Диваки - Комар Борис Афанасьевич (мир бесплатных книг TXT) 📗
Але Миколі, видно, не дуже хотілося появлятися на конюшні.
Що ж робити? Податися вдвох? А віз? Ще затягне хтось…
Закінчилася сварка тим, що і Микола, і Сашко залишилися біля воза. Вирішили ще раз скористатися попутною підводою, щоб добратися додому.
Сиділи на горбочку й не розмовляли.
Ждали довго, і все надаремно. Жодної підводи не проїхало на Лепехівку.
Пополудні на заході заклубочились густі чорні хмари.
— Отак цілий день тут простовбичимо, — сказав Сашко. — Та ще як уперіщить дощ, і сховатися нема куди.
— То що, може, покотимо віз? — запитав Микола.
— А подужаєм?..
Микола взявся за голоблі, Сашко уперся в ручицю, і покотили.
Віз, дарма що на гумових колесах, виявився не такий уже й легкий, як його колись вихваляв Сергій. Може, для Буланого він і справді здавався пушинкою, але хлопці швидко нагріли собі чуби біля нього.
Незабаром небо наполовину затягла чорна хмара. Посутеніло, запала глибока тиша, як завжди перед грозою. Навіть невгамовні польові цвіркуни і ті вмовкли, певно, поховалися по своїх земляних комірках. Хіба десь із гречки або проса напівсонно покличе якийсь добряга перепел: "Спать підем! Спать підем!" — та й засне собі наодинці.
Запахло перегрітою ріллею, терпким полином, прив’ялими грициками.
Тиша була недовга. Несподівано налетів дужий поривчастий вітер, зняв куряву, зірвав з хлопців картузи.
Микола з Сашком похапали їх на обочині, знову метнулися до воза. Як несамовиті котили його путівцем до села. Не зважали на ручаї поту, на втому в ногах і руках.
Та не втекли від грози.
Тра-та-ра-бах! — вдарив над самою головою грім і ніби прорвав невидиму небесну запону: на землю хлинула злива.
Довкола — ані якоїсь будівлі, ані деревця, сховатися від негоди нікуди. Надійним укриттям могла прислужитися хіба що скирта соломи біля дороги, в якій любив вилежуватися Сергій. Он вона, ледь-ледь бовваніє крізь дощову стіну. І Микола з Сашком покотили воза далі.
Надворі швидко темніло. Раз у раз спалахували вогненні блискавки. Безперестанку гуркотів грім. Здавалося, по небу хтось качав велетенську залізну бочку з камінням.
А дощ усе періщив і періщив. По дорозі вже ревів каламутний потік, липке багно чіплялося до коліс, босі ноги ковзалися — стало ще важче тягти воза.
Доки добралися до скирти, наступила ніч. Хлопці вкрай знесилилися й змерзли.
Перший заквапився до скирти Сашко. Наперед тішився, як залізе в Сергієву "печеру", зігріється в сухій соломі. Та лиш наблизився до неї, відразу й позадкував.
— Чого ти? — підійшов до друга Микола.
— Там хтось є…— прошепотів злякано.
— Ну то її що? Хан буде. Тепер однаково всі знатимуть.
— Я не про те. Там щось велике і очима світить.
— Тобі здалось.
Еге, "здалось"! Сам піди подивись.
Микола рушив до скирти.
"Мабуть, привиділось-таки…" — заспокоював себе, бо Сашків страх трохи йому передався. Пошкодував, що поруч немає Кудлая. З ним завжди певніше.
Ступив кілька кроків і закляк на місці. Під скиртою стояла дивовижна потвора — висока, довга і очима світила. Спиною пішов мороз. Рвучко крутнувся, кинувся утікати. За ним чимдуж помчав і Сашко.
І-і-гі-гі-гі! — понеслось їм навздогін.
Як одбігли далеченько, зупинилися перевести дух. Прислухалися крізь шум дощу, чи не гониться слідом оте страховисько. Ні, не чути.
І-і-гі-гі-гі! — знову пролунало в темряві, тепер уже далеке і знайоме.
— Буланий!.. — майже водночас радісно скрикнули Микола і Сашко.
Ну й резтелепи, ну й сліпаки — не впізнали свого коня! То ж він кличе їх.
Яскрава блискавка на мить освітила поле. Так і є: під скиртою стояв Буланий.
— Змок, бідний, змерз, — радісно плескаючи по шиї коня, примовляв Сашко, мовби сам він і не змок, і не змерз.
Микола обмацував на Буланому збрую.
— Вуздечка є, хомут є, черезсіделок є… Нічого не загубив. Молодець, ждав нас…
Забувши про те, що збиралися ховатися у скирту від негоди, повели коня до воза і запрягли.
Буланий добре знав дорогу до села. Дарма, що пітьма облягла все довкола — сам повертав, де треба, сам обходив вибої. Не минув він і конюшні.
Лише в’їхали у двір, із стайні вийшли бригадир і конюх.
— Де це ви так забарилися? — спитав дядько Василь. — Ми тут хвилюємося, хотіли вже вас розшукувати.
— Дощ пережидали у скирті,— знітився Микола. — Та хіба його переждеш, — додав поважно.
— Дощ надовго, — погодився бригадир. — А ще холодний, як восени. Скоренько розпрягайте коня і біжіть додому грітися. Змерзли, мабуть, так, що й "тпру" не вимовите?
Хлопці лише вицокували зубами.
Конюх допоміг їм випрягти Буланого. Одвели на стайню, прив’язали до жолоба, насипали з засіка повну шаньку вівса — заслужив, не підвів!
Задоволені, що все обійшлося гаразд і про їхню пригоду ніхто не взнає, подалися додому.
Біля свого двору Сашко зупинився.
— Слухай, Миколо, я таки по новому методу весь час пхав воза, а ти, як Буланий, тягнув…
Хотів засміятися і не зміг — від холоду звело щелепи.
Микола злегка стусонув друга під бік кулаком:
— Завтра побалакаємо, — і потюпав далі в темінь.
Але сталося так, що вони побачилися не скоро. Обидва добряче простудились і пролежали кожен по тижню.
Бригадир дядько Василь дуже шкодував, що так сталося, бо таких беручких і старанних їздових, як вони, казав, йому важко знайти. А шукати треба було, бо фрукти зріють і баритися із здачею їх на приймальний пункт не можна.
Коли Микола з Сашком повидужували, серпень уже кінчався. Пора було готуватися до школи.
Розділ четвертий
НОВЕНЬКА
— Мико-оло, вставай, — будила вранці мати.
Він лупнув очима, поглянув на вікно. Сонце
тільки позолотило вершечок тополі.
— Ще ж рано.
— Нічого, синку, вставай. Я їду на город, не розбуджу, то й школу проспиш.
— Не просплю.
— Бач який. До півночі з Сашком телевізора дивишся і книжок, мабуть, не зібрав…
— У сумці он, — сонно буркнув Микола і знову заплющив очі.
Але мати була невблаганна. Увімкнула радіо і стягла з сина ковдру.
Микола мляво, мов старезний дідуган, подибав у сіни вмиватися. Ноги плуталися, як у бадилинні.
Незабаром повернувся у хату вже побадьорілий.
— Новеньке одягай, — показала мати на стілець, де висіли на спинці старанно випрасуваний новий учнівський костюм, голуба сорочка і піонерський галстук.
Доки одягався і взувався, мати засмажила на газовій плиті яєчню. Микола поглянув на сковорідку, і йому відразу захотілося їсти: серед білого озерця лежали зарум’янені шматочки сала і, наче очі здоровенної риби, блимали два тремтливі жовтки.
— Не бешкетуй там, слухайся вчителів, не маленький уже… — наставляла мати.
Щоб укоротити оті напучування, Микола швиденько ум’яв яєчню, випив склянку молока і перекинув через плече туго набиту книжками та зошитами польову військову сумку, яку батько з армії колись привіз.
— До Сашка зайду, — кинув з порога: боявся, що мати заверне, бо ще було ранувато йти до школи.
Як одчинив хатні двері, з діжки вискочив Кудлай і вчепився зубами в сумку.
"Невже розуміє, куди йду? — дивувався Микола. — Авжеж, знає, хитрун, що тепер менше з ним гулятиму… А що, коли навчити його носити сумку? Здорово буде! І як раніше не додумався?.."
Зняв із плеча сумку, тицьнув Кудлаєві. Той ухопив її за ремінець і поволік по землі до своєї діжки.
Еге-е, так не годиться!
Відібрав у собаки сумку й спритно перемахнув через невисоку дротяну сітку-огоролсу в сусідній, Сашків, двір. Слідом за ним перестрибнув огорожу і Кудлай.
Сашко саме витягав з печі обвуглену половину гарбуза. Батько, зігнувшись на стільчику, взував заляпаний грязюкою плескатий черевик. По тому, як він сопів носом, Микола одразу визначив: дядькові Павлові й сьогодні похмілля.
