Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайца - Йогансен Майк Гервасиевич
«Не шукайте, Оресте! — м’яко сказав доктор Леонардо. — Я бачив, як безпритульний украв сало разом з газетою. Вона нам тепер не потрібна.
Коли я побачив, що втратив Альчесту, я вирішив не повертатися назад на батьківщину.
За довгі роки моєї подорожі, люба, кохана, я шукав тільки тебе. Тільки для тебе було все моє життя і всі мої подорожі і тільки для тебе була ця остання моя подорож у Слобожанську Швайцарію.
Коли я побачив, що втратив тебе, я постановив оселитися тут, на тім місці, де я бачив тебе востаннє, Альчесто. Я думав жити серед цього злиденного, великого, мистецького, дикого народу на березі тихого Дінця, допомагати його жінкам родити, його чоловікам працювати і його дітям виростати здоровими й щасливими. Я лікар — і для мене скрізь знайдеться місце на цій зеленій землі.
Я роздобув рушницю і пилку і почав різати ліс, щоб збудувати собі шале при березі Дінця. Я працював, коли ваш човен причалив до місця моєї роботи, і я бачив вас крізь листя ліщини.
Я признаюся тобі, о Альчесто, що в мені прокинулися дикі, люті інстинкти. Моє серце ущерть сповнилося ненавистю проти цього здорового, прекрасного хлопця. Я виждав, поки він спустивчовна на воду, і вискочив з заростів, щоб відняти в нього сало.
Голод мучив мене, але не це найбільше мене вразило. Мене довело до одчаю те, що ти, кого я так любив ревно, затулила своє обличчя руками, коли побачила мене.
Моє рішення відняти сало зробилось непереможним і непохитним, і я взяв його…»
«Але, Леонардо, — тихо сказала Альчеста. — Ти націляв в мене з рушниці другою рукою».
«Люба моя, моє безцінне, моя темноока душе, — сказав Леонардо. — З рушниці не можна націляти однією рукою. Я просто тримав її в лівій руці, а ти, побачивши чорну яму дула, подумала, що я хочу тебе забити. Я взяв сало, я кажу, але в цю мить Орест — і він зробив, як герой і лицар — з’явився тебе рятувати…
Очунявши від болю, я побачив, що під час мого нападу на човен пляшки з йодом і касторкою, що були в моїй кишені, розбилися — і ліки проллялись.
Зібравши рештки йоду й касторки, я подав собі першу медичну допомогу. Ліків вистачило на те, щоб припинити небезпечні процеси в пораненому носі. Після цього я почав міркувати й вирішив, що запах йоду й касторки мусив навести вас на думку, що той, кого ви взяли за бандита, був насправді нещасний докктор Леонардо…»
«Я догадався, — тихо сказав Перебийніс. — Але Альчеста посварилася зі мною і не хотіла вірити ні одному моєму слову. Я промовчав про йод і касторку».
«Я пішов шукати вас, — казав далі доктор Леонардо, — щоб попрохати віддати мені назад пилку й рушницю — все, що мені зоставалося на цім світі після того, як я утратив Альчесту.
Та коли я почув, як ти кликала мене, о Альчесто, як ти готова навіть була забути про те, що було неправдиво надруковано в газеті, я зрозумів, що я найщасливіший з людей, що ти знов моя і тепер назавжди, назавжди, Альчесто…»
Він замовк, і Альчеста дужче притулилась до нього. Добрий древонасадець, селянин Черепаха, студент Орест Перебийніс тихо зняли шапки й схилили голови. Безпритульний велетенко теж підніс руку до голови, та, згадавши, що на нім немає шапки, ізняв з голови вошу.
XVII
«Їдьмо на станцію, — сказав селянин Черепаха. — Сідайте!…»
КНИГА ТРЕТЯ
I
Проте на станцію ніхто не поїхав. Правда, пора була до потяга. Правда, селянин черепаха вже завів свого вірного коня Володьку поміж голоблі і запрошував його лізти в хомут. Правда і те, що студентові Перебийносові завтра треба було вже слухати лекцію про диференціяли. Правда й те, що доктор Леонардо і прекрасна Альчеста вже стомилася, перебувавши в Слобожанський Швайцарії, і прагнули побачити інших містин і міст. Правда й те, що вони вже заплатили доброму древонасадцеві за нічліг і скромні харчі, і добрий древонасадець сховавши гроші до колосального шкіряного портмоне і, защібнувши витерті мідяні ґуґлі тамтого портмоне, верстав надзвичайні пляни як йому забагатіти з почину тих шести карбованців, як от: купити на них одноденне порося, вигодувати його, та щоб само воно привело дванадцятеро поросят, а з тих щокожне ще по дванадцять, а всього це виходило сто сорок чотири штуки, разом з першим поросям сто сорок п’ять свиней. Непогано; та ще можна було за десяток поросят узяти корову, за десяток же коня, щоб не возити на собі воду з Дінця аж до гірського шале, і з фунт тютюну, щоб повсігди був свій — але тут древонасадець загатував потік плянувальної роботи, адже було ясно, що заздрість сусідів на таку розкіш доведе його до біди — тож добрий древонасадець свідомо одмовився від розкошів і прибутків, що їх бачив уже ясно в своїх руках, і постановив: гроші пропити!
Правда й те, що безпритульний велетенко вже назначив оком місце, де він сидітиме на задній ресорі лінійки, коли селянин черепаха приверне всю свою увагу своєму вірному коневі Володьці, бо безпритульний велетенко вирішив виїхати на курорт через Ростів чорноморським експресом. Правде й те, що сонце вже скрадалося підліссям, шукаючи в цьому ундервуді «Underwood», товаришки машиністки, значить «підлісся», да просвітить світ істини ваші кучеряві голови. грибів, і продиралося буйними кущами, не хряснувши гілочкою, не зашелестівши листком, як дика, обережна, хижа, насторожена оранжева тарілка.
Всьому тому правда, і сонце справді тихо скрадалося крізь кущі. Була пора їхати, але кущі раптом хруснули, і в них з’явилися дві маленькі блискучі рихви діяметром кожна в 17,2 мм, це був зауер, а за зауером виткнулась чорна постать в еспанському сомбреро — чорний бриль насунутий був постаті на самі брови, а чорні брови зсунуті над носом. За постаттю виткнувся з кущів рудий сетер Родольфо, стримуваний коло хазяїнової ноги еспанськими прокльонами: — за ногу, херес мадейра, естевано деля мадре, за ногу!
II
«Стій!» грізно мовила постать у сомбреро. Група, що збиралася від’їздити, застигла в жахливому очікуванні смерти. Доктор Леонардо зробив був рух уперед, але прекрасна Альчеста схопила його за рукав. Студент Перебийніс знизав плечима. Добрий древонасадець хотів щось сказати, але своєчасно осікся і облизав язиком неголену верхню губу. Селянин черепаха закляк з хомутом у руках.
Безпритульний велетенко заповз у кущі. Тільки вірний кінь Володька нахабно фаркнув та, штовхнувши головою в пузо селянина черепаху, переступив голоблю і знову взявся щипати траву.
«Я скажу вам», мовила постать голосом, від якого кров захолола в жилах, «чого я вас затримав. Але попереду я поснідаю. Я Дон Хозе Перейра!»
Треміт перебіг лицями людей. Ніхто не зрушив пальцем — відомо було з газети «Воче-Дель-Пополо», що Дона Хозе Перейра убито в херсонських степах.
Тим часом мертвий гість почав робити собі сніданок. Як за життя свого він найбільше полюбляв національну еспанську страву олла потріда, де основним нґредієнтом увіходив еспанський перець.
З брезентового рукзаку він висипав з півцеберка стрючкового перцю.
Покришивши зелений перець, він усипав його в манірку, посолив з похідної перцівниці чорним перцем, узяв у руки часопис «червоний Перець», і став їсти, зачитуючи вголос фейлетони.
«Ото я предлагаю, свій чоловік!», сказав ухвальним тоном добрий древонасадець. «Закуску понімає правильно. Тільки ж чарки він не випив, чи може він уже прийшов під чаркою?»
Але Дон Хозе Перейра не відповів нічого, тільки похмуро здвигнувши бровами, грізно їв перець далі. Коли душа його проперчилася аж углиб до самих п’ят і мозок перейнявся перцем фейлетонів ущерть, він підвівся і знов скерувавши зауерівські чоки на безпомічну групу людей, сказав з перцем у голосі: «Не через те я затримав вас, що прекрасна Альчеста, яку я над усе кохаю, над усе, крім полювання і революцій, ненавидить мене. Не через те я затримав вас, що учений доктор Леонардо умисне був поставив свого зауера на коміс у барсельонському маґазині тільки для того, щоб тим зауером відвернути мою увагу від незрівнянних форм прекрасної Альчести, цілком правильно розрахувавши, що блискучі його дула замінять мені її груди, що шийко його ложі в моїй руці лежатиме як її — ах! витончена рука, що сама ложа, на яку лягатимуть мої лиця, заступить мені шлюбне ложе з прекрасною Альчестою.
