Переходимо до любові - Загребельный Павел Архипович (книги онлайн TXT) 📗
Але ми так і не довідалися цього разу, що ж він вимагатиме. Бо Шляхтич спокійно заперечив Держикраєві:
— На жаль, ти помиляєшся, Держикраю. Математики якраз зовсім не вміють думати. Математика лишає розум незаймано-цілинним. Але цього ніхто не знає, бо математиків не можна перевірити. Вони ж суворо дотримуються таємниць своєї касти і, затямивши потрібний набір формул, лякають їхньою недоступністю всіх невтаємничених. Жоден уряд ніколи не втручався в справи математичні. Завжди було досить охочих повчати письменників, художників, композиторів, архітекторам просто диктували, що і як споруджувати, але який король або імператор пробував перевірити розв'язання нелінійних рівнянь або піддавав сумніву систему одиниць Гаусса? Ніхто й ніколи. Стародавні математики були водночас і філософами, вони намагалися осмислити довколишній світ, але згодом переконалися, що цим тільки обтяжують свій розум.
Держикрай ніскільки не збентежився звинуваченнями на адресу математиків, яких він так високо хотів поставити над усіма іншими людьми. Він усміхався навіть з відвертим торжеством.
— Назвіть мені бодай одного художника чи письменника, який би на дозвіллі пробував цікавитися теорією Ейнштейна або хоч зробив би розрахунок звичайного шосейного містка! Зі свого боку, я можу перелічити вам сотні представників точних наук, які уславили себе не просто як дилетанти, а як талановиті, іноді геніальні творці в літературі, музиці, живопису, в театрі! Хочете прізвища? Ломоносов, Бородін...
— Не трать, куме, сили, яка солому ломить,— зупинив я Держикрая.
— І я ще матиму нагоду, коли хочете, довести вам усім навіть тут, що ми... Хай техніки, як висловлюєшся ти, Шляхтич... Але й техніки — представники наук точних... Ну, то от... Ми доведемо... Я подумаю над цим...
Що він міг ще показати, цей ходячий електронний мозок у білій сорочці, випраній і випрасуваній моєю мамою, всупереч усім моїм протестам?
Тоді ми не сприйняли всерйоз його похвальби. Зібралися мовби для того, щоб вирішити проблему нервових перевантажень Митька Череди, зійшли на проблеми глобальні, розійшлися, нічого не вирішивши, головне ж: ніхто не схитнувся в своїх переконаннях. Мені, власне, Держикрай подобався своєю несхитністю, я відкидав у ньому не це, навіть оту домашню дріб'язковість я пробачив би йому, вважаючи її несуттєвою, але допікала технократова зневага до робітничої жилки, його хвастощі своєю рознауковістю, і приємно було, коли Шляхтич безжально здирав з Держикрая всю шкаралущу так званої науковості й показував, що перед нами звичайнісінький технар, яких розплодилася сила-силенна і які часто, не знаючи броду, хапають облизня.
Зізі плакала. Ніколи не гадав, що моя легковажно-вертлява, вічно розсміяна сестричка може так плакати. Вона рюмсала примітивно й недостойно, ганьбила славне прізвище Черед, заливала слізьми всю нашу квартиру, ріки сліз розтікалися по всіх кімнатах, хоч бери й споруджуй каскад гідростанцій!
Питати батька чи маму про причину сестриних сліз годі було й пробувати,— така стурбованість написана була на їхніх обличчях, стурбованість і смуток, і все те, що виписується безжальною рукою природи на батьківських лицях, коли з їхніми дітьми щось не гаразд. Мовчазне зітхання, невиразний жест рукою, може, безмовні припросини прилучитися до загальної сімейної печалі і не турбувати тої, яка страждає найбільше.
Та я ще не розбирався в таких тонкощах, я перебрів через ріки сліз, знайшов Зізі на тому березі розпачу, струснув її за плечі, весело загукав:
— Ну, чого? Ну, що? Ну, навіщо? Ну, кинь! Ну, перестань!
Я вигукував, мов естрадний гастролер-халтурник, для повноти враження не вистачало ще тільки: «Ну, плюнь! Ну, розітри!»
Але дивно: Зізі мовби ждала, що я звернувся до неї з такими низькопробними вигуками, вона вхопилася за моє плече, вона ждала будь-кого, потопаючи серед своїх гарячих сльозових рік, їй треба було випливти, вибратися на тверде, зачепитися за надію.
— Він поїхав,— захлипала вона,— поїхав знову, а дорога ж сьогодні... а він божевільний... Ніхто не знає, що він божевільний... Всі думають, що він... а він...
— Та хто й куди поїхав і хто божевільний? — вирішив я допитатися, хоч приблизно вже уявляв, про кого йдеться і хто саме божевільний, бо вже хто-хто, а я, може, перший запримітив усю глибину ненормальності Держикрая.— Ну, хто? Держикрай, чи що?
— Він,— хлипала сестричка,— поїхав... йому треба, він каже: струснутися... а дорога...
Я спробував уявити, яка сьогодні дорога за містом. Для цього не треба було зайвий раз визирати у вікно, засльозене дощем, і згадувати калюжі на тротуарах, які я розбризкував, ідучи додому після роботи. Темрява, дощ, вузьке мокре шосе... Чорти ж понесли Держикрая саме сьогодні кудись там їхати, щоб струснутися. Там може так струснути, що й деталей не позбираєш... І оті стрижені хлопчики не зуміють згвинтити свого шефа... В таку погоду їхати на прогулянку — чистісіньке безглуздя... Та й що за прогулянка після виснажливого дня в цеху і тих напружених розмов, які Держикрай уперто й невтомно веде щодня з усіма нами, зі мною теж?
Загалом же кажучи, мені подобалося ставлення Держикрая до своєї машини. Висловитися можу як особа незацікавлена, бо рішуче відмовився навіть від того, щоб Держикрай возив мене на роботу або ж брав із заводу коли-небудь. Маємо власні дві ноги, маємо громадський транспорт, а захочемо, то матимемо й транспорт особистий, для цього слід лиш змобілізувати матеріальні ресурси й діждатися черги, що, як показує практика, вдається зробити багатьом рядовим радянським трудівникам, до яких будь-якого дня може прилучитися й Дмитро Череда.
Та про Держикрая і його «Волгу». Він придбав машину, видимо, скориставшись з державних щедрот, які невпинно проливаються на вчених людей. Живучи серед техніки, маючи справу з розумними механізмами, обожнюючи свої компютери й автоматичні лінії, Держикрай, здавалося б, мав показувати взірці в догляді такого механізму, як автомобіль. Нічого схожого! Передовсім Держикрай, на відміну від усіх власників, не визнавав гаража. Бо гараж — це шістнадцять квадратових метрів житла, тобто однокімнатна квартира. Якщо ми випускатимемо на рік мільйон легкових автомобілів і для кожного треба будувати гараж, то вийде, що тільки для приватних машин треба спорудити мільйон однокімнатних квартир. Будівельні матеріали й робоча сила, які мали б піти для людей, підуть для машин. Безглуздя? Так. Нісенітниця? Безумовно. Тому Держикрай просто залишав машину коло тротуару навпроти «Ділового клубу», а коло заводу ставив її перед прохідною, де ставили в нас велосипеди й мотоцикли — і проблему вирішено. Далі. Він, здавалося, від дня придбання не мив своєї машини ні разу. Це була найзабрудненіша машина в Радянському Союзі. Аж дивно було, що з неї виходить чистий чоловік, у білосніжній сорочці. Коли занадто запопадливий який-небудь автоінспектор зупиняв Держикрая і вимагав помити машину, Держикрай просив того назвати, де найближчий пункт для миття машин; автоінспектор, ясна річ, якось не міг пригадати найближчого пункту, він не міг пригадати й найдальшого, на тому справа й закінчувалася. З технічного погляду машина Держикраєва підтримувалася в стані, близькому до ідеального. Все в ній завжди було вивірено, підтягнуто, двигун працював прекрасно, гальма брали мертво, в самій машині було чисто й затишно, якось по-особливому приємно. От тільки неприємно було, коли ти сідав у неї і Держикрай вивозив тебе на шосе і гнав на божевільній, максимальній швидкості, і машина ревіла так, що здавалося, от зараз рознесе її на шмаття несамовита сила; але ще до того, поки розприскаєшся ти на дрібні бризки, неминуче зазнаєш зіткнень з усім тим безмежним світом безжально-твердих і загрозливих предметів, які всі чомусь позривалися із своїх місць і буквально в космічному темпі ошаліло мчать на знавіснілу «Волгу»: придорожні стовпи й дерева, невдало поставлені на закрутах шосе сільські хати, колгоспні трактори, які перетягали через шосе причепи із силосом і гноєм, а потім, збожеволівши, полетіли боком, полетіли просто на вас. Про все те добро, що котилося по шосе в робочому порядкові, як то мовиться, тут і говорити не треба. Рейсові автобуси-експреси в чорному дизельному диму, гігантські рефрижератори в кольорах оптимістично-кладовищенської сріблястості, байдужі грузовики і всуціль залізні самоскиди, новенькі «Волги», які ще тільки приміряються, кого їм перегнати, п'ятишвидкісні «Москвичі», що їм ніякі закони не писані через їхні п'ять швидкостей, «Запорожці» із шкваркітливими, мов у мотоциклів, двигунами і мотоцикли, невловимо-непомітні, завжди підступні й невгадні в своїх маневрах, і, нарешті, машини старих марок, колишні машини, примарливі споруди на чотирьох колесах, примарливі й оманливі, бо завжди вважаєш, ніби воно просувається вперед, раз опинилося на шосе, але потім виявляється, що воно практично стоїть на місці, що його руху ти не встигаєш завважити, через що можеш врізатися йому в багажник, не маючи часу на гальмування. Отож усе те добро, що було на шосе, сипалося на нашу «Волгу»; я тільки щулився, втягав голову в плечі, я ждав зіткнень, ударів, хряску, тріску, дзвону, грому: «Бум! Бах! Трах! Гах!»
