Юлія або запрошення до самовбивства - Загребельный Павел Архипович (бесплатная регистрация книга txt) 📗
Ніхто не знає, що діється у твоїй душі, нікому немає до цього ніякого діла: ні вродливим жінкам, ні партії й урядові, ні марксо–ленінському вченню. Всі домагаються тільки свого, виставляючи поперед себе, мов щит, слова свого найвищого пророка й апостола про те, що історія і саме життя — це не що, як тільки діяльність людини, яка здійснює власні наміри. Коли кожному дозволяється здійснювати власні наміри, то чому ж не має такого права він?
—Куди ти дивишся, Шульга? — вередливо допитувалася Люда, зауваживши, що він дивиться не на неї, не на безумно вродливу Регіну Іполитівну, а вперто повертає свою велику голову назад, озираючись, мовби здійснюючи якийсь суто чоловічий обряд. — Чого ти туди дивишся, Шульга? Ти що? Досі не помітив, які біля тебе жінки?
Ох, помітив — не помітив… Коли в тебе вмер найдорожчий товариш і друг і ти зоставив його в холодній українській глині навіки–віків, то мимоволі станеш озиратися туди, де він лежить, і не захочеться дивитися ні вперед, ні по боках, ні в глибини всеперемагаючого вчення… Невже жінки цього не розуміють?
—Ну, куди ти дивишся, Шульга? — вередливо допитувалася Люда. — Знов на кладовище? Коло тебе ми з Регіною Іполитівною, а ти на кладовище? Шульга!
Але він дивився не на кладовище, а на безконечну стрічку темного шосе, яка губилася в сріблястих глибинах степу, і знов, і знов бачив на тій темній смузі стареньку американську машину.
—Сержанте, — не відриваючи погляду від примарливого видива, спитав Шульга водія джипа, — ти не помітив, як повз кладовище проїхав «додж» з двома міліціонерами і жінкою?
—Без понятія, — сказав водій.
—Він же в авіації, — засміялася Люда. — Дивиться тільки на небо…
А Шульга дивився і на небо, і на землю, поєднував їх своїм поглядом і всюди бачив «додж». «Додж» плив у просторі, не віддалявся і не наближався, ніби завис у повітрі, і Шульга виразно бачив тих трьох під брезентовим прихистком, у цьому джипі теж був брезентовий дашок, він лопотів і гудів над головами, морозяне повітря завихрювалося під дашком і різало холодом, як ножами, але в «доджі», мабуть, було затишніше, тим трьом було просто тепло, бо міліцейські офіцери не щулилися в своїх шинельках, а жінка не застібала кожуха, і він розхристався на її повних грудях, все в ній було нарозхрист, найперше ж сміх, такий прекрасний і безмежно–щирий, що передався він і її сусідам, і сміялася вже не сама жінка (Юлія, його Юлія!), а всі троє, офіцери сміялися ще розгонистіше, ніж жінка, і вже ті офіцери були не міліцейські, а він, Шульга, і Андруша Супрун, і Андруша сміявся розкотистіше за всіх, а тоді зненацька протемнів лицем, і на його місці опинився ташкентський капіташа, старий армійський кінь, дублена потилиця, веселий нахаба, якого за мить уже замінив нахаба, скалічений вищою освітою, капітан Сухоруков, з пшеничними вусами, а може, то тільки товстий сніп пшеничної соломи, і болісний спогад курортного Тепліце в Рудних горах, і листи поета Тютчева до його шуряка барона Пфеффеля: «Мой дорогой друг, позвольте мне разделить с Вами некоторые из тех чувств, которые Вы должны испытывать в настоящую минуту и которые встречают, вероятно, мало сочувствия в такой среде, в которой Вы живете…»
А Андруша грав на акордеоні й співав: «Мой нежный друг, часто слезы роняя, я с тоской вспоминаю…»
Шульга випросив у проректора університету дозвіл по працювати в університетській науковій бібліотеці, знайшов там історію Геродота в дореволюційнім перекладі Міщенка і прочитав усе, що Геродот писав про скіфів, бо Юлія народилася в колишній столиці скіфів, а тоді знайшов збірник «Старинное житье» і в ньому листи Федора Івановича Тютчева часів франко–прусської війни 1870 року, і читав про ту далеку війну, ніби про ту, яку пережив сам, і ніби про останню смерть у тій війні, смерть невинної німецької жінки, і про неправду, підступність, підлоти: «Конечно, в это последнее время наблюдались все признаки, сопровождающие роковые катастрофы: дух, ставший плотью, ложь, выдающая себя за истину, и мерзость запустения на месте святе…». Останнє слово надруковане було з літерою «ять»… Власне, яке це мало значення!
Стрибливий джип котився вже міською вулицею, обставленою сірими будинками, які обмежували краєвид, нищили простір, для «доджа» з розсміяною Юлією тут не лишалося місця, і він непомітно відплив у безвість, щез, пропав, може, й навіки.
—Пом’янути ж Андрушу треба, — сказала Люда. — Шульга, куди поїдемо? В мене тут деякий припас є. Мій полковник постарався. Ну, до полковника ж не поїдемо, нащо він вам? Може, до вас, Регіно Іполитівно? Андруша ж у вас бував, знає вашу оселю?
—Трудно сказати, — неголосно промовила красива лаборантка.
Андруша рвався до неї всі роки. «Ех, Шульга, коли б ти тільки знав! — висповідувався він своєму товаришеві після добрячої чарки. — Ти ж бачиш, скільки довкола мене дівчат? Бери, яку хоч! А я все про Регіну та про Регіну. Один раз би поцілувати — і хоч умерти! Один раз, а тоді — все! Ти мене розумієш, Шульга?..» Шульга розумів його, ох, як же добре розумів! А ця загадкова лаборантка? Так і не підпустила до себе Андруші, а на похорон прийшла і плакала разом з усіма дівчатами. Нещирі сльози?
—їдьмо до мене, в гуртожиток, — сказав Шульга. — Там, правда, в нашій кімнаті непитущий аспірант Вася Хоменко, ну, та ми його куди–небудь пошлемо.
—Пошлемо його подалі! — підхопила Люда.
—Ну, та він же ще десь добирається з кладовища, а ми будемо перші.
—Перші, перші, перші!..
Стіл жінки спорудили хоч і для генеральських поминок. А тоді з’явився Павло Бур’янський і додав черкаської самогонки і домашньої шинки, а непитущий Вася Хоменко додав до «загального казана» кілька пляшок горілки і фантастичного рибця з Маріуполя, перейменованого, щоправда, на «город Жданов», але всім нормальним людям і далі відомого таки як Маріуполь — нагадування про щось грецьке, давнє й стародавнє, про золотий ланцюг часів, у якому Україна уявлялася якоюсь особливою променистою ланкою, ніби неповторне сяяння її прекрасних жінок. І найперше — сяяння очей Юлії, тієї жінки, до якої Шульга був навіки прикований, мов важка кам’яна куля на залізному ланцюгу до ноги–каторжника, але його каторга була добровільна і від того солодка, бо нічого немає вищого за добровільність… Шульга пив і не міг напитися, щоб сп’яніти і бодай на мить забути про все. В їхній довгій вузькій кімнаті товпилося безліч людей, студенти, студентки, їхні факультетські викладачі, які прийшли пом’янути Андрушу Супруна, непитущий Вася Хоменко напився і плакав п’яними слізьми, згадуючи Андрушу, Люда кричала, що хоче згвалтувати Шульгу ось тут, перед усіма, а Шульга спокійно відгортав її важкою своєю рукою і звертався за «ідеологічною підтримкою» до смертельно стриманої Регіни Іполитівни: «Правда ж, Регіно Іполитівно, що про це трудно сказати? Адже я коли й не взірцевий студент, на якому вічно висять заборгованості по ваших лабораторних роботах, то як мужчина я, може, найцнотливіший з усіх громадян Української республіки?». Здається, слово «регіна» означало «володарка, цариця», і в чорних трикутних очах цієї загадкової жінки справді вичитувалося щось ніби царське, неземне, майже небесне, і це нагадувало йому тих неймовірних і нереальних жінок, що колись приїздили на передову до залізних танкістів з концертами, були там і чоловіки, дотепні, самовпевнені, досить нахабні, але Шульга пам’ятав тільки жінок, їхнє сяяння, їхню летючість, пурхання, мало не ангельськість… А тоді ангели відлітали в розпорядження політуправління фронту, а вони лишалися на передовій, під залізним вогнем фашистів, в бруді, холоднечі, занедбаності, ніхто не дбав про них, чи вони чисті, теплі, сухі, чи гниють, як торішнє листя в лісах, однаково ж вони були вже давно мертві для високих штабних реляцій, а коли й зоставалися живими, то мали слугувати тільки підручними засобами для просування переможних армій, тільки підґрунтям і угноєнням для генеральських перемог і тріумфів. Скільки генералів загинуло за чотири роки цієї страшної війни? А маршалів? А звичайних солдатів? Він пив, щоб Андруші земля була пухом, а сам кипів і клекотав, темнощі в душі і високі патріотичні почуття, ненависть не знати й до кого і відчай від думки про безплідність цієї ненависті, жахливо глибокі сховища в твоєму власному тілі, про які нічого не знаєш, а тоді з них, мов з давно заснулого вулкана, б’є щось несамовите, дике, вороже, та водночас і солодке і знов ховається до часу, і ти не владен над ним так само, як був безвладний на війні, де тільки наказ, веління і послух, покірливість, самознищення, і наказ — як могила, бій — як могила, звитяга або поразка — теж як могила, а де життя і для кого воно, — того ніхто не знає, хоч як би бунтувалося проти тої невизначеності твоє молоде тіло, хоч як би протестувало проти приреченості, проти нелюдської доконечності до щохвилинної готовності вмирати, гинути, навіки щезати тільки тому, що так хочеться твоєму зверхнику, командирові, начальнику, вождеві. А тоді зухвалий розхил уст і усміх розіскрених темних очей, тоді чи ще до того, коли й де, в Азії чи в Європі, в примітивній, ніби в кочової орди, дійсності чи в часах віддалених, полиново–чебрецевих, у сяянні загадкового золота і в прекрасно–диких стогонах скіфської знемоги?
