Переходимо до любові - Загребельный Павел Архипович (книги онлайн TXT) 📗
Коли людина хвилюється, вона може трохи дуріти, а коли дуріє, втрачає почуття гумору. Тоді справи кепські! Я мав би дочекатися, поки Клементина підійде до мене, вона щодня підходила до мене по кілька разів, я навіть не помічав цього, не звертав уваги, а ось тепер, коли хотів, щоб підійшла, дівчина, мов дратуючи, витанцьовувала то коло одного, то коло другого, а до мене ніяк не могла наблизитися. Врешті я не витерпів і погукав її.
— Щось сталося, товаришу лауреат? — підтанцювала вона до мене.
— Сталося,— відбуркнув я.— Ти мені скажи таке: чи можна вважати наявність почуття гумору в людині за ознаку розуму?
— А чого ж? Можна, коли немає інших ознак,— вона сміялася, як завжди коло мене, а мені все те здавалося тепер глумлінням.
— Тоді скажи ще таке,— похмуро мовив я,— скажи мені, дитинко, де ти живеш?
— На проспекті Космонавтів,— відповіла «дитинка».
— Себто на Глиняній гірці?
— Хай буде Глиняна гірка.
— І тобі не страшно увечері ходити додому з роботи?
— Не страшно, бо я не додому йду, а забігаю на репетиції в балетний гурток, а тоді в інститут...
— А що б ти сказала, аби товариш Череда-молодший взяли вас за ручку і довели до балетів і до інститутів?
— Нічого б не сказала, бо товаришу Череді-молодшому зовсім не по дорозі зі мною.
— А ти звідки знаєш, що не по дорозі?
— Бо «Діловий клуб» зовсім у іншому кінці міста.
— А звідки тобі відомо, що я живу в «Діловому клубі»?
— Це всім відомо,— крутнулася вона на одній нозі,— бо товариш Череда дуже знаменита особа.
— Я не хочу бути знаменитим, я хочу бути добрим.
— Будь!
— І тому хочу супроводжувати тебе скрізь аж до Глиняної гірки!
— Але ж це не по дорозі. Кривцунові по дорозі, ми іноді можемо...
— З Кривцуном?
— Так. А що? Цілком випадково наші будинки виявилися поряд.
— Випадково-планомірно, чи як?
Клементина подивилася на мене трохи стривожено.
— А хіба Кривцун щось казав тобі?
— Ні, він нічого не казав. Просто я поперебиваю йому ноги. Коли б він мав навіть не дві, а цілих двадцять дві ноги, то й тоді б я поперебивав йому всі!
— Навіщо ж перебивати йому ноги? Давай краще умовимося так. Тобі все одно не по дорозі дертися на Глиняну гірку, щоб потім спускатися з неї. А от мені по дорозі буде, коли я разом з тобою дійду до «Ділового клубу», а тоді подамся на репетицію. Згода?
— Але чому ти маєш мене проводити?
— Ну, хоча б для збереження Кривцунових ніг. Вони знадобляться йому, щоб міцно стояти в житті. Бо не всі ж стоять так міцно, як ти.
Я прикусив язика, згадавши, як неміцно колись стояв і я сам, щастя, що це було ще до Клементининої ери і дівчина нічого не знала. Але навіть од маленьких перемог паморочиться в голові, запаморочилося й у мене, тепер, коли я мав те, чого прагнув, я міг бути зневажливо-великодушним, тому сказав недбало:
— Коли хочеш, можеш ходити паралельним курсом з своїм Кривцуном і берегти його високоцінні кінцівки.
— Можу й ходити! — розгнівалася дівчина.
— Не заважай мені працювати!
— Ах, ах!
— Але ж ти пообіцяла мені...
— Зануда ти, Митьку, от ти хто! — Клементина крутнулася й побігла від мене.
Але ввечері дотримала слова, і ми справді йшли разом до «Ділового клубу», вперто мовчали, супилися, коли ж я захотів провести її далі, вона заборонила мені й сказала, що стоятиме коло «Ділового клубу», поки пересвідчиться, що я вже в своїй квартирі.
Я зійшов на свій поверх, відчинив балконні двері, гукнув Клементині, що вже отаборився на житлоплощі, на якій прописаний од народження, і тільки тоді капосне дівча пішло на свою репетицію.
Здавалося б, інцидент вичерпаний до дна, почуття дрібного власника вдоволене, сили миру й демократії перемогли, між нами з Клементиною запанували жартівливі товариські взаємини, Кривцун кружляв довкола дівчини без надій і перспектив, аж раптом стався новий удар!
Тут я переконуюсь, який могутній фактор — дівчата! Навіть за умови, що я не закохався ще в жодну, дівчата в моїй свідомості здійснили цілий переворот, сказати б, науково-технічну революцію, вони відсунули кудись удалину і заводські всі наші справи, і всіх моїх родичів та друзів, всіх дорогих мені людей, усіх недругів, ще недавно я вважав, що маю повноту життя, тепер виявилася цілковита помилковість мого переконання, все зміщувалося в напрямку загрозливо небажанім, я зависав, у непевності, в світі некерованім і неконтрольованім, в мене в голові товклися безглузді думки, якісь тупі бажання поймали мене, починалася така психологія, що тільки тьху!
А тим часом у нашому заводському житті сталася велика зміна, ми з Шляхтичем переходили в нову, сказати б, якість, переходили болісно й тяжко, але я не помітив би того переходу, не надав би йому ніякого значення, аби разом з нами не опинилися також і ледащо Кривцун, і... Клементина.
Справа вимагає пояснень, може, й занадто детальних, але тут нічого не вдієш.
Шляхтич у незбагненності свого характеру зробив новий якісний ривок з царства свободи, в якому ми опинилися після свого лауреатства, в царство ще жорстокішої необхідності, ніж у ті дні, коли починали своє змагання з металом.
На заводі споруджувався новий трубопрокатний цех. У нашій професії автоматикою нікого не здивуєш, але тут ішлося про річ цілком небачену: новий цех мав бути включений в АСУ. Що таке АСУ? Автоматична система управління. Система «Львів» на Львівському телевізорному заводі розв'язує сорок завдань, підвищує ефективність капіталовкладень утричі. Система управління «Донецьк» здійснює вже сто шістдесят операцій. Коли на проектування перших систем ішло багато років і ще більше грошей, то далі, як обіцяли вчені, системи мали проектувати самі подібних собі, вартість їхня мала неухильно зменшуватися, а ефективність, відповідно, збільшуватися. Одне слово, як сказав наш майстер Доживемо-до-Понеділка, подивившись нову італійську комедію: «Не промахнись, АСУ-нто!»
Новий наш цех мав бути чудом техніки, електроніки, останнім словом людського знання. Він ще й не народжувався, а вже прозвали його: «Дітище останньої п'ятирічки». На кожному кроці електронно-обчислювальні машини. Все автоматизоване. Все приховане від людського ока. Могутні процеси обробки металу відбуваються в надрах механізмів, оператори й змінні інженери стоять на своїх робочих місцях у білих халатах. Завтоматизовано контроль усіх процесів і готової продукції. Знищено ганебну систему нарядів, коли майстер пише кому що захоче залежно від настрою, від симпатії, від могоричу або навіть від погоди,— тут електронна машина точно визначить, хто, що, як і скільки зробив і яка належиться йому винагорода. Відомо ж, що машина хоч і бездушна, але справедлива, звідки не слід робити висновку, ніби справедливість завжди бездушна. Тільки машинна справедливість така, а людська повинна відзначатися теплотою, інакше нащо вона мені!
Отже, про новий цех було багато балачок. Лунали слова: «корисність», «оптимальність», «добре функціонування», «брак звичних конфліктів», «внутрішні зв'язки підприємства», багато дуже цікавих і солідних, сказати б, слів. Все б воно гаразд, та лихо тільки в тім, що новий цех існував тим часом у сфері балачок. Тобто він давно був спроектований, давно будувався, вже визначили були досить точну дату його пуску, навіть довели план випуску продукції, все було, як у того цигана, в якого й вогонь горів, і вода кипіла, тільки не було «сирумукимасла», щоб зварити вареники.
Спорудження нового цеху затягувалося. Причин існувало безліч. Мабуть, жодна електронна машина не змогла б їх вилічити, бо причин стільки, скільки людей, так чи інакше дотичних до будівництва, а поза тим кожна людина в собі теж має безліч таких причин — тут заплутаються всі машини світу. Хоч, до речі, електронна машина все-таки щось там знайшла. Коли в неї заклали інформацію, зв'язану з деталями проекту, то виявилося, що фундаменти під цех розраховано неправильно. Довелося переробляти. Далі сталася затримка з поставкою матеріалів. Тут уже не могла помогти ніяка машина, бо їй просто нічого було вилічувати, відомо ж, що нікому ще не вдалося полічити те, чого не існує.
