Диваки - Комар Борис Афанасьевич (мир бесплатных книг TXT) 📗
Правда, торік у Лепехівці був такий випадок. Вранці, коли учні юрбами і поодинці поспішали до школи, над селом раптом з’явився вертоліт. Таке траплялося і раніше. Але цей вертоліт села не минув, як усі інші, а почав знижуватися над вигоном, де саме йшла на пастівник колгоспна череда.
Що тоді робилося! Скільки людей збіглось! Чередники забули про худобу, і та розбрелася вигоном, шофери спинили машини й собі туди. Звичайно, і школярі сипонули на вигін.
З вертольота виліз… син діда Артема, а Сашків дядько, Дмитро Антонюк. Він закінчив у місті авіаційне училище і оце залетів у гості додому.
Сьогодні такого дива не трапилося.
Хлопці, причаївшись за вазонами, спостерігали, що робиться надворі. Їх, звичайно, теж вабило туди, та дарма, місця можна прогавити… Але від Шинкаренко Олі, отієї пронози, не вбереглися, вона вгледіла-таки хлопців. Видерлася на підмурок, зазирнула у вікно.
— А я скажу, а я скажу… — покрутила, мов синиця, своєю вертлявою голівкою біля шибки. — Нехай виженуть вас… — Її чорні малюсінькі очі бігали, як мишенята.
— Я тобі скажу! — посварився Микола. — Іди од вікна!
— Пхе, злякалася, — зморщила Оля гостренького носа, проте скочила з підмурка.
Після цього хлопці попригиналися до парт, щоб їх ніхто більше не побачив.
Невдовзі надворі ущух галас. Микола обережно виглянув з вікна.
— Уже стають у ряди… О, директор прийшов, учителі…
— А це хто з ними? — висунув і Сашко голову з-за вазона. — Оно спиною до нас повернулася.
— Якась новенька. Мабуть, та, що Сергій казав.
— А Ірина Тимофіївна є? — запитав Олег, сам не наважуючись подивитися з вікна.
— Ні, не видно.
— Значить, правду казала. Не буде вчителювати.
Коли учні вишикувались перед ганком, до них промовляв директор Петро Петрович, що саме — Миколі, Сашкові й Олегові в класі за зачиненими вікнами не було чути.
Потім восьмикласники урочисто дарували квіти першокласникам, брали дітлахів по одному за руки і заводили в школу.
Нарешті на ганок посунули всі школярі.
Як тільки зайшли до класу, почалося: хлопці хотіли сідати тільки на задні парти, і, коли через якийсь час вгамувалися, виявилось, що на передніх партах сиділи самі дівчата, зразу за ними ті хлопці, що слабші силою, а в кінці забіяки, лінюхи і соньки, які найзавзятіше змагалися за місця.
Сашко не належав ні до сильних, ні до забіяк, ні до соньків, але в нього був вірний захисник — Микола, тому ніхто й не наважився зігнати. Не чіпали й Олега — хоч і боязкуватий, зате дужий, та ще й Микола міг за нього заступитися, бо вони, дарма що іноді сваряться між собою, а все одно дружать.
Обсмикавши на собі новенького піджака, Микола встав, пройшовся класом. Коло передньої парти, що біля учительського стола, зупинився.
На цій парті, як і торік, сиділи нерозлучні подруги Оля Шинкаренко і Світлана Коломієць. Оля любила зазирати у класний журнал і перед початком уроку чатувати біля дверей — виглядати вчителя. Світлана ж трохи короткозора, але соромилась носити окуляри і завжди сідала на першу парту. Сьогодні вони прийшли до школи в однакових квітчастих хустках, які привезли з Криму, де разом відпочивали в піонерському таборі.
Дівчата стиха розмовляли між собою.
Микола прислухався.
— А ота молоденька який клас учитиме? — спитала Світлана Коломієць.
— То ботанічка. Буде замість Ірини Тимофіївни.
— Га-арна… Зачіска, як у артистки.
— Знаєш, як її звати? Валентина Михайлівна. Я вже з нею познайомилась.
Дівчата озирнулися — чи не чує їх хто-небудь. Побачили Миколу, перейшли на шепіт.
— Годі вам, сороки! — підступив до дівчат і зірвав у Олі з голови хустку.
— Віддай, Петренко, віддай! — погналася вона за ним.
Микола підбіг до своєї парти, став на лаву, запнувся хусткою.
— Стре-ке-ке, стре-ке-ке, — передражнив Олю, та так схоже, що весь клас вибухнув сміхом.
Пролунав дзвінок.
Оля подалася до дверей.
Микола швиденько сів за парту. Але хустку не знімав, лиш розправив на грудях кінці, щоб вони закривали сорочку й вилоги на піджаку.
— Іде! Новенька! — повідомила Оля і кинулась на своє місце.
Одразу набрала такого вигляду, нібито й не вона щойно зазирала в щілину.
За хвилину відчинилися двері, і, на Миколине та Сашкове здивування, до класу зайшла — хто б ви думали? — ота незнайомка, з якою вони влітку стрілися біля колгоспного саду. Спершу хлопці подумали, що це якесь непорозуміння. Не може такого бути, щоб оця молоденька дівчина була вчителькою. Але ж усі встали (Микола з Сашком теж підвалися), а вона підійшла до стола, оглянула клас і етика привіталася:
— Добрий день!
— До-обри-ий де-ень! — хором відповіли учні.
— Сідайте.
Миколі й Сашкові хоч під парту ховайся!.. Вони згадали і як яблука крали, і як розповіли їй, що кота в клас приносили та учительський стіл часником натирали. А Микола на додачу ще й сигарети при ній курив.
Вчителька почекала, доки учні всілися й перестали грюкати партами, доїси стих шепіт, тоді глянула на Миколу, на Світлану, сказала:
— Одразу хочу з вами домовитися, дівчата. У класі треба знімати хустки, нехай вони будуть і найгарніші. Бачите, хлопці ж сидять без картузів. І ви познімайте.
Світлана зняла.
— А ти чому не знімаєш? — спитала Миколу; вона не впізнала його, прийняла за дівчину.
— У неї вуха і зуби болять, — кинув дотепа Олег.
Учні не втрималися, зареготали.
— Нічого, зараз тепло.
Микола не поспішаючи стягнув із голови хустку, зібгав її і кинув Олі на першу парту.
Вчителька лише неголосно кашлянула.
— Давайте спершу познайомимось, — сказала. — Мене звати Валентиною Михайлівною. Викладатиму я у вас ботаніку, а також буду вашим класним керівником. З деким із вас я вже трохи знайома, — вона поглянула на парту, де сиділи, опустивши очі, Микола і Сашко. Учні теж повернули туди голови. — Сьогодні перший урок у нас буде організаційний. Виберемо старосту класу, санкомісію, сядемо зручніше. Дівчата, бачу, позаймали кращі місця, а хлопців вигнали на задні парти. Це несправедливо! — говорила так, мовби й справді вірила в те, що дівчата скривдили хлопців.
Вона розкрила класний журнал.
— Антонюк Олександр.
— Я, — підвівся Сашко.
Його майже не було видно на задній парті.
— Тобі, Антонюк, доведеться пересісти ближче. Не бачитимеш, що на дошці писатимуть.
— Нічого, я під себе книжки підкладатиму.
Учні знову засміялися. Посміхнулась і вчителька.
— Хіба ти не знаєш, куди треба класти книжки?
— Ох і метка!.. — прошепотів Микола Сашкові, коли той сів. — Там, біля саду, сама не призналася, хто така, нас тільки випитувала. Ну й влипли ми!.. Ще почне перед класом вичитувати, розкаже вчителям, директорові…
Він так розхвилювався, що навіть не почув, коли вчителька назвала його прізвище. Схаменувся, коли Сашко стусонув його кулаком під бік. Схопився розгублений, зніяковілий.
— І тобі, Петренко, мабуть, треба сісти ближче, бо ти звідти нічого не чутимеш.
Закінчилося тим, що Миколу посадили поряд з Олею Шинкаренко, Сашкові вчителька звеліла сісти із Світланою Коломієць: на першій парті обом буде добре видно і вчителя, і дошку.
Потім Валентина Михайлівна попросила учнів розповісти, як хто відпочивав улітку, чи допомагав хто у роботі батькам.
— Нехай Петренко і Антонюк розкажуть. Вони працювали в колгоспі їздовими. Бригадир хвалив їх, — сказав Олег Шморгун.
Але Миколі й Сашкові було не до розповідей. Обидва сиділи насуплені й зажурені.
Коли подзвонили на перерву, Микола все так само сидів за партою, мовби приріс до неї.
— Ти хоч Кудлаю покажись. Бігає, шукає тебе… — мовив Сашко, зайшовши з двору.
— Не до Кудлая, — відповів сердито. — Он як потягне до директора — дістанеться на горішки… Ти теж не дуже скачи. Думаєш, одному мені перепаде?.. Розпатякався тоді перед нею… Хто тебе за язика тягнув? Розказав і про кота, і про часник…
— Ти теж добре бовкало, — образився Сашко.
