Повнолітні діти - Вільде Ірина (читать книги онлайн бесплатно полностью без .txt) 📗

Дарка декілька разів мигцем бачила Зою під час її гостювання у Веренчанці, але тоді, зрозуміло, не звертала на неї особливої уваги. Зараз справа стояла інакше. Тепер придивляється Дарка до Зої як до людини, з якою доведеться їй за одним столом їсти, під одним дахом, а може, ще й в одній кімнаті спати.

Чи змінилася Зоя? Безсумнівно. Лице стало вужче, а очі ширші. Чоловіча зачіска, куртка з засуканими по лікті рукавами робили б з неї хлопчика, коли б не зморшки на чолі. Була надто мізерна, щоб назвати її гарною, але вираз її очей був незрівнянний. Вона простягла до Дарки руки, і та з подивом помітила на вказівному пальці її лівої руки великий почорнілий срібний перстень.

Зоя спитала голосом домнула Локуіци:

— Домнішора Поповіч?

— Так. Ви, здогадуюся…

— Але ж так!

— А як же ви відразу пізнали мене?

— І не кажіть. Зійшла з поїзда білявка з клунками… з постіллю. Здоровенькі були — начебто в моїм домі не знайшлося б уже подущини для вас! А тепер будьте на нашій землі, як у себе дома.

Вона, уклонившись, церемонно поцілувала Дарку тричі в уста.

За станцією, на вулиці, стояли дві таратайки-однокінки, ждучи, мабуть, пасажирів. Таких бричок Дарка на Буковині не бачила. Високі, що треба було по східцях сходити вниз, а дно мале і зовсім мілке.

Недалеко від бричок, спершись плечима на паркан, сиділи на землі чорні, вусаті, з кепками на потилиці візники. Здавалося, що вони мало зацікавлені в тому, кого з них вибере Зоя. Зоїн вибір припав на старшого з них. Він ліниво підвівся і, обтрушуючись, позіхаючи і потягуючись, пішов до коня.

Дарчині речі не вміщалися в бричці. Візникові довелося припасувати їх ззаду. Нарешті все було налагоджено, він видряпався на козли, цмокнув, і кінь рушив. Ось вам і Штефанешті!..

Вони в'їздили у вулицю, обабіч обкладену високими білими загородками, з-за яких визирали верхів'я яблунь та слив. Усі хати, навіть ті, що вікна їх сягали землі, були з ганочками попереду. Під стріхою кожної хати на жердці сушилися червоно-жовті в'язки кукурудзи чинкантіне [70]. Під вікнами висіли на шнурах гриби і покраяні кружальцями яблука. На дахах, на спеціально для цього прилаштованих дощечках, сушився будз [71].

Біля ганку кожної хати цвіли квіти, серед яких найбільше було жоржин. Дарка ніколи не бачила таких жоржин-велетнів, як тут. Завбільшки з тарілку, вони хилилися від власної ваги.

Завернули ліворуч, і віз заторохкотів по брукованій дорозі. В'їхали в центр містечка. З'явилися муровані дво-і триповерхові будинки, а замість мазаних глиняних парканів тут уже були залізні штахети, розмальовані обов'язково в якийсь веселий колір: ясно-голубий чи канарковий. Пристрасть до цих кольорів позначилася навіть на розмалюванні півників-флюгерів на дахах будинків. Дарці впало у вічі, що тут трохи не кожна третя криниця — льох з вином. Зоя показала Дарці примарію, збудовану вже після війни. Великий незграбний будинок розсівся окремо від інших, наче хотів підкреслити своє виняткове значення в містечку.

Приблизно цю саму думку Зоя висловила такими словами, моргнувши при. цьому на візникову спину, щоб Дарка враховувала присутність третьої особи між ними:

— Наша біднота смердить часником. Жеруть його, як свині; хати позасмерджували вже ним… От і примарію довелося тому будувати осторонь. А як вам наші штефанештські моди сподобалися? У вас, у Чернівцях, одягаються інакше. Там жінки носять короткі спіднички, а в нас, як бачите…

По дорозі справді зустрічалися їм строкато одягнені жінки у довгих спідницях і в фантастично розмальованих шалях на плечах, але й сліду не було тієї показовості, тієї казкової розкоші, що її з таким захопленням описувала Ориська. Навіть навпаки. Населення загалом було тут бідніше, ніж у Чернівцях. Ось переходить дорогу жінка в строкатій спідниці і білій блузці, з рукавами, як вітрила. На голові в неї кокетно зав'язана строката шовкова хустина з тороками, що спадають аж на плечі, але ноги — босі.

— Подобається вам наша мода? — вдруге запитує Зоя.

— Для мене все нове, цікаве, — ухильно відповідає Дарка.

Бричка знову в’їжджає у передмістя. Тісна, темна вуличка, приємно вогка від тіні дерев, що схиляються з обох боків через загорожу. Починається знову ряд дерев'яних хатин з ганочками і жоржинами під вікнами.

В одному з таких будиночків живе Зоя Береску. Хатини майже не видно з вулиці. Вона низенька, обросла вся виноградом, що пнеться аж на даху. Від хвіртки до дверей хати веде живий тунель. Темно-фіалкові грона мускату і великі, продовгуваті, такі прозорі, що проміння сонця просвічує крізь них, як крізь скло, «дамські пальчики» спокусливо звисають із стін і стелі тунелю. Зоя поставила чемодан перед порогом, простягнула руку і зірвала китицю фіалкового, з мошком, ще теплого від сонця мускату. Подала його Дарці на випростаній долоні, як на таці:

— Будьте здорові ще раз у нашій хаті!

Дарка, не розуміючи, чи це загальноприйнятий звичай, чи особлива увага з боку Зої, взяла виноград, вклонилася напівсерйозно-напівжартівливо.

Зоя, зірвавши і собі китицю, приклала її до своїх губ, як чашу вина. Тримаючи гроно вертикально до рота, спроквола, в міру того як виноградинки зникали в її роті, опускала китицю нижче. Дарка наслідувала приклад господині.

Солодко-кислий сік наповнив рот відсвіжуючим ароматом. Змився з зубів подорожній порох, і приємний холодок пройшов по всьому тілу.

XXVIII

Цікаво, що в шостий клас в Штефанештах Дарка ввійшла сміливіше, ніж рік тому — у п'ятий Чернівецької гімназії. Рік життя у місті зробив своє. Дарка досягла бодай того, що позбулася почуття своєї неповноцінності, яке раніше зіпсувало їй не одну радість від життя. Тепер Дарка стоїть на порозі нового класу хоч і насторожена, але настільки внутрішньо спокійна, що може спостерігати навіть деталі. З першого погляду бачить, що клас і за кубатурою, і за кількістю учениць менший від того, що в Чернівцях. У ньому Дарка налічила всього одинадцять учениць.

— Я буду з вами вчитись, — каже Дарка заздалегідь наготовлену фразу, — але я погано володію румунською мовою.

Перша відізвалася до Дарки Ілона Моршан. Такі моменти запам'ятовуються. Підійшла до неї, торкнулася Дарчиної руки й спитала прихильно:

— Справді?

У дівчини був довгий тонкий ніс і широкі, дещо відхилені губи.

— А чому ти погано розмовляєш румунською мовою? Яка ж тоді твоя рідна мова? Французька, може?

— Українська, — не без вагання і не так голосно, як її запитали, відповіла Дарка. Вона не була певна, як поставляться до неї нові товаришки, коли дізнаються, що вона українянка.

В румунській гімназії в Чернівцях, наприклад, це був би привід для того, щоб залишитися одинокій, як вітряк серед поля.

— Українянка? А що це за нація? Я ще ніколи не чула такої…

— То більшовицька нація! — гукнула з викликом не тільки в голосі, але і в цілій постаті висока, з пишними каштановими косами дівчина. Мініатюрний, оздоблений Діамантами хрестик на її шиї іскрився на всі боки. — А як же тебе прийняли до нашої школи? — вона підняла плече в сторону Дарки, вже готова зневажати чи бойкотувати.

Дарка мимоволі оглянулася навколо, ніби шукаючи захисту. Нічого оглядатися! За твоєю спиною немає більше Оріховської. Життя відібрало вже в тебе роль наївної дівчинки з села і ткнуло її тому, хто прийшов на твою зміну.

А як повела б себе в такому випадку Наталка?

Немає часу на такі порівняння. Треба вже давати відсіч або самій залишатися в дурних.

— Ти, видно, погано знаєш географію, коли тобі невідомо…

— Ох-ох-ох… — починає заводити Ілона. — Краще не будемо говорити про те, як вона вчиться! А все ж таки, дозвольте, я вас познайомлю… Як тебе звати? Дарія? Як це по-нашому буде… ага, Даріка. А це, Даріко, Аглая. Її папа гонить горілку і виробляє дріжджі. Чого морщиш ніс? Неправду говорю? Аглая найбагатша дівчина у цілій окрузі. Побий мене сила божа, коли неправду говорю! А ця, що ввійшла, — маємо нову товаришку, Моніко, — це Моніка Сада, дочка генерала у відставці. Вона вважає себе найгарнішою у всіх Штефанештах. Коли закінчить гімназію, — побий мене сила божа, коли говорю неправду, — братиме участь у конкурсі на королеву краси Румунії…