Повнолітні діти - Вільде Ірина (читать книги онлайн бесплатно полностью без .txt) 📗

Дядько ніяк не міг розуміти, в чому справа. Якщо квиток дійсний, як кажуть ці добрі люди, то чого ж тоді ревізор брався за голову? Навіщо ж тоді ревізор налякав його?

І лише Дарка пояснила йому українською мовою (дядько як почув рідне слово — відразу пояснів), що його квиток справді дійсний. Тут все в порядку. Справа лише в тому, що ревізор був ображений на дядька, що той по-дурному купив квиток відразу до Бухареста замість купити до половини дороги й притому самому скористатись і дати трохи заробити панові ревізорові.

— Інтеледж! — стукнув його кондуктор пальцем по лобі.

— Ага-га, — притакував дядько. Його хвилинне задоволення від того, що йому не загрожує жодна халепа, тепер минуло, і обличчя прибрало суворий, недобрий вираз. — Ти, мой, — відкинув він з розмахом руку кондуктора, — прибери свої пальці мені з чола, аби я не обернув бука другим кінцем!.. Дотепер не був я шахраєм та й відтепер не гадаю ним бути… Гаддя ви сорокате!

— Що старий плете? — запитав кондуктор у Дарки. Вона згадала, як перекладала Ляля Альфредові слова Костика, то й собі скористалася цим методом:

— Він каже, що іншим разом сідатиме до поїзда з перонним квитком…

— Ну… — косо глянув на нього кондуктор, — а знаєш, чим може скінчитися? Квитка треба брати, а то ти, свиня, ще можеш десь ляпнути, що я тебе намовляв без квитка сідати. Квитка треба, але неповного, зрозумів? Квиток потрібний, бо держава не думає тебе, смердючого, задарма возити…

— Видите, яка напасть? — гуцул для більшої безпеки пересів до Дарки, відчуваючи в ній свого захисника. — Трохи що не оштрафували за те, що взяв квитка. Ви скажіть мені, панно, що за порядки тепер настали і чи довго гадають вони панувати над нами?

Дарка, не зовсім певна, чи кондуктор не розуміє по-українському, утрималася від відповіді на таке гостре питання. У свою чергу, вона розпитала дядька, куди це він їде, бо здається їй, що він небагато подорожував у своєму житті.

— До сина їду, панно! Вже другий рік служить там при війську. Ось почитайте. — Він знову виймає із-за пазухи хустину і шукає там папірець з адресою сина. — Бухарест, правда? Адіть, пише, фурт, пише, аби до нього хтось приїхав. Каже: або приїжджайте хто до мене, або відберу собі життя, а потім щоб-сте не жалували за мною. Тяжко йому там, панно! Мови не розуміє. Вони йому кажуть «дряпте», а він не знає, чи то вліво, чи вправо… А там, знаєте, не так ногу поставив — і вже буки…

— Хіба й досі б'ють?

— А ви хіба не знаєте? Б'ють… Ой, б'ють, били б їх на тому світі!.. Перевертають на лави й порють палицями, як ціпами. Хто слабкого серця, то мліє, а тоді його відливають водою і далі б'ють… ніби стільки наказано. А чого ж би так народ тікав з війська? Адіть, як потім штрафують, а все одно тікають… Невитримання, панно! Так і мій Петро. Ая! Син нібито мій. Пише: або приїжджайте і привезіть трохи грошей моєму начальникові, або наймайте службу божу за упокій моєї душі, бо аус мені тут. А звідки грошей взяти, коли від податків не можна обігнатися, як від скажених псів… Тримала моя стара кілька золотих дукатів… ще від прабаби своєї собі на похорон… та їх дала… «На, — каже, — вези. Мене поховаєте в чому-небудь, аби тільки він собі, борони боже, не наклав руки на себе…»

На якійсь зупинці, що навіть не була освітлена, тільки вийшов хтось з ліхтарем до поїзда, зійшли лісоруби. У вагоні стало майже порожньо.

Гуцул витер лавку полою сердака.

— Кладіться, панно, ви не привичні не спати. Ая. Кладіться, а я постережу ваші речі.

— То ви лягайте самі, бадіко [68], бо я їду на певне місце, а вам, хто знає, де прийдеться наступну ніч перебути… Мене чекає ліжко, та й дорога вже мені недовга…

— То як недовга? А ви хіба не їдете до Бухареста? — на лиці дядька відбився такий переляк, що Дарка пожаліла своїх слів. Здається безпомічною дитиною. Випадок з ревізором зробив його недовірливим і відібрав решту впевненості у свої сили.

— Ой, як же я заїду без вас, моя золота? Та я всю надію мав, що ви їдете разом зі мною… А тепер я став, як серед води… Зажурили-сте мене, панно, так, що й сказати вам не вмію… Ой мамо моя, та вони мене там чисто оциганять!

— Не оциганять, бадічко, тільки ви не давайте нікому пізнати, що маєте трохи грошенят. А квиток вас завезе аж до самого Бухареста.

— Ой, завезе… завезе… возив би їх вже на той світ… А ви на мене не дивіться та й не беріть собі до серця того, що сказав. Чоловік думає, що тільки його клопіт найважливіший, а то в кожній хаті по букаті. От дивлюся на вас та й думаю собі: та хіба добро вигонить вас з хати, з рідного краю, від тата-мами? А я гадаю, що то тільки моя біда найперша…

І, так приговорюючи, примусив-таки Дарку лягти на лавку і взяти замість подушки його тайстру. Тільки вклалася, як зараз же заснула. Сон був неспокійний, але кам'яний, наче під наркозом. Коли прокинулася, вже сіріло. Бадіка сидів на тому самому місці, підперши підборіддя посохом, в тій позі, що його залишила Дарка вночі.

За вікнами простяглися безконечні лани кукурудзи.

— Мошії, — пояснив дядько.

Дарка знала від домнула Локуіци, що таке мошії. Це величезні простори землі, яку місцеві поміщики, так звані бояри, обробляли за старими панщизняними традиціями. Селяни були такі бідні, що силою обставин були змушені ходити до пана на роботу, а пан за допомогою своїх орендарів і корчмарів, яких мав у кожному селі і які, по суті, були його агентами і в усіх інших справах, керував так, що заробіток за ціле літо опинявся в шухляді орендаря. Ограблений селянин, не маючи іншого виходу, вже взимку продавав за мізерну плату свої руки на наступне літо. Одним словом, селянин був завжди у становищі пайового боржника. І навіть коли такий бідолаха вмирав, то борг його переходив на дітей.

Поїзд наближався до якогось села. Низькі, часто не побілені хатки-ліплянки робили дуже прикре враження. Не пожвавлювали цієї сумної картини ні виноградники, ні квіти, які росли тут вільно на подвір'ях. Доказ того, що в цих господарствах немає навіть і курки. Єдиними господарськими будівлями були кошниці з вербового пруття і чотирикутні загорожі для овець, які, мабуть, на снігу й зимували. Лише де-не-де вистрілювали з-поміж цієї мізерії пишні, побілені, ще й розмальовані хати під цинком, з високо обведеним, виліпленим і побіленим плотом.

— Видите, панно, нігде люди не живуть однаково. Я часом, прости мене господи, думаю: не знати, чи там, у раю, всі рівні?

Поїзд зупинився. До поїзда підійшли підлітки і старі жінки з коновками вина. Темно-фіалкове вино сочилося у них поміж пальцями, по склянках, які тримали в руках, а вони ходили від вікна до вікна, закликаючи:

— Чіне врей вінул? Вінул! Вінул!

До вагона ввійшов цілий гурт заробітчан, як можна було здогадуватися по мішках збіжжя, що їх втягнули за собою. Були ніби рідними братами лісорубів: такі самі вродливі, смагляві, блискучошкірі та чорноокі, лише дуже обдерті. Ознака того, що ніколи їм було за роботою займатися латанням одягу. Згодом у вагоні запахло дешевим вином. Тепер Дарці було ясно, чому вони всі такі веселі. Всі вони, не виключаючи й жінок, були злегка напідпитку.

Сивий патріарх з смолястими бровами продовжував історію про якогось Йону. І хоч, власне кажучи, в тій історії не було нічого смішного, компанія аж головами похитувала, а жінки товкали кулаками чоловіків у плечі, як у барабани.

— Я йому кажу: «Чому не женишся, — пробачте на слові, — свинтуху?» А він каже: «З чим буду женитися? З голою, — пробачте на слові, — гузицею? Як зароблю гроші, тоді й оженюся. Іду, — каже, — на мошію, а ви мені підбирайте тут молодицю». Я думаю, — пробачте на слові, — що мав діло з розумною людиною, і я, правда, став підбирати молоду. Не молода вона така, бо вже тринадцять років, як вдова, але для Йони, так як він, пробачте на слові, норовистий, то в самий раз. Молода готується до весілля, а Йона не показується. Вже й жнива скінчилися, а Йони нема. Хата лободою поросла. На стрісі висіявся овес і вже доспіває… З підвіконня виросла черешенька, а Йони нема…