Добрий диявол - Загребельный Павел Архипович (лучшие книги TXT) 📗
«Наш лоцман не розгубився і встиг замінити стернового «Оміроса» майже відразу, як стернового шквалом одірвало від штурвала і пожбурило кудись униз. Мабуть, саме завдяки цьому судно не загинуло в перші, найкатастрофічніші хвилини. Але відразу ж над нами нависла загроза ще страшніша».
Незручність позиції Яковенка полягала в тім, що він мав перед очима тільки носову частину судна. Озиратися назад не міг, був заклопотаний тим, як добратися до лоцмана, чорно-сірий виднокіл увесь умістився в дико розгойданому вузькому сегменті, в який на невловиму мить ускакував ніс «Оміроса», щоб відразу ж провалитися в звированість моря. Але й за ті короткі проміжки часу Яковенко встиг занотувати все, все: і понищення, завдане шквалом на палубі вздовж лівого борту, і зчорнілі від води бунти дроту, що займали всю центральну частину палуби, лишаючи тільки неширокі проходи вздовж бортів, і безпорадну в своїй самотині передню щоглу, коло якої ще недавно стояв Юрчик, а тепер Яковенко не бачив нічого, не міг побачити, хоч як вдивлявся, хоч як напружував зір, і нарешті, не поруйнований ще правий борт, де саме й зосереджувалося тепер те, що становило для судна небезпеку ще більшу й страшнішу, як шторм.
Прохід по лівому борту був пустельний, лівий борт приймав удари хвиль, там ще й досі трощилося все недоламане, донищувалося те, що вціліло, поткнутися туди людині було б найвищим безглуздям, тож і не дивно, що нічого живого Яковенко по лівому борту не помітив. Зате правий борт опинився в затишку. Його захищали важкі складні дроту, які приймали на себе удари хвиль, поглинали всю масу води, вода мовби закипала в них, шумувала й пінилася, а потім виливалася з другого боку, швидко перебігала до правого борту, щоб упасти в море, виприскувала з вузьких отворів дротяних ЗБИТКІВ відразу по всій висоті складнів, невпинно творячи рухому стіну, схожу на широкий, дивно прекрасний водоспад, що міг би зачарувати своєю незвичною красою, якби навколо не панувала атмосфера жаху та очікування щохвилинної катастрофи.
Десь там, на вузенькій смужці палуби між байдужими масами металу, що виприскувала з себе цілі тонни погамованої, але однаково небезпечної води, і бортом, за яким кипіло, клекотіло й телесувалося таке загрозливо-близьке море, металося кілька купок людей. Яковенкові не треба було довго й придивлятися, щоб відразу впізнати серед них усіх тих, що ще зовсім недавно строкатомальовничою юрбою скочувалися в порту на берег й обаранювали його самого і кожного, хто їм попадався, і намагалися обдарувати символами своєї «цивілізації», нікчемними дрібничками, за які хотіли купувати й схиляти до себе серця. Наповзали на берег, мов сарана, гамірливі, самозакохані, задавакуваті, пострижені під римських цезарів, з коротенькими гривками на лоб, навмисне одягалися в чортзна-що, щоб недбалістю підкреслити свою зверхність і «цивілізованість», намагалися викликати заздрість, демонстрували принади «вільного світу», напиваючись до свинства та цілими днями розгулюючи без роботи, забувши про свої обов'язки на судні.
Ті самі на них коротенькі шорти, ті самі розмальовані сорочки-безрукавки, ті самі чудернацькі сандалії, ті самі гривки на лоб, хіба що мокро-розтріпані, але де ж їхня самовпевненість, де бундючність, де муштровані посмішки і регіт, од якого лящало в Яковенка у вухах? Мокрі, розшарпані, жалюгідні, вошколупилися вони коло двох шлюпок, помилуваних ураганом, намагалися зідрати з них брезентові чохли, але не вміли навіть цього, навіть такої малості, наскакували один на одного, валилися купою, як тільки набігала нова хвиля й перехиляла «Омірос» так, що він мало не черпав правим бортом воду, безпорадно стріпувалися від води, що невпинно лилася на них з стіни металу, нічого не могли вдіяти з неподатливим брезентом, з міцними вірьовками, тільки й спроможні були, що сліпо триматися гурту, купи, зцементованої жахом перед неминучістю.
А ще ближче до капітанського містка в мовчазній звірячій затятості билися між собою двоє. Один — дебелий, чотирикутний, у колись фісташковому, а тепер густо-фіалковому, від води, вбранні, ще зовсім недавно наферчений і напрасований, а тепер пошматований, з відірваним одним погоном, розпореною холошею штанів, завжди прилизаний, з ретельним проділом, а тепер розпатланий і розчухраний, другий — у лакейському чорному однострої, тільки тепер мокрому як хлющ, та ще — переперезаний на животі й на грудях двома широкими рятувальними жилетами жовтогарячого кольору. Стіліанос і стюард. Недалеко ж устиг злетіти від могутнього поштовху шквалу Стіліанос, якщо він спіткав стюарда майже коло самого капітанського містка. Але як опинився там стюард? Коли встиг видобутися нагору, коли начепив на себе аж два рятувальних жилети? І коли встигла викотитися на палубу з глибин судна вся ота строката юрба, що войдувалася коло шлюпок? Була тривога на «Оміросі»? Хтось подав сигнал тривоги? Яковенко не знав і не чув. Та, власне, це не грало тепер жодної ролі. Однаково ті колотилися коло шлюпок, а тут унизу билися між собою стюард і Стіліанос. Стіліанос учепився в один із жителів, якими перепоясався стюард, а той відпихав старпома, тицяв йому в широке обличчя гранчастими кулацюрами, норовив ухилитися від чіпких спанікованих рук Стіліаноса; коли хвиля кидала судно набік, стюард і Стіліанос теж падали на палубу, зчеплені, майже в обіймах прокочувалися до краю борту, ось-ось мали впасти в море, але в останню мить якось викручувалися, схарапуджено розскакувались, відбігали від зяючої прірви за бортом, щоб знову зчепитися, рвати один на одному одяг, висмикувати пасма волосся, кусатися, битися. І зненацька між них появився третій — після чергового струсу «Оміроса» під ноги Стіліаносові й стюардові підкотило безвладне тіло стернового, вони наступали на нього, перечіпалися, топталися, не помічаючи, зайняті своїм, втуплені в оранжеві рятувальні жилети; кожен вважав, що право на порятунок належить йому і тільки йому, а решту треба відпихати, топтати, знищувати! Зловісне судно, зловісні люди! Та ні! Он виникла на палубі ще одна групка. Троє чи четверо. Рішучі й заклопотані. Жодного сліду паніки. Розпихають тих, що коло шлюпок. Їх веде штурман судна. Яковенко бачив його лише раз, ще в порту, коли оглядав судно. Тоді не звернув уваги. Невисокий, непоказний чоловік, трохи байдужий, трохи втомлений, нічого цікавого. А тепер він — єдиний, у кому збереглася рішучість. Владно розіпхнув крикунів коло шлюпок, вів за собою двох матросів до Стіліаноса і стюарда. Теж справжні моряки. Хоч троє справжніх, та ще капітан. Та ще стерновий, хай і покалічений...
Ті троє вирвали стернового з-під ніг у двох спанікованих і понесли кудись, а Стіліанос і стюард навіть не помітили нічого, як перед тим не помічали розпластаного на палубі чоловіка, вони й далі билися між собою, вже, мабуть, і не знаючи за що й про що, і все те мовчки, без єдиного звуку, бо в цьому ревищі кричи не кричи, ніхто нічого не почує, а може, вони й кричали, може, лаялися, стогнали, погрожували, плакали,— нічого Яковенко не чув і не бачив, тільки бачив дві химерні, жалюгідні постаті, бачив, як запекло змагаються між собою. За що? За дві смужки прогумованої тканини жовтогарячого, помаранчевого кольору. От вам і помаранчі! Маєте! Їжте!
А сам Яковенко, поки вхлинав у себе все те, що відбувалося внизу на палубі, поки з відразою й страхом переконувався в нікчемності так званої команди «Оміроса», в її неспроможності боротися зі штормом, поступово добрався все-таки до лоцмана і вже був майже поряд з ним, уже йому стало якось мовби затишніше й упевненіше, тільки подумав ще стривожено: «А де ж мої хлопці? Що з ними? Як вони там?» Дивувався, що ніде не побачив Юрчика. Невже його знесло першою хвилею? Сховався з переляку? Але куди? Все живе намагається видобутися на палубу, а не забиратися в глибини судна під час такого шторму. Тим більше недосвідчений сухопутний хлопець, у якого нема жодних підстав вірити в міць і захист чужого старенького мореплава.
Треба мати небуденну відвагу, щоб, як отой невідомий для них штурман зі своїми матросами, рятувати товариша і, рятуючи, довірятися маленькому суднові. Штурман подав гарний приклад: піклуватися за товариша. Яковенкові була приємна ця роль, вона підносила його у власних очах. Ну ж, Юрчику, де ти там? Не бійся, не губися! За Віктора Яковенко турбувався менше. Вірив, що той втримається, не пропаде, вірив у нього навіть більше, ніж у самого себе.
