько Дмитро, старих Антонюків син.
Один за одним рушили й решта хлопців. Останнім плентався засмучений Миколиною брехнею Сашко.
А той іще довго лазив навколішки по траві й згрібав у відерце рибу з ряскою, яку щоразу після риболовлі приносив додому для качок.
Розділ восьмий
САМ ВИНЕН
Микола лежав горілиць за садком на купі сухого соняшничиння, заклавши під голову руки, й дивився, як народжувалися в небі хмари.
Спершу ген там, десь навпроти колгоспних городів та лук, з’являвся у високості невеличкий димчастий клубочок. Якийсь час клубочок висів на місці, мовби прип’ятий невидимою струною до землі, потім поступово розбухав і з прозорого перетворювався на білий, наче ватяний. Коли ж виростав у здоровенний, як копиця сіна чи скирта соломи, клубок, струна не витримувала його, лопалася, і по небу пливла справжня хмарина.
"От добре видертися на неї і помандрувати світом, як на супутнику, — замріявся Микола. — Скільки всього побачив би згори! Та самому нецікаво. Ну, Кудлая можна було б узяти. Е, ні, Кудлая туди не затягнеш, побоїться. Краще із Сашком. Тільки й Сашко вже, мабуть, не захоче…"
Колись були ніби зв’язані докупи. І в школу, і з школи йшли разом, і на перервах, лиш продзвенить дзвінок, вони вже й поруч. А це мовби щось пробігло між ними. Ось уже третій день Сашко наче цурається.
Що завинив перед ним і перед усіма хлопцями, то вірно. Навіщо було їх обдурювати своїм "рибальським секретом"? Поводив би трохи за ніс, пожартував і годі. Тепер вони обізлилися. І на Сашка сердяться — бо дружок. Он як образив його позавчора Олег Шморгун.
Після уроків шестикласники залишилися переобирати раду піонерського загону і ланкових.
Піонервожатий сказав, що вибирати треба авторитетних піонерів, котрих усі поважають. Тоді Троць Віктор, єдиний у класі хлопець, який ніколи не цікавився риболовлею, встав і запропонував на голову ради загону Миколу. Його, мовляв, усі люблять за дотепні і незвичайні вигадки, тому й слухатимуться.
Шинкаренко Оля заперечила Вікторові. Вона заявила, що головою повинен бути не той, хто щось там вигадує, бешкетує, а той, хто добре вчиться, хто має гарну поведінку і хто справедливий.
Піонервожатий погодився з Олею. Головою ради загону вибрали Коломієць Світлану, бо вона і вчиться найкраще, і поведінка в неї відмінна, і справедлива, і душевна. З нею не тільки дівчата, а часто й хлопці діляться своїми таємницями.
Ланковими вибрали Троця Віктора й Шинкаренко Олю.
Потім дівчача ланка пішла на тваринницьку ферму, а хлопці — на конюшню, щоб розподілити між собою телят і лошат, яких зобов’язалися доглядати.
Чи були якісь суперечки під час розподілу телят — невідомо. А ось між хлопцями хіба ж така зчинилася сварка! Кожен, бач, хотів доглядати більших і кращих лошат, щоб можна згодом і поїздити на них.
Віктор як ланковий запропонував кинути жеребки. Микола і Сашко його підтримали. Та Шморгун Олег, котрий відчував себе мало не господарем на конюшні,— бо там же працює брат Сергій, — запропонував жеребків не кидати, а віддати найменших лошат Сашкові. Той, звісно, обурився:
— Чого це мені?
— Ти ж боягуз! — сказав Олег.
— Боягуз? — почервонів од сорому Сашко. — Коли я чогось боявся, що ти мене так прозиваєш?
А хто із дупла витягнув гадюку? Хто? А хто на самісінький вершечок вітряка заліз?..
— Я не про те. Коней ти боїшся, ось що. А великих лошаків треба об’їжджати.
— Треба об’їжджати, то й буду! Тебе не проситиму.
— Ха-ха-ха!.. — зареготав Олег. — Диви, який зробився хоробрий! Опам’ятайся! Забув, як позаторік верхи катався…
Ні, Сашко нічого не забув.
Якось до них заїхав конюх дядько Михайло. Коня свого прив’язав у дворі до верби. Смирний такий коник, кожного підпускав до себе.
Зібралася біля нього дітвора. Той траву з рук дає, той скоринку хліба. А Сашко аж у сідло виліз.
І тут, де не візьмись, забіг у двір Олег із гур-калкою, що, коли нею крутнеш, гуркоче, як пропелер. Кінь злякався, рвонув повіддя і майнув із двору.
Сашко вчепився в сідло ні живий ні мертвий. На вулиці, де дорога круто повертає до річки, не вдержався, впав.
Коня насилу піймали, а Сашко з тиждень пролежав удома, поки очуняв, — так забився.
Після того побоювався сідати верхи на коней.
В якомусь іншому селі це, мабуть, нікого й не здивувало б, але в Лепехівці… В Лепехівці ти можеш боятися корів, кіз, навіть гусей чи індиків, тільки не коней. Лепехівка — село особливе, воно славиться верхівцями з давніх-давен. До війни всі призовники з Лепехівки йшли в кавалерію і неодмінно з своїми, колгоспними, кіньми. Тепер армія обходиться без кавалерії, і в артільній роботі коней майже зовсім замінили машини. Проте в колгоспі ще розводять багатенько коней, бо люблять їх. Ось чому в Лепехівці й понині і дорослі, і хлопчаки добре їздять верхи. Ото лише Сашко…
— Слухай, Олег, чого ти його ображаєш? — заступився за друга Микола. — А може, він і їздитиме. Хіба всі коні однакові? Он Ворон — хто на нього сяде, крім дядька Михайла? Ти який уже їздець, а теж боїшся навіть підійти близько.
— Так то жеребець! Про Ворона не йде балачка.
А Сашко ні на якого коня не сідає, бо страхополох. Ясно? Та що з вами теревенити, — відповів сердито і знову звернувся до хлопців: — Хто за мою пропозицію?
І Сашкові таки дісталися найменші лошата.
Микола хотів було віддати йому своїх, більших, однак той не згодився. І на нього, певно, розгнівався.
Оце й досі сторониться усіх, і Миколи теж.
Сьогодні Сашко навіть надвір не виходить. Мабуть, угледів його отут, на соняшничинні, і сидить, затаївшись, у хаті, щоб не зустрітись, не бачитись.
Микола встав із купи, погукав через дротяну сітку-огорожу:
— Сашко! Сашко!
Не озивався.
— Сашко-о! — погукав голосніше.
Тиша…
Невже пішов кудись так рано?
Микола знову ліг на соняшничиння, втопив очі в голубу просторінь. Але вже не стежив за хмарами і не мріяв про небесну мандрівку по світу. Його цілком полонили земні діла.
Нескладно в нього виходить останнім часом, ох, нескладно. З першого дня, як почалося навчання, все пішло шкереберть. Раніше і не таке витівав, і нічого, майже завжди миналося. Коли там Ірина Тимофіївна догадається, що то він зробив, та вчинить галас. А тепер жодна витівка не вдається. Що б не задумав — усе нова вчителька розгадає. І хлопці та дівчата стали не тими, що колись. То, бувало, утне яку штуковину, радіють усі, дивляться на нього, мов на героя. А це як подуріли. Підмовити їх до чогось — марна спроба. І все через цю Валентину Михайлівну. Не зрозумієш її, не вгадаєш, як поведеться. До інших учителів уже придивилися, знають їхні вдачі і звички.
Першим постає у Миколиній уяві найстаріший у школі вчитель математики Віталій Павлович, який ще навчав батьків теперішніх учнів і навіть деяких їхніх дідусів та бабусь.
