Диваки - Комар Борис Афанасьевич (мир бесплатных книг TXT) 📗
— Он і зошит лежить, — прошепотів Сашко. — Той, що вона писала в ньому.
— Де? — забігали в Миколи очі.
— На столі. Бачиш, у червоній палітурці. Я запримітив учора.
Микола виглянув у вікно, потім навшпиньках зайшов до вчительчиної кімнати.
— Що ти?! — спробував зупинити його Сашко. — Це ж не…
— Мовчи! — гримнув на друга Микола. — Дивись краще, щоб бабуся не застукала.
Тоді Сашко, затамувавши подих, подався і собі слідом за ним. Став біля вікна в учительчиній кімнаті, ледь відхиливши фіранку.
— "Щоденник", — прочитав Микола на першій сторінці зошита. — Ти диви, і в учителів є щоденники!
— Ой, Миколо, облиш! Не треба!
— Ет! — махнув рукою Микола.
Наступний аркуш був списаний дрібним, але розбірливим почерком.
— "1 липня, — читав далі уголос. — Учора нам вручили дипломи про закінчення заочного відділу природознавчого факультету Полтавського педагогічного інституту. Отже, відтепер ми повноправні педагоги. Роз’їдемося хто куди і, може, більше вже ніколи не зустрінемось…"
Микола перебігав очима по сторінках. Валентина Михайлівна писала про те, як вона пішла у відділ народної освіти і там їй запропонували вчителювати в їхньому селі, Лепехівці, далі — як сюди добиралась…
— Ага, ось і про нас є."…З саду вискочив сердитий сторож. Лаяв якихось хлопців, що крали яблука і відчахнули гілку. Я помітила — неподалік стирчить із канавки собачий хвіст. Як попрощалися із сторожем, підійшла до канави. Вони повилазили. Ох і диваки ж! Один худий і довгий, другий опецькуватий. Ну, як Дон-Кіхот і Санчо Панса. Менший загнав у ногу колючку. Я витягла. За це він дав мені два яблука. А вони ж такі кислі й терпкі, що й на зуб узяти не можна. Дарма, хлопці трощили їх, ще й прицмокували. Я почала докоряти "злодіям", мовляв, погано вони роблять, що крадуть яблука в колгоспному саду. І тоді хлопці такого мені наговорили, аж страшно стало — адже доведеться таких учити й виховувати. Вони сказали, що перейшли в шостий клас. Той, вищий, певно, типовий шкільний бешкетник, на якого учні, надто хлопці, дивляться підлесливо і захоплюються всіма його витівками. Проте мені здається, він хлопець кмітливий і розумний. (В цьому місці Микола підвищив голос, як читав). Другий, Сашко, — страшенно симпатичне хлоп’я, але перебуває під цілковитим впливом…" — Микола змовк, далі читав про себе.
— Чого ти? Читай голосно, — настоював Сашко.
— Та тут нерозбірливо написано…
— Ану покажи, — ступив Сашко до столу.
— Ти стій там, дивись, — замахав на нього руками Микола. — Я сам розберу."…Він у всьому слухається…" Та це ж нецікаво, — й знову перекинув кілька аркушів. — О, ще про нас."…Черговий доповідає. Бачу: на столі скляна чорнильниця з гарною кришечкою. Знімаю її, а звідти вилітає цілий рій ос. Милі, любі мої хлопчики, які ж бо ви ще наївні та дурненькі. Хотіли, бач, налякати "вредну" вчительку. Як добре я вас знаю! Сама ж недавно з шкільної лави. А що я не призналася тоді, як вперше познайомилася з Миколою Петренком та Олександром Антонюком, то даремно…"
— Далі, далі читай, — підганяв Сашко.
— "Я певна, що це саме вони підстроїли мені таку оказію. Та нічого, вірю, колись іще будемо друзями"… Авжеж, "друзями"! Понесла, мабуть, камінець у міліцію — друг називається!.. — Микола пошукав очима по столу, не лишився він часом удома, той камінець. Ні, не видно.
— Ти в кінці почитай, там вона й про нього, мабуть, написала.
— Підожди, ось тут про маму щось… "Сьогодні була її Миколи Петренка удома. Він прив’язав до хвіртки собаку, певно, думав, що я побоюся зайти". Таку не обдуриш… "Мати в нього живе сама, чоловік загинув. її шанують у селі, працює бригадиром садово-городньої бригади. Після того як я домовилася з нею, щоб повести учнів у колгоспний сад, вийшли надвір і довго розмовляли. Хоча їй і ніколи за роботою, та все ж пообіцяла, що більше приділятиме уваги сину, якого вона дуже любить і хоче, "щоб з нього були люди". З Миколиною матір’ю у мене вже є контакт.
Важче, мабуть, буде його налагодити з батьком Антонюка. Цей п’є. Жінка кинула його саме через те. Хлоп’я бідно вдягнене, в очах у нього завжди затаєний смуток. Дивуюся, чому за такого батька не візьметься по-справжньому весь колектив, вся громадськість і не спрямують його на правильний шлях? Неодмінно зустрінуся з ним. А ще принагідно поговорю з Олександром, розпитаю, чи всі у нього є підручники, може, чимось треба допомогти. Тільки це, вважаю, слід робити так, щоб не образити хлопця, бо він, уже мала нагоду переконатися, дуже вразливий".
Сашко стояв, похнюпивши голову. Йому стало жаль себе, батька, матір, меншого братика, сестричку. На очі набігали сльози, і він ледве стримувався, щоб не розплакатися.
— Ти, Сашко, слухай ї дивись… Бабусі чомусь довго немає.
Микола перегорнув іще з десяток аркушів.
— "10 вересня, Інколи відступаю од програми.
Намагаюсь врахувати місцеві умови, поєднати вивчення ботаніки та зоології з конкретними інтересами школярів, майбутніх хліборобів, садоводів, тваринників. З радістю помічаю — багатьох учнів уже захопила моя наука. Сьогодні географ Тарас Костьович каже: "Ми на вас, Валентино Михайлівно, дуже сердимось". — "Чого?" — питаю, не завваживши в його очах лукавинок. "Як чого? Ви ж он так учнів замордували своєю ботанікою та зоологією, що вони тільки й говорять про всякі тичинки, віночки, хребці, наче в світі більше нічого й не існує. Доведеться нам сваритися". Це, звісно, він жартома сказав, а може, трохи й заздрить… Та найбільше докорів мені доводиться вислуховувати від бібліотекарки Ірини Тимофіївни. "Навіщо ви з ними панькаєтесь? — Це про бешкетливих учнів. — Не слухається який на уроці — виженіть з класу, нехай веде в школу батька чи матір. Або в учительську до директора потягніть. З ними інакше не можна. А Петренка з шостого я уже давно відправила б у трудову колонію"… Ти бачиш, Сашко, як вона виступає проти мене!
— Швидше шукай, де про камінець. В кінці читай. Вона вчора писала.
— Є! — вигукнув Микола. — "…Хто міг це вчинити? Невже знову вони? Чи хтось, може, із старших? Ішла з школи. По дорозі зустріла Настю Трохимівну. Вона розпитувала про сина, сказала, що колгоспне правління дозволило школі посадити свій сад на схилах яру й виділило для цього двісті саджанців яблунь, груш, слив і черешень. Обіцяла також виклопотати коней — возити перегній і торф. Попрощалися, вона собі пішла додому, я собі. Коли проходила повз густі кущі бузку і терну, які росли обіч дороги, хтось кинув камінь"… Уже й "камінь!" — не стерпів неправди Микола. — Який же то "камінь", коли невеличкий камінчик. Так би й писала… "Він пролетів повз мене й упав на дорогу. Я озирнулась, але нікого не побачила, ніхто до мене не обізвався. Підняла той камінь і рушила далі. Невже вони на таке зважились?.."
— Про кого це: "вони"? — стурбувався Сашко. — Може, вона думає, що ми вдвох там були?
— Може…
— До чого ж тут я?..
— Слухай далі. "Справа серйозна. Треба підібрати до кожного з них якогось особливого ключа. Петренко та Антонюк…"
Рипнули сінешні двері. Микола вмить закрив зошита, поклав на стіл. Як ошалілі, кинулись до кухні. Гуцнули на лаву, схопили з макітерки по пиріжку.
Бабуся не одразу зайшла в хату. Чути було: поставила в сінях відро з водою, накрила дощечкою. І все щось бурмотіла сердито.
— Хай він сказиться той гак! Впустила-таки відро. Спасибі, добрий чоловік нагодився, поміг витягти, — важко дихаючи.
Хлопці сиділи на лаві, жадібно вминали пиріжки. Очі в них були налякані.
Стара здивовано глянула на них. Зазирнула в макітерку, накрила її рушником. Почала роздягатись.
— Прошу діда: полагодь шельменський гак, — як до стіни. Тільки сад у голові… Горе з ним. Не держиться дому й квит. Днює й ночує в тому саду…
