Вогник далеко в степу - Тютюнник Григор Михайлович (читаем книги TXT) 📗
— То ви, хлопці? — спитав, холонучи від передчуття, що то не хлопці.
Вогники світили нерухомо; вони були зелені, і я, ще не сказавши собі, хто то стоїть, позадкував.
«Вовк... Це ж вовк!» Я відчув, як волосся на голові почало ніби тужавіти, ніби йому тісно зробилося під шап кою й пілоткою.
Не знаю, чи то мені здалося, чи я й справді сказав:
«Пішов геть!», бо вовк не пішов геть, а так само сидів і світив очима.
— Цюцю, нах! — сказав я ніжно, підлабузницьки і, терпнучи зі страху, простягнув до вовка долоню, наче на ній лежало бабине Остапишине козеня, — Цюцю, нах, нах!..
Так ми, малими, завжди підкликали до себе собак і показували їм щось на долоні, а тоді гралися з ними.
Вовк не відступався, але й не наступав, а стояв — наче тішився. Мені навіть уздрілося, що він сидить на задніх лапах і посміхається у пітьмі, як дідусь. Тоді я осмілів, розсердився і закричав:
— Ану пішов геть, собака! Пішов, кажу! Мені ж на лінійку треба! Чув? Чи тобі позакладало?! Ах ти ж, вовку... — Я хотів вилаяти його «вовкулакою», але затнувся і знову сказав ніжнесенько, тремтячи й цокочучи зубами: — Ах ти ж, вовчик-братик. Злодюга нещасний! Розсівся, як пан... Пусти, сказано тобі!
По вовчих очах ковзнув презлющий відблиск, і мені добре стало видно всього його, високого, худого — дві тіні: вовчу і свою. Я озирнувся: від гори, то кидаючи промені вгору, то впираючись ними в замети і телеграф ні стовпи обіч шляху, світило дві фари. Машина!! Глянув туди, де тільки що сидів вовк — нікого, лише сніг побіля межового стовпчика в'юниться, обминаючи його з обох боків.
Фари наближалися, різали мені в очі, але я все одно дивився прямо в них і махав обома руками, шепочучи:
«Візьміть, дядьку... Візьміть, дядьку... — А серце як не вискочить, штовхається об комбінезон на грудях. — Візьміть, дядьку...»
Вже стало чути мотор. Він гув на всю потужність, і фари не пригасали, як те буває, коли шофер збирається зупинитися і «скидає газ».
«А може, він не бачить, може, їде і дрімає потроху? Невже не стане? Та не стає ж!»
Коли машина порівнялася зі мною, я закричав що сили до ледь освітленої приладами кабіни:
— Заберіть мене, дя'! Тут вовк!!!
Але машина проревла мимо, ударила в мене сніговим пилом та бензиновим духом. У заметі вона трохи забуксувала, задні колеса занесло вбік, мотор заревів ще дужче. Я рвонувся вперед і, захлинаючись димом з вихлопної труби, вчепився пальцями за обмерзлий бук сирний гак. Це була півторатонка... Я ще ні разу без Василевих рук не діставав до борта, і якби не вовк, якби не його очі, які тільки-но зеленим холодом зорили мені в душу, я, напевно, так і не підчепився б. А то — дістав. І вдержався. І ніяка сила не відірвала б мене від борта... Далі було просто: виважився (недаром дрова тягав та рубав щодня, вистачило сили виважитись), і опинився в кузові. Пішов до кабіни, заточуючись від того, що кузов підкидало, та й ноги зморилися, доки біг, тримаючись за гак. Брезентовий верх кабіни хлопав на вітрі, а в кузові, коли сів на дно, пахло теплим борошном. Я ніколи не чув, щоб борошно пахло холодно, завжди від нього дише теплом... Обмацав мішки, чотири чи п'ять, — так і є: борошно або дерть. Я зліг на них боком, дотягся до забужавілого кабінного віконця і крикнув:
— Дядю! Там попереду два хлопці йдуть, візьміть їх! Скло помалу опустилося, і я почув:
— Таки вчепився, гадьонок! Ну, я тебе покатаю! Ти в мене покатаєшся!..
Машина рвонула ще швидше і засигналила довгим злостивим сигналом. Я став коліньми на мішки — попереду і світлі фар махали руками Василі, Силка та Обора.
— Спиніться, дядьку! — закричав я, нахилившись близько до віконця. — Ми на сніданок запізнюємося. І вовки кругом! — І побачив на шоферові шапку з козирком. «Фріц! Це ж він!»
— Я вас -візьму-у... Ви в мене покатаєтесь! — сказав Фріц якимось звірячим голосом.
Що за людина?.. Вовк — і той був смирніший. А цей завезе кудись та ще, може, й поб'є.
Нічого, біля олійниці, бреше, загальмує. Біля олійниці вибоїни такі, що швидко не перескочить. А там ще й коло мосту, перед самим настилом виямок буде. Якось устану.
Але ні супроти олійниці, ні біля мосту шофер не за гальмував, і я ледь не перелетів через борт, якби не втримався за мішки. На вулиці, єдиній широкій вулиці райцентру, не видно було й душі. Тільки фари били по вікнах та бляшаних дахах одноповерхових будиночків. Шофер знову трохи опустив віконце і спитав мирно так, аж лагідно:
— Ти мій номер бачив?
— Ні, дядьку, не бачив, — сказав я, не розуміючи, чого він про це питає. Номера я справді не бачив, бо вся машина в снігу та й поночі.
— Тобі до емтеесу? — знову спитав шофер.
— До емтеесу. У нас сьогодні практика, — крикнув я.
— Угу. То я там напроти базару пригальмую, зіскочиш. Мені стояти ніколи...
Хай, думаю, од базару до училища я й пішака дійду. Машина проскочила центр на повній швидкості, порівнялася з базарною площею. Уже видно було крайні хатки за нею, а далі дорога падала в яр.
— Давай! — крикнув шофер.
Машина з ходу загальмувала і пішла боком. Я, заточуючись, побіг до заднього борту, перекинув одну ногу, намацуючи нею гак... І в цей час півторатонка так рвонула з місця, що борт вирвався з моїх одубілих пальців, і я перекида полетів на бруківку. Вже лежачи і силкуючись проштовхнути в грудях хоч ковток повітря — так забило дух — бачив, як червоний вогник стоп-сигнала ховається в яр. Разом з ним сховалося мені й небо, низьке, у пасмах летючого снігу, і вогники в МТС, і прилавки на базарі, приметені снігом.
Перше, що я почув, опритомнівши, — жіночий голос. Жінка говорила дуже швидко, аж захлиналася!
— Вийшла я до базарівського колодязя по воду, гляну — чорніє щось на дорозі. Зразу злякалася та — назад у двір. Тоді таки насмілилась, підходжу, дивлюся: людина. І хворма ваша, бачу ж. Збігала, покликала матір, занесли його в хату — легенький, як пір'їночка. І стогне — страх. То я мерщій до вас... Хто ж його так ото покалічив, сердегу... О, дивіться: розплющився!
В очах мені стояла червона пляма, і я не одразу розібрав, що то наша піч. Ми всією групою, разом з майстром, робили її з залізної бочки, як захолодало, гуртом скліпували і проводили крізь шибку у вікні довгу жерстяну трубу, щоб тепло від неї розходилося по всій майстерні.
Біля мене сидів навпочіпки майстер і обома руками притискав до лоба щось холодне. «Сніг...» — упізнав я. І чув, як по моїх щоках за комір, по плечах і грудях .стікають крапельки води й лоскочуться. Ніде не боліло мені, тільки в голові щось ніби співало нудну тоненьку ноту.
Я спробував поворухнутися і скрикнув: весь лівий бік — ногу, половину грудей, плече — ніби ножем полоснуло, а в голові закалатав глухий дзвін.
— Не ворушитися! Не во-ру-ши-ти-ся, — лагідно на казав майстер.
Довкола стояла вся наша група. Хлопці дивилися на мене мовчки, дехто злякано, дехто похмуро. Серед них я одразу впізнав і двох Василів.
— Васи'... — сказав я так тихо, що ледве сам себе почув. — То — Фріц... Я козирок бачив...
— Який Фріц? — спитав майстер, нахилившись близько до мого обличчя.
— Шофер. Він смикнув... нарошне... щоб я номера не побачив.
— А який номер — не помітив? — Майстер нахилився ще ближче. — Хоч одну цифру?
— Я знаю номер! — вигукнув Силка, — Я ще восени запам'ятав: ЩЦ-41-18. Точно! Я запам'ятав. Він ще тоді за нами ганявся…
Майстер підвівся.
— Староста!
— Я! — Гришуха виструнчився.
— Беріть десять душ і на дорогу. Тільки обережно. О-бе-реж-но!
— Зробимо, товаришу майстер, — сказав Гришуха, ніби аж весело, — Од нас не втече.
І він почав називати прізвища своїх, дитбудинківських. Я знаю їх. І подумав; «Од них — не втече...»
— І в лікарню, негайно пошліть когось у лікарню, — сказав майстер.
— Вже послано, Федоре Демидовичу.
Гришуха присів напроти мене, дивився мені в очі прямо, сміливо, зіниці йому були густо-чорні й суворі. Він дістав з-за пазухи шинелі сніданкову пайку, розгорнув мені долоню і вклав у неї окрайчик.
