Диваки - Комар Борис Афанасьевич (мир бесплатных книг TXT) 📗
Зліз, ударив спересердя кулаком по спині. Коза мекнула й відбігла.
Де ж вони поділися? Могли й до ставка піти, і за городи…
Спробуй знайди їх тепер. Бігатимеш, висолопивши язика, як цюцько.
Олега ще більша злість охопила на хлопців. Як би все-таки помститися? Хіба що розказати про все дядькові Дмитру. Авжеж, треба розказати — він їм дасть…
Поплентався до старих Антонюків. Одначе дядька Дмитра не було вдома.
— Пішов рибалити, — сказала бабуся Дарина. — А нащо він тобі?
— Та… — зам’явся Олег.
— Секретне щось?
— Ні. Хотів сказати, що Сашко з хлопцями на мопеді катаються.
— То й нехай катаються, що тобі до того?
— Дядько самому Сашкові дозволив, а він цілу ораву зібрав. Учитимуться і поламають мопед.
— Ага, ясно, — кивнула бабуся. — Тебе, мабуть, не прийняли до гурту, так ти оце й прийшов.
— Я сам не захотів.
— Брешеш. По очах бачу, що брешеш, — не повірила. А потім іще більше ошелешила його: — Ти що, знову на козі їздив?
— Хто це вам таке сказав?..
— Намну вуха, тоді й знатимеш хто! Оно в тебе всі штани в шерсті.
Олег, щоб йому й направду не нам’яла бабуся вуха, втік од неї.
Потинявшись вулицею, знову пішов за садки. Сподівався, що хлопці все-таки прийдуть туди.
Невдовзі зашелестіло гілля. Олег миттю сховався за кущі смородини.
На стежку вийшла бабуся Дарина.
Куди це вона?.. Ага, з відерцем… На леваду, козу напувати.
Бабуся, йдучи попід деревами, поглядала на яблука, які ще деінде жовтіли на вершечках. І Олегові захотілося покепкувати над старою.
Коли вона поминула його схованку, роззувся, зліз на яблуню, зірвав кілька яблук. До хвостика одного з них прив’язав рибальську ліску, яку забув учора викласти з кишені, і обережно перекинув через нижню гілку.
Повертаючись із левади, бабуся побачила просто перед обличчям велике жовте яблуко. Тільки простягнула руку, як воно підстрибнуло вгору.
Здивовано озирнулась — що за мана?!
Тим часом яблуко знову опустилося.
Ще раз спробувала його вхопити. Доторкнулася, а яблуко скік — і зникло в листі.
Зрозуміла, що над нею кепкують.
— А-а, це ти, лобуряко! — впізнала на дереві Олега бабуся. — Стривай, розкажу матері, анахтемська дитино!
Угледіла під кущем Олегові черевики і забрала їх.
"І нащо було заводитися з тією бабою? — картав себе. — Тепер перепаде, ох і перепаде на горішки!.."
Як нещасливо почався день…
На леваді, відколи звідти пішла бабуся, безперестанку мекала коза, так мекала, ніби її роздирала якась звірюка. Олега це дратувало все більше й більше. Виламав палицю, подався на леваду.
"Ой і віддубасю ж!.."
Ще здалеку, загледівши його, коза насторожилася, перестала мекати.
— Кізю, кізю! — ласкаво покликав, сховавши руку з палицею за спину.
Коза недовірливо витріщила на нього розумні банькаті очі.
Лусь! — з усього розмаху, аж палиця тріснула, вперіщив її Олег.
Коза мекнула й відскочила.
Тоді він приставив до лоба пальці замість рогів і, мекаючи по-козиному, приказував:
— Ой козюра-мацапура, на тобі смердюча шкура!
Це розсердило козу. Вона покрутила голоеою, шерсть на спині настовбурчила і, мабуть, помітивши, що у кривдника вже немає палиці, кинулася на нього.
Одначе Олег стояв на такій відстані, що прип’ята коза не могла дістати.
І все ж надаремне понадіявся на припинач! Як уже коза надто розлютилася, вона з такою силою рвонулася, що й припинач порвався.
На Олега ніби вітром дмухнуло. Біг із левади до садків — ніг не чув під собою.
Але ж і коза теж не відставала. Ось-ось наздожене.
Тікаючи, Олег із переляку зовсім забув про тернові й акацієві гілочки, присипані пилюкою на дорозі. Зопалу налетів на них і від болю аж упав, покотився по землі.
— Ой, ой, ой!.. — заверещав, підігнувши до самого підборіддя коліна.
А козі байдуже. Наздогнала й почала буцати рогами — в спину, під боки, куди тільки попаде.
Тоді він так закричав, що хлопці аж із-за горо дів, де вчилися їздити на мопеді, почули та бо ронити прибігли.
…Олег сидів, насупившись, на обочині дороги і вибирав із підошов колючки. Обличчя заплакане, замурзане, чуб розкуйовджений, штани й сорочка запилюжені.
Хлопцям жаль стало, поприсідали біля нього й собі.
— Де ти їх стільки позагонив? На акацію тікав од кози, чи що? — запитав Віктор.
— І чого це вона на тебе напала? Ніколи ще такого не було. Смирна, покірна… — дивувався Сашко.
— Давай допоможу витягати, тоді й ти повчишся їздити, — запропонував Микола.
Олег супився ще більше, мовчав.
Та ось вони помітили на дорозі присипані пилюкою колючі гілочки й одразу про все догадалися.
Миколу дуже підмивало впекти Олега гострим слівцем, як і той його впік, біля верб, але тримався. Після своїх тривог і переживань він зрозумів, що все-таки краще бути великодушним, ніж злопам’ятним і мстивим.
Хлопці тільки переглянулись, підвелися й мовчки пішли від нього.
Олег зиркнув спідлоба їм услід, закусив ображено губу і знову заходився вибирати з підошов колючки.
Розділ дев’ятий
КАМІНЕЦЬ
Продавець сільмагу налила кухлем-мірчуком у бідончик Миколі три літри молока, зняла фартух, вийшла слідом за хлопцем надвір. Загледіла, що він лаштується сідати з бідончиком на велосипед, і спитала:
— Не розіллєш?
— Ні, завжди так везу. Я навіть зовсім без рук умію їздити.
Викотив на дорогу, минув Будинок культури, колгоспну контору, завернув у провулок і попереду побачив матір. Натиснув на педалі, щоб наздогнати, та несподівано відчув, що передача вхопила холошу. Смикнув ногою раз, удруге — не відпускає.
Коли велосипед уповільнив хід, Микола зняв вільну ногу з педалі й застрибав по дорозі, мов спутаний. І тут сталося непередбачене: спіткнувся й разом із велосипедом та бідончиком гепнув на землю. Молоко розлилося, потекло під нього, а він силкувався і ніяк не міг підвестися — тримала штани клята передача.
Врешті підвівся, зиркнув, чи не помітила мати. Ні, пішла далі. Відтяг велосипеда вбік, прокрутив передачу, звільнив холошу. Вона була густо посічена зубцями, наче її собаки попрокушували.
Знай, перепаде від матері: і за молоко, і за вимазану сорочку, і за порвані нові штани. Як збирався до сільмагу, казала вона: "Зніми, синку. У новенькому в школу ходитимеш". Чого було не зняти?..
Микола обтрусив трохи штани, витер травою на сорочці грязюку.
Мати відійшла вже далеченько, з кимось зустрілася, стоїть, розмовляє. З ким же то вона?.. Хе, от не щастить: з Валентиною Михайлівною!
Закотив велосипед за кущі бузку, що росли обіч дороги, і сам сховався. Сидить, жде, поки вчителька і мати розійдуться. А вони не йдуть і не йдуть.
"Оце вже все до крапелиночки розповість про мене, — журився Микола. — Коли б не впав з велосипеда, не забруднився, то під’їхав би до них і завадив би розмові…"
А розповідати їй є що! Крім отієї зустрічі біля колгоспного саду, історії з хусткою, з кашлем, з осами, нового скільки набралося…
Звичайно, вчителька може пригадати і про колосок з остюками… Не встигла ж вона забути. Та хіба забудеш, коли про цю пригоду весь час нагадує класна стінна газета.
…Одного разу, коли урок ботаніки відбувався в біологічному кабінеті, Микола одірвав від жмутика сухого ячменю колосок. Під час перерви спитав у хлопців, хто може тому колоску відкусити вуса.
— А ти сам покажи, — відповіли обачніші.
— Що там його відкушувати, — зверхньо поглянув на всіх Олег.
— Ти спробуй, тоді й повіримо, — кинув Сашко.
— Дай мені,— просунула голову в хлоп’ячий гурт Оля Шинкаренко.
— Іди звідси, сороко! — грізно прикрикнув на неї Олег. — Ти ще мало каші з’їла…
Та й Микола чомусь не поспішав віддавати Олі колосок, хоч вона вже й руку простягла за ним.
Олег узяв колосок, пильно обдивився його, підніс до рота і почав, як хом’ячок, відкушувати сухі вуса. Хрум, хрум, хрум — і він уже голенький.
