Диваки - Комар Борис Афанасьевич (мир бесплатных книг TXT) 📗
Хлопці ще трохи постояли коло вікна, одійшли й присіли під огорожею.
— Камінець перед собою поклала… той, що я кинув, — прошепотів самими губами Микола.
— Може, до міліції пише… Ну й заварив же ти кашу, Миколо.
Хлопці ще раз підкралися до вікна, стояли, видивлялися.
А Валентина Михайлівна все писала й писала. Один аркуш перегорнула, другий, третій…
Сашко смикнув друга за рукав: іти ж бо треба, ще хтось застане їх отут. Та Микола втупився очима через шибку в зошит, мов намагався прочитати, що пише вчителька.
Нарешті вона відклала убік ручку, закрила зошит, глянула на вікно. Хлопці, як опечені, відсахнулись і кинулися до огорожі. Але тріщала, бідолашна, коли перелазили.
Спинилися тільки на своїй вулиці засапані, наполохані.
— Ху! — видихнув усе повітря з грудей Микола. — От морока! Навіщо я шпурляв отой камінець?..
Постояли, помовчали.
— Ну, що, допоможеш забрати батька? — мовив Сашко.
— Обіцяв, то ходімо.
Розділ десятий
ЩОДЕННИК
Микола довго не міг заснути, півночі перевертався в ліжку. А як врешті задрімав, почали снитися страшні сни.
Ось за ним женеться міліціонер, той, що живе в їхньому селі. Микола втікає городами, його боляче шмагає по обличчю шершаве листя кукурудзи, перечіпає довге й міцне, як мотуззя, огудиння гарбузів.
Вибіг на дорогу, сховався в кущах, звідки жбурнув на вчительку камінець. Але тут з’являється Валентина Михайлівна, не кричить на нього, не лає, лише показує той камінець, товстий зошит і, посміхаючись, каже зневажливо:
— А ще хвастаєш — "ми шостаки"!
Він знає, що треба негайно ж утікати далі, бо тут його застане міліціонер, і не може зрушити з місця.
Потім сниться, що його таки зловили й ведуть селом до сільради. Слідом іде заплакана мати, засмучений Сашко. Вони нічим уже не можуть допомогти Миколі. З дворів визирають дорослі й діти. Серед них і дядько Павло, Сашків батько, і Тихін Федорович, і дід Артем, і Шинкаренко Оля, і Троць Віктор, і Олег.
Де не взявся Сергій Шморгун, підступив, запитує:
— Скільки буде сім разів по вісім?
Це мовби така умова: якщо Микола відповість, його відпустять.
Він намагається згадати і ніяк не може. Став множити в думці цифру сім з самого початку, але збився.
Сашко намагається підказати йому, ворушить губами, та Микола не добере. Оля стоїть ближче, могла б виручити, але мовчить — боїться вчительки.
Раптом на дорогу виповзає "дракон". Той самий, яким вони налякали вчителя праці, тільки тепер він живий. Розкриває свою пащеку й хапає Миколу за ногу.
Микола скрикує і прокидається весь мокрий од поту.
Надворі світає. Мати вже застилає свою постіль. Вона сама звечора довго не могла заснути, чула, як зітхав і крутився Микола. Вночі прокинулась. Уві сні син стогнав на всю хату. Тепер уже й пожаліла, що так полаяла його вчора за молоко і забруднений одяг.
У школу Микола ішов, як на кару. Спершу хотів був не піти, сказати матері, що захворів. Та він і справді почував себе хворим. Але потім роздумав.
Це ж тоді ще більшу підозру може викликати на себе. Вчителька подумає: "Ага, не прийшов, злякався, значить, це він кидав". А як побачить на уроці, то, може, й не подумає на нього.
Вийняв з сумки недокурену пачку сигарет, викинув у дерезу.
На уроках Микола сидів тихо, уважно слухав учителів. На перервах теж не пустував, чекав: ось-ось покличуть до директора, почнуть розпитувати про камінець.
Зустрівся з колишньою вчителькою ботаніки Іриною Тимофіївною, що працювала тепер у школі бібліотекаркою, хотів був узяти в бібліотеці якусь нову книжку. Веліла прийти завтра і полаяла, що Микола, як і раніше, бешкетує. Згадала і про "дракона", і про колосок, але про вчорашню подію ні слова, ні півслова.
Та ось і урок Валентини Михайлівни. Вона теж нічого йому не сказала, тільки частіше поглядала на нього, і в хлопця одразу мороз пробігав поза шкірою.
Зважився, підійшов до неї після уроку, спитав, коли будуть закладати шкільний сад.
— Ось тільки на ділянках упораємося, одразу й почнемо.
Спокійний тон учительки трохи заспокоїв.
"Може, вона й не підозрює мене? Міг же й інший хтось кинути. Ну, скажімо, Сергій Антонюк. Він теж на неї сердитий…"
Сашко підійшов до сітки-огорожі, заклав два пальці в рот і тричі протяжно свиснув.
Микола кинув ложку — обідав саме, вибіг із хати.
— Чого ти?
— Глянь, куди це вона йде?
— Хто? Вчителька?
— Ага. Присядь, щоб не помітила.
Валентина Михайлівна вийшла за село і звернула на дорогу, що вела до станції.
— Мабуть, у сад, до дідуся Артема, — висловив здогад Сашко.
— Ні,— заперечив Микола. — Якби в сад, чого б вона ішла з портфелем? Може, на станцію? Казала, у неї в місті сестра є.
— Ще віддасть камінець отому, як його, слідчому?
— Хтозна… Давай сходимо до баби Дарини, може, вона знає щось…
— А якщо й дідусь дома? Він уже не спить у курені, бо вночі холодно.
— Про шкільний сад побалакаємо. Він любить, як з ним про таке говорять.
— Мені ще треба обід варити. Сьогодні тато казав, що раніше прийде.
— Ну, добре, — згодився Микола. — Іди вари, а я дивитимусь, чи не вернеться.
Сашко розпалив у плиті, поставив у чавунці картоплю, і за якихось півгодини обід був готовий. Вийшов за ворота, гукнув Миколу до свого нехитрого обіду, але той відмовився. Сидів біля двору і дивився на дорогу від станції.
Тоді Сашко сам з’їв кілька гарячих картоплин, а чавунець закутав у стару ватяну фуфайку і поставив на ліжко — для батька.
Зачинивши хату, Сашко з Миколою подалися до бабусі Дарини.
Хата Сашкових дідуся й бабусі стояла над кручею, що глиняною стіною височіла біля річкової переправи. З одного боку коло неї пролягає стрімка, викладена каменем і обсаджена акаціями, до-рога-узвів, з другого — росте невеликий дубовий та кленовий гайок. Влітку хату навіть не запримітиш, вона губиться серед гіллястих дерев. Коли ж настають холоди й дерева скидають своє вбрання, її видно здалека — наче вітрило біліє на кручі. Називають усі дідусеву й бабусину хату ластівчиним гніздом. Та вона й справді схожа на нього — адже на самісінькому краєчку урвища примостилася. Рибалки не раз застерігали дідуся: "Переселяйтеся звідти, а то сповзе ваша мазанка в річку, добряче викупаєтесь". Але той завжди спокійно відповідав: "Це не велика рахуба, до води ближче буде…"
Коли підійшли до двору, відразу побачили: в кімнаті Валентини Михайлівни на вікні висіла фіранка, раніше її не було. Мабуть, учителька повісила після того, як вони заглядали до неї вчора.
Відчинили одні, другі двері, переступили поріг.
Бабуся сиділа на долівці, лущила квасолю.
Привіталися.
— О, таки навідався! — докірливо глянула на Сашка. — А то ні батька, ні сина не чути й не видно. Чого це ви забули про нас? Може, обижаєтесь? Так наче ж і нема чого.
Вона, крекчучи, встала, висипала з фартуха в сито налущену рябу квасолю, витерла ганчіркою лаву.
— Сідайте.
Хлопці посідали.
Бабуся вийняла з-під припічка накриту рушником макітерку, поставила біля них на стіл.
— Поїжте пиріжечків з маком, — забрала рушника. — Добрі вдалися!
— Спасибі, ми не голодні. Недавно пообідали, — відмовлялися Микола з Сашком.
— Дякуватимете, як поїсте. Беріть, беріть, не соромтесь. А я тим часом до криниці по воду сходжу…
— Ми самі принесемо, — посхоплювалися.
— Е ні, там гак поламаний, ще відро впустите.
Одягнула приношений дідусів піджак, закуталася теплою хусткою, хоч надворі було тепло, сонячно, і вийшла в сіни.
Заторготіла там відром і подибала стежкою через гайок до криниці.
Хлопці, дарма що відмовлялися, як заглянули в макітерку, а там такі ж рум’яні, такі пахучі пиріжки, взяли спочатку по одному, далі по другому, потім і по третьому.
Валентина Михайлівна займала невелику кімнату-боконку. Двері до неї були напіводчинені і було видно нікельоване ліжко, заслане голубим покривалом, невеликий портрет Тараса Шевченка в узорчастій рамці над ліжком, край столу із стосами книжок та зошитів.
