Повнолітні діти - Вільде Ірина (читать книги онлайн бесплатно полностью без .txt) 📗

— Але ваш майбутній тесть має поле і, відай, не дуже плаче за тією посадою. Тепер такі часи, пане Костику, що найкраще працювати на ріллі, ні від кого не залежати.

Мама у своїй ролі.

— Чекай, Климцю, чекай, може, скоро і мені доведеться бути незалежним і працювати на ріллі, а тоді ти іншої заспіваєш…

Ні, татко таки невиправний. Мама промовчала, зціпивши зуби. Як мусить діяти їй на нерви оцей неприпустимо відвертий у своїй простоті чоловік!

В кімнату входить (може, краще «всувається»?) бабця з Славочкою за ручку, хоч в родині існує закон, який забороняє дитині перебувати в тютюновому димі.

— Я зараз, — заспокоює маму, — зараз забираю дитину. Я тільки хочу сказати, що пан Костик жениться з шляхтянкою. Єлінські — шляхта, не знаю, чи знаєте.

Бабця, предки якої походили з шляхти, що під старість стало великою амбіцією її життя, подивилася визивно на татка. Татка саме в ту хвилину зацікавила молода щепа черешеньки за вікном. Татко не хоче бабці дошкулити. Навпаки, він хоче, щоб бабці здавалося, буцім йому ніяково від того, що сам з простих. Колись, ще за часів Дарчиного дитинства, тато вів гострі, принципові суперечки з бабцею, в яких намагався довести, що теперішня спролетаризована шляхта на Буковині — це здебільшого нащадки ренегатів, які після приєднання в шістнадцятому столітті Буковини до Галичини (де правили тоді польські магнати і шляхта) заради сподіваних привілеїв відцуралися православної віри і попереходили на «римсько-католіцке визнанє». З часом в той спосіб сфабриковані шляхтичі розчинилися в українській діжці цілковито, а єдиною ознакою їх соціальної вищості було хіба те, що Іван звав себе Яном і за всіх обставин, навіть бувши босим, носив камізельку.

З цього приводу ходила в народі така притча:

«Упрів шляхтич, сапаючи картоплю, скинув камізельку, поклав її на межу. Коли це йде дорогою сторонський чоловік, бачить, сапає селянин картоплю, тож і вітається з ним за звичаєм:

— Помайбі, Іване!

— Я тобі не Іван, а Ян!

— А звідки мені знати, що ти шляхтич? — питає подорожній.

А Ян показує сапою на межу, де камізелька:

— Мой, а там що лежить?»

Дарка, згадавши цю сміховинку, спитала Костика:

— То ви тепер теж будете носити і зимою і літом камізельку, так?

Бабця фиркнула на Дарцю:

— Встидалася б ти, Дарцю, та встидалася таке питати. Дурний якийсь вигадав, а ще дурніший повторює… Ходімо, Славуню, звідси…

Бабця образилася. Мама зараз же встала і пішла за своєю мамою. Напевно, буде її там заспокоювати. В нашій родині бабця на такому самому привілейованому становищі, що й Славочка.

— Я не хотів би, пане Попович, щоб ви погано думали про мене, — Костикові стало гаряче, він зірвав шалик. Так я і підозрівала: був у брудній сорочці і без краватки. — Я не думав женитися ні з шляхтянкою, ні з фальчами [73], це я вам кажу чесно, але становище моє безвихідне. Доки, гей, доки можна дурити людей і себе? Я вже п'ятий чи шостий рік фурт [74] на третьому курсі прав, тобто вважаюся таким, а насправді мене давно вже вигнали з університету за несплату чесного [75]. Я тягнувся до інтелігенції, розумієте, пане Попович, а моя мама тягає на плечах колюче акацієве ріща [76], аби зварити мандибурки в мундирах залізному студентові… Колись, за ваших часів, ще міг студент утриматися в Чернівцях приватними корепетиціями [77] а тепер? Тепер у місті таких голодранців, як я, більше, ніж псів… Я міг би піти до пана на лан чи до гуральні брагу мішати, але я не можу, мені не пасує, бо я, рахувати, студент, член студентської напівлегальної, як вам відомо, корпорації з гордою назвою «Січ». Своїм вчинком я принизив би престиж корпорації, і мене витурили б звідти, а це моя єдина перепустка у ліпше товариство. Без корпорантської шапочки і стяжки, хоч їх тепер і заборонено носити, я у моїм становищі — нуль, пане Попович. Якби існував такий математичний вираз, то я був би нуль у квадраті. Колишній студент — це здекласований елемент, якого всі і всюди мають за ніщо. Але я розговорився! — і, щойно похопившись, що він без краватки і не зовсім свіжій сорочці, мерщій окутав шаликом шию.

Мені стало по-людському жаль його. Я сказала собі: запам'ятай, Дарцю, що чиста сорочка для мужчини, крім санітарії, ще і великий моральний фактор.

— А тут якраз під такий настрій чи роздуми з'являється з Суховерхова від Єлінських свашка: так і так, мовляв, старі не мали б нічого проти, щоб віддати за мене свою Артемізію. І то мене так взлостило, так взлостило…

— А що вас так взлостило, пане Костик? Я не бачу в цьому нічого образливого для вас. Як кажуть, коли з моїм невлад, то я з своїм назад…

— Та то мене взлостило, пане Попович, що Єлінські влучили саме в момент моєї психічної депресії і знали, коли до мене свашку вислати. Так то мене вкололо, що я прогнав свашку, і небагато бракувало, щоб ще й ударив її на дорогу.

— Жінку бити?! Це говорить член студентської корпорації?

— Я такий корпорант, як студент, а ви мене не годні зрозуміти, бо ви ніколи навіть у думках не були в моєму становищі. Ви пробачте, що я так…

— Нічого, нічого…

— Тоді й мамі дісталося від мене. Почав горлати на всю хату, що нікому не збираюся запродувати себе в ярмо. Але моя мама, хоч і неписьменна селянка, розумніша за свого сина, залізного студента, бо як випроваджувала свашку до воріт, то сказала їй прийти ще раз. І що ви гадаєте, пане Попович? За третім разом я сказав: «Гай, най буде!» Бо я собі подумав, пане Попович, що як запродувати себе посталакові-окупантові, то вже краще піти у найми до своїх, ніби до жінчиної родини…

— Я не знаю, що вам на це сказати, пане Костик, то справа проблематична, — делікатно відізвався на це мій татусь.

Увійшла мама. З сіяння її очей можна було вгадати, що вона щойно цілувалася і перепрошувалася з бабцею.

Присутність мами, як завжди, підняла в татка дух. Заговорив підбадьорливо:

— Маєте закінчені два роки прав. Можете клопотатися про якусь канцелярську працю. Хоч би у якого адвоката у Чернівцях чи де…

— Адвокатові сигуранца, пане Попович, скаже те, що сказала суховерхівському панові.

— Я вас перепрошую, пане Костик, — втрутилася в розмову мама, — але певний процент нерумунів, так, певний процент може тримати кожний підприємець.

— Та певно! Втім, з двома роками права — це ж половина університету як-не-як — можете дістати в будь-якій державній установі…

Татків солом'яний оптимізм почав, очевидно, діяти на нерви Костикові, бо він не дав таткові закінчити думки:

— Пане Попович, тут, на Буковині, мені роботи не дадуть, а навіть якби мені її давали, то жадали б, щоб я працював водночас ще на одній. Ви розумієте, про що йдеться? Отож-то. А я гадаю, що людське приниження теж повинно мати якусь межу. Не знаю тільки, на якого дідька нам в гімназії втовкмачували в голову на прикладах з античної історії й літератури, що честь понад усе…

— А воно таки так, пане Костик…

— А воно вже давно не так, пане Попович. Що ви хочете, коли в наш час хліба ради виправдується всяка підлота, всяке найгірше свинство. Колись за Австрії — ви ті часи пам'ятаєте краще від мене — зрадникові чи донощикові в товаристві руки не подавали, а сьогодні? Сьогодні вистачить такій падлюці пояснити, що він приспустився ганебного вчинку заради кусника хліба, як громадськість вже не має до нього претензій. А подавився б ти таким хлібом! Та в той спосіб можна кожну вуличну дівку, кожного злодія виправдати. Я перепрошую, Дарцю. Закурити можна?

— Прошу, прошу.

— А крім того, сигуранца, аби здорова була, не забуде мені, як я позаторік з палюгою вимагав дозволу на «Наталку Полтавку». Чогось так мені тоді хотілося заграти Петра з Лялею Данилюк… Ще й сьогодні не вмію вам пояснити, чому воно мені так кортіло. Але ж я їм тоді добре наговорив! Запам'ятали вони мене, не бійтеся!