Повнолітні діти - Вільде Ірина (читать книги онлайн бесплатно полностью без .txt) 📗

— А я не плачу.

— То зле, що ти не плачеш. Я думала, що ти вже споважніла. Та тобі, дівчино, за півроку сімнадцять буде, а ти повелася, як, як… аж не знаю, як це назвати… Ти що, на жартах не розумієшся? Таж пан Костик жартував, а ти…

— А я теж пожартувала.

Голос мами відразу шарпнувся вбік:

— Гарні мені жарти, нема що казати! Де ж то пасує, щоб панночка у твоєму віці, при чужій людині, у присутності родичів [78] заявляла на весь голос, що вона тільки за нього вийде заміж і більше ні за кого? Де ти такого набралася? Звідки поначитувалася? Це ж нескромно, Дарцю! Ти ще дитина, і тобі взагалі ще не час думати про такі речі, а не те що прилюдно заявляти. Ти мені так урвала лиця, що я думала — підо мною підлога западеться. Дитино, — голос мами стає матовий і м'якший, — все прийде у свою пору. Поки що думай про книжку. На все інше ще час, Дарцю, повір своїй мамі…

«Ще час». В цю хвилину мені справді хочеться бути гречною, але оце сакраментальне «ще час» переслідує мене, відколи я себе пам'ятаю (звичайно, з різних приводів!).

Хочу вірити тобі, мамо, що мені «ще час» думати про ті справи, але ти скажи це моєму серцю, може, воно тебе послухається, бо мене не хоче.

Мама гладить мене по голові. Дякую, мамцю, але цього разу на мій біль твої випробувані ліки не діють.

По добрій хвилині:

— Дарцю, ти мала на думці Данка Данилюка, так?

Мовчу. Заткала кулаком рота і мовчу.

— Вибий собі його з голови, — радить мені моя добра мама, — то не для тебе. Музиканти — однаково що цигани.

— Добре, я виб'ю собі його з голови, — кажу і уявляю, як беру свою голову і витрушую («вибиваю») з неї моє кохання до Данка Данилюка, ніби пилюку з килима.

Присягаюся, що як матиму колись дитину, то ніколи-преніколи не вимагатиму від неї вибивати собі з голови того, кого вона покохає.

— Кіндерлібе, дитяча любов, — філософствує мама, — як кір, дитино, звичайно минається скоро і без наслідків. Не занепадай лише духом. Ще стане хтось на твоїй дорозі, гідний тебе, і то буде твоя пара. Твоя друга половинка, знаєш, як у тій легенді? А директорів Данко — то вітрогон. Ти так упадаєш за ним, а мені здається, що він щось не дуже — за тобою. Люди кажуть (які люди, що за люди, мамо?!), що йому більше подобається Ориська своїм співом. А де ж би то я таким голову собі забивала, що за іншими зиркає? Треба, Дарцю, і якусь дівочу гордість мати!

Мамо, зараз же замовкни, бо не витримаю і крикну з болю! Про яку дівочу гордість може бути мова, коли в мене кровоточить серце?

Душевна пуповина, що досі зв'язувала мене з мамою, болісно обривається. Маю враження, що на цій грані десь обірвалося і моє, сказав би поет, золоте дитинство.

— Ей, що ви там робите? — гукає через сіни бабця. Її цікавість більше не витримує.

Мама цілує мене в чоло, а я, невдячне створіння, не можу віддати їй поцілунку. Встаємо, напівпримирені, і йдемо до кухні. Тут без змін: тато продовжує підсушувати свій тютюнець на краєчку плити; Славочка мостить ляльку у коробку з-під бісквітів; кіт, якому сьогодні забули дати їсти, задерши хвоста, упоминається [79] то в бабці, то в мами за свою порцію молока.

Ти, Дарцю, збери всі свої бруди, і завтра зробимо прання спеціально твоїх речей, щоб потім не починати тарараму в останню хвилину.

Мама теж хоче підкреслити, що життя в нашому домі анітрішечки не вийшло з берегів.

Завершує цей дивний ранок у нашому домі зауваження бабці:

— А я й не знала, що з Костика такий віцман [80].

Так. Таки так! Дарка мусила погодитися з мамою (татко в цьому питанні зберігає святий нейтралітет), що вона, тобто дочка, а не мама, дійсно не така, як людські діти.

Скільки вона не передумала, скільки насумнівалася з приводу наміру Костика одружитися з малописьменною шляхтянкою, а тим часом громадськість Веренчанки сприйняла цю вістку на диво спокійно. Ніхто не дивувався, а тим паче не вболівав з того приводу, що недокінчений студент жениться без любові з дівчиною, яка може йому гарантувати цілі штани, черевики на зиму і тричі на день стіл.

Се ля ві — таке життя, Дарко Попович!

До речі, людей хвилював не так сам факт одруження, як події довкола весілля, помножені на найрізноманітніші здогади.

Кожна чергова версія починалася словом «кажуть» (лови вітра в полі!). Дарка так і охрестила це невловиме джерело: всевидячий, всезнаючий пан Кажуть.

Отож той Кажуть приніс вістку, мовби батько молодої доручив майбутньому зятеві подбати про дозвіл сигуранци на зібрання зі співами і танцями, тобто на весілля, щоб пізніше не було неприємностей ні для гостей, ні для господарів.

Єлінський звернувся до нього як до нормальної людини, яка знає, серед яких обставин живемо, а в зятенька начеб сам чорт ускочив.

Він (подумаєш, ніби тільки він один!), з діда-прадіда господар цієї землі, мав би принижуватися і просити в окупанта дозволу поспівати чи потанцювати на своєму весіллі? А може (тут він сказав таке, що Дарка, їй-бо, соромиться вголос вимовити), а може, ще треба дозволу від сигуранци, щоб… лягти з шлюбною жінкою спати?

Татко (татко!!!) осудив Костика.

— Не можна бути аж таким егоїстом. Він собі жениться з фальчами і плює на сигуранцу, а ми всі, що перебуваємо на державній службі? Припустімо, я можу не співати і не танцювати, але самого того, що я там буду, вистачить, аби звинуватити мене в підбурюванні бунтарськими піснями до антидержавних дій. А Костик не хоче цього розуміти…

— А може, ти б прихворів на той час? — відразу знайшла мама практичний вихід із становища.

— Ні, Климцю, не намовляй мене на шельмівство, бо нічого з того не буде. І ти ще не забувай, що зі мною на весіллі має бути Дарця. Чи їй звелиш прихворіти? Може, має її на ту пору зуб заболіти і… хто, хто повірить, що нашій доні може боліти зуб?

Ні, мої дорогі, я не прихворію, а просто-таки без попередження умру, якщо не поїду до Суховерхова на весілля. Адже пан Кажуть уже доніс мені, що Данко напевно там буде, бо треба буде молодим заспівати у церкві «Многая літа», а який хор може обійтися без диригента?

Поскільки я, як стверджено, не така, як людські діти, то будьте обережні зі мною, а то я можу і без вашого дозволу чкурнути на те весілля.

Увечері, коли родина сиділа за насонним молоком (ніщо так не впливає на здоровий сон людини, як склянка літеплого молока з ложечкою меду на ніч, — це з рецептури моєї бабці), тато, видно, за день переосмисливши сказане вранці, підійшов тепер до справи з іншого боку:

— Треба буде щось подумати, жінко. Я поки що не знаю, що і як, але одне знаю, що на весіллі у Костика не бути не можу. Це теж, жінко, коли хочеш знати, якась порядність.

— З чийого боку? — мама не була у захопленні від зміни таткової орієнтації.

— З нашого, жінко, з нашого. Костик в цім однім має рацію. Не можна показувати їм, що ми їх аж так боїмося, бо вони самі будуть сміятися з нас. З сигуранцою так, як з собакою: тікаєш, то він за тобою женеться, а обернешся раптом сміливо проти нього, то і він позадкує. Я не думаю, щоб наш панотець дозволив їхати на весілля зятеві й Орисі, якби сигуранца не дала дозволу. Якась домовленість мусить бути.

— Ти хочеш сказати, що отець Підгірський в добрих стосунках з сигуранцою?

— Ет, лишім цю пусту бесіду! Нічого я не хочу сказати… ні, хочу сказати, щоб ти вийняла з шафи мій чорний анцуг [81] і подивилася, чи всі гудзики в порядку. Слухай, жінко, коли я останній раз надягав на себе чорне вбрання?

— Не так давко, татку, на весіллі Лялі Данилюк.

— А, правда.

Ще не з'ясувалася справа з дозволом на весілля, як Кажуть доніс про новий вибрик зятя, чи то пак — майбутнього зятя Єлінських.

Десь Єлінський мав натякнути Костикові, але отак дуже обережно, дуже чемно (знаючи вже трошки його характер): мовляв, він просив би, з огляду на людські злі язики, щоб родина молодого з'явилася на весілля трохи, отак, про людське око, злегка по-панськи одягнена.