Добрий диявол - Загребельный Павел Архипович (лучшие книги TXT) 📗
Відштовхнувся всією спиною від стінки, спробував іти. Ноги не слухалися, але Яковенко вперто посувався вперед (не дивись, не дивись!). Навіть змахнув, бадьорячись, рукою; мовляв, усе гаразд. Єлена полохливо задкувала до трапа. Мабуть, жаліла молодого солдата, незвичного до моря. А може, вважала, що її настирливість спричинилася до Яковенкової слабості. Сірість покривала все, Єлену також. Поцяткована сірістю. Дрібно поцяткована, як на поганому газетному знімку. А який у неї вийде фільм. Теж сірий? Чи кольоровий? Не вірилося, що можуть десь ще існувати кольори. Здавалося: всі барви вмерли. Клята слабість!.. Вестибулярний апарат... Нервові рецептори черевної порожнини... Навіть космонавти, нащо вже фізично досконалі, а й то страждали від змін у вестибулярному апараті. Щоправда, там гойдало і трясло не так... Душу могло витрясти... Чому мозок не командує? Чому не віджене морську хворобу? Хоча б у хвилини найвищої відповідальності. Така ганьба! (Не дивися на мене, не дивись!) Він — старший на судні. Він має провести греків через море, може, й порятувати мав би їх, зважаючи на дивний стан з командою, може, й ця дівчина сподівалася на його захист... А він... У нього у мозковій корі — гальмівні процеси. А кому до них діло! До твоїх гальмівних-перегальмівних!
— Нічого, пройде! — стаючи поряд з лоцманом і міцно хапаючись за поручні, майже твердо вимовив Яковенко. Ох, як же йому було погано! І хоч би ж тобі велика хвиля, а то так...
— Води в тобі багато,— сказав той.— Румбарба! Якби поплавав хоч з рік — вибовтало б... Вода в людині бовтається, як у бочонку... Не знав?
— Дурниці...
Єлена спускалася по трапу. Спускалася нижче й нижче, мов провалювалася. По груди, по шию, ось тільки голова. Останній зблиск очей. Тримайся, солдате! Гарна дівка, їй-бо, гарна! От аби тільки не сіріло йому в очах...
— Люди розділяються на сухопутних і мореходів,— теревенив далі лоцман.— Кожен знай своє місце. Румбарбар! Чув:' тепер не прописаний у портовому місті, на судно не приймають.
— Я хотів піти служити на флот.
— Ти?
— А що? В мене ідеальне здоров'я. Десятирічка.
— З десятирічкою топають в інститут. Не пробував?
— Пробував.
— Конкуренція заїла, румбарбарум?
— Просто — сам передумав...
— Правильно! Людей стає більше — інститутів менше.
— Чому? Інститутів теж більше.
— Не знаю. Не лічив.
— А людей — лічив?
— В газетах пишуть...
(Сашко Джурило вбіг до класу з невеличкою книжечкою в руках. Книжечка була розтріпана, як і Сашкова голова, що відзначалася розтріпаністю не тільки зверху, зовні, але, мабуть, і зсередини.
«Еврика! Генеральський син кидає Москву і їде в свинарник!»
Він вискочив на вчительський стіл, став гортати книжку. Ось-ось мав увійти фізик Назаренко, нудний чолов'яга з скрипливим голосом: «Віз-зика це вам не собак ганяти... Віз-зики зав-володіли світом... Віз-зики...» Назаренко ставив двійки навіть за колір очей: якщо чиїсь очі йому не подобалися, він виводив у журналі «лебедя» і викликав наступного. Джурило називав такі двійки «оптичними».
«Доповідай!» — загукали Джурилові з задніх парт, де мав свій «штаб» найбільший ледар у класі Василь Вазязя.
«Швидше, бо Назаренко вже вийшов з учительської!»
«Вже зачинив двері!»
«Вже сунеться по коридору».
«Нечутно сунеться, нехтуючи всіма законами тертя!»
«Увага, увага! — загримів Джурило.— Працюють радіостанції всіх десятих, одинадцятих і дванад... тьфу!.. класів України. Починаємо передачу про нові книги найпопулярнішої серед молоді серії «Не піду я в інститут, а піду на ферму».— Він тріпнув книгою.— Повість про те, як генеральський син покинув столицю і, замість інституту, добровільно й самовіданно поїхав на колгоспну свиноферму, щоб показати відсталим колгоспникам, як треба по-справжньому доглядати свиней і виростити мільйон пудів сала... Автор...»
І тут до класу увійшов Назаренко. Джурило злетів з столу і хильцем погнав на свою парту, де вже лускався від стримуваного реготу Вазязя.
«Це що так-ке? — спокійно спитав Назаренко.— Джурило, я тебе пит-таю!»
«Я тут демонстрував...»
«Що ви демонстрували?»
«Деякі закони земного тяжіння»,— викрутився Джурило.
Назаренко урочисто розгортав класний журнал.
«А я продемонструю твердість руки, ставлячи тобі двійку».
Він зручно вмостився на стілець і вивів таку гарну двійку, що аж цмокнув від задоволення.
Однаково це не вгамувало Джурила і його компанію. Під час перерви відбулося урочисте покладання повісті про генеральського сина до шафи, де в десятикласників поряд з географічними мапами, трьома коробками шахів і набором куль для шкільного більярда — хлопці прибігали за годину до початку занять, щоб пограти, грали на великій перерві, записуючись у чергу за тиждень наперед, на кожній кулі було написане ім'я дівчини, в десятому класі дівчат не вистачило, довелося «взяти» трьох з дев'ятого,— і під час гри весь час чулося: «Марусю в лівий куток». «Галю — Тетянкою підрізаю в середину!» — зібралася вже ціла нелегальна бібліотечка. Там була повість про те, як дівчина після десятирічки пішла вирощувати кукурудзу. Роман про цілий клас, який категорично відмовився від самої думки про інститут і влився в єдину трудову сім'ю по вирощуванню кукурудзи, гороху і цукрових буряків. Ще одна повість про дівчину, яка, закінчивши десятий клас, не спала ночей, та все думала, ким стати — дояркою чи свинаркою, врешті вирішила стати дояркою, і тепер про неї кажуть у. селі: «Он пішов наш Маячок». Було там ще дві поеми, три збірки віршів, десятків зо три журналів товстих і тонких, московських і київських, з нарисами, репортажами, панегіриками всім тим юнакам і дівчатам, які рішуче відкинули з своєї життєвої дороги такий пережиток, як інститут, і пішли «назустріч сонцю», «від роси до роси», «влилися», «включилися».
Невичерпні заряди глумливої лукавості в українських хлопців. Джурило й Вазязя зав'язали жваве листування з видавництвами й редакціями. Вдавано захоплювалися творами, що «відкривали їм очі на життя», просили розповісти про авторів, розповісти якнайдокладніше про їхній життєвий шлях, щоб самим теж іти слідами цих достойних наставників... Ох, автори, автори! Всі вони в свій час (а деякі зовсім недавно!) примудрилися закінчити оті погані-препогані інститути та університети, в які так не радили йти молодим, деякі з них скуштували навіть аспірантур, чомусь одним інститутом не вдовольнялись і закінчували по два, деякі змінювали по два-три факультети, щоб добрати смаку в науці (а чи — поласувати наукою од пуза!). Видно, нетривка то була наука, раз від неї так швидко відхрещувалися та ще й інших відлякували! А може, автори діяли за принципом: у мене є, а тобі — зась!
Життєписи авторів складали в чорну скриньку, зроблену Вазязиним батьком, бригадиром колгоспної будівельної бригади, на скриньці зробили напис: «Ліва рука не відає, що творить права». Над «бібліотечкою» на задній стінці шафи Джурило розляписто написав червоним чорнилом: «Будьмо досконалими! Книжки, які ми заберемо з собою в космос!»
Яковенко хотів іти у військове училище. В морське. Батько затявся зробити сина агрономом. Не така славна професія, як космонавти чи моряки, але... До того ж срібна медаль за десять класів... Шкода зусиль. Військовим можна стати завжди...
Слово «конкурс» знали в селі всі. Навіть діди Задорожний і Горошко переривали тепер мовчазність своїх посиденьок філософськими роздумами про це дивне й тривожне поняття, що так настирливо пхалося в життя молодих громадян їхнього села. «А що, Гараську? Кажуть, конпурс?» — «Та кажуть же, хай йому трясця».— «І воно таки — конпурс?» — «Та кажуть, що конпурс».— «А що ж воно таке?» — «Та хто ж його знає. Мать, конпурс, та й усе».— «Отож і я так думаю, що воно гейби конпурс».
Хоч срібна Яковенкова медаль і давала якісь там гарантії, але батько вирішив не рискувати. Згадав, що в Києві живе далекий родич, який має стосунок до всіх інститутів (якесь там хоч і маленьке, але «цабе»), попросив стару наготувати гостинців, узяв сина, сіли на автобус і... Родич мешкав у новій малометражній квартирі, дивився саме футбол по новому телевізору, сидячи на новій канапі, настрій у нього був піднесений, бо квартиру він недавно одержав, меблі купив мало не вчора, київське «Динамо» вигравало («На стадіоні не можу витерпіти, бо там страшенно смалять, а я некурящий), вони смикнули по добрій чарці, додивившись футбол і відповідно розсунувши стільці й крісла, у родича настрій став ще піднесеніший, і він розреготався старому Яковенкові просто в очі, коли той, поохкуючи, став викладати свій клопіт.
