Юлія або запрошення до самовбивства - Загребельный Павел Архипович (бесплатная регистрация книга txt) 📗
—Юлю! — безпорадно і безладно зашепотів він. — Юленько! Ю! Це ж ти, Юлько? З Ташкента, з Азії, з тої нашої ночі? Ну! А я той дурний танковий лейтенантик, у новому галіфе і в рипливих портупеях з сюрчком. Пригадуєш? Це ж ти? Ти? А я — це я, той самий танковий лейтенантик з Чирчика. Ти вже пробач, що я оце не сам, а щоразу з кимось… Тоді піхотний капіташа, а тепер цей антрацитовий прокурор, цей негідник… Та хіба ж я знав? Аби ж я знав…
Руки в Олі були мов стальні. Вона наставила їх проти Шульги, вперлася йому в груди, і виявилося, що він неспроможен зламати цю жіночу силу.
—Оце ж ти тут набалакав стільки, що ні в який міх не збереш, — долаючи свою миттєву розгубленість і, мабуть, караючись нею, твердо мовила Оля. — Казала я, що ти п’яний, так воно таки й правда, бо тепер усі студенти п’яні. І я оце, як дурна, з тобою, а в мене ж малі діти і тітка Килина ось–ось тут буде, а що я їй скажу?..
Шульга спам’ятався, відпустив жінку, став перед нею розгублений і безсилий.
—Ти мене проганяєш?
—Та чи я знаю? В мене ж он діти і тітка Килина робочим поїздом з Нікополя…
—Ти дозволиш мені прийти ще до тебе?
—Прийти? Та чи я знаю? В мене ж он хлопці на канікулах…
—А після канікул? Ти зостанешся сама?
—Може, тітка Килина одвезе їх додому, а може, я й сама, так це ж аж після десятого, а як тітка Килина взнає про тебе, то…
—Ти дозволиш поцілувати твою руку? — спитав Шульга.
—Таке й вигадав! Хто ж ото цілує руки?
Вона ще не докінчила, а він уже припав до цієї єдиної в світі, ніжнішої за всі шовки Азії шкіри, вмирав над нею в безнадійній надії на воскресіння, щоб знов, як оце тепер, кинувши все, промайнути слідом за уявною темною тінню, пролинути по комуністичній вулиці Дзержинського, яка звалася колись Новодворянською, і знов опинитися тут, у первісній занедбаності, що приховує в собі найбільші скарби світу.
Шульга добровільно опинився за дверима. Досі пам’ятав ті двері з ташкентської ночі, двері з твердого, як кістка, дерева шовковиці, а які були двері тут? Соснові, кленові, яворові, а чи акацієві, з цього українського негнійдерева? Чи ж не однаково? Життя — це суцільні двері. Треба знати, які відчинити, і треба завжди бути готовим до несподіванок за тими дверима. Найкраще було б взагалі не відчиняти ніяких дверей. Та це дається тільки святістю схимників, великими подвигами, безконечними зреченнями і вознесенням над суєтою світу. Ми ж усі приречені відчиняти двері. Відчинити — ще не означає вийти. Вийти за двері — і вийти за природні межі своєї особистості, може, вирватися за грань власної душі. Але чи це можливо?
Три Юлії: Азія, Європа, Україна. Шульга пробував згадати, що він казав цим жінкам, і не міг згадати. Навіть тій, біля якої щойно стояв. Знав тільки напевне, що вони ніколи не слухали і не розуміли того, що він їм казав, і на заваді стояв навіть не мовний бар’єр, як з німкенею Ульрікою, а щось зовсім інше. Що ж саме? Що?
—Хіба ж я не казав тобі тої ночі в Ташкенті? — допитувався він щойно в Олі, а може, в Юлії, може, в тої, що в Азії, а може, й не в тої самої, може, може…
—Ти казав? Нічого ти не казав…
—Ну, як же? Згадай… Коли ми… Коли я тебе… Коли ти…
—Тебе згадати? Ось слухай сюди. Ти, мабуть, геть п’яний, як усі ото студенти п’яні… І що ж ти казав? Нічого й не казав… І нічого й не треба казати, а то побудиш дітей…
Вона не слухала його, не хотіла ні слухати, ні розуміти.
Бо й навіщо?
А може, так і живуть люди на світі, чоловіки й жінки, навіки роз’єднані, розокремлені невидимою, але непробивною стіною нерозуміння, протистоянь, протилежностей… Єдність протилежностей. Діалектика. Хто вигадав діалектику — греки чи сам Господь Бог? Мабуть, Всевишній, а греки тільки добрали їй відповідне ім’я. Діалектика жіночого роду. І всі науки, здається, жіночого роду, а великі вчені — тільки чоловіки. Історична узурпація. Колись жінки збунтуються. Тим часом єдине, що мають відстоювати і від чоловічих посягань, — власне тіло. Шульга й досі відчував ті дві точки на своїх грудях, куди впиралися Олині руки. Залізні руки, яких не зламає ніяка сила. Він злякався їхньої незламності і відступив мовчки, покірливо, майже ганебно. А може, з радістю? Може, так і треба? Там була Азія, там Європа, тут Україна, Дніпро і все інакше. «М’які на Сході ложа»[5]. А тут тверді, жорсткі, та від того не стають менш привабливими.
То була божевільна зима. Шульга метався, як звір у клітці. Першим на курсі склав усі іспити й заліки, виступав з доповідями на студентському науковому товаристві, заробив навіть диплом від міністра Кафтанова, а на партзбори й всілякі активи не ходив, за що йому вліпили догану, а тоді догану з попередженням, а він чхав на всі догани і на всі попередження, він зненацька щезав на цілі тижні, і ніхто не знав, де його шукати, навіть Люда з її пухкенькою родичкою була безсила і, коли, впіймавши Шульгу на лекції доцента Чаплі, пробувала допитуватися, куди він зникав, Шульга віджартовувався: «А як пишуть в газетах про чужі літаки, що порушили наш повітряний простір? Пишуть: літак віддалився в бік моря. Ось так і я. Немає поблизу моря? Тоді читай: віддалився в бік Дніпра. Міг я поїхати до своєї матері в Запоріжжя? Сама знаєш, що міг. Не ночував у своїй каюті? Ну, заночував у домі колгоспника на Озьорці або ще десь…» Іноді Людмилі все ж таки вдавалося впіймати Шульгу і привести на студентську вечірку, бодай туди, куди він колись охоче ходив зі своїм другом Андрушею Супруном. Найчастіше вони ходили до Світлани Шатилової, рудокосої генеральської доньки, батько якої служив у групі військ у Німеччині, а доньці залишав простору трикімнатну квартиру, всю в килимах, картинах, з трофейними важкими меблями, дорогим посудом, бронзою, всілякими витребеньками, венеціанськими дзеркалами й люстрами і бахматими шовковими абажурами з хтивим червонястим світлом, що лилось з–під них так само солодко й розманіжено, як заморські звуки з сотень трофейних патефонних платівок, завезених до цього придніпровського міста доблесним сталінським генералом–переможцем, знов і знов танго Гарделя і шовковий чоловічий голос з–за океану, той самий голос, який поміг Шульзі знайти другу Юлію, а тоді втратити, ах, як заздрив Шульга чоловікам, які мають гарні голоси, а може, ще більше заздрив твердим чоловікам з гавкітливими голосами, як у маршала Ворошилова, бо коли тебе готували в командири солдатського кривавого м’яса, де все вирішує наказ, команда, голос, то ти вже навіки поставлений навколішки перед цим марним здриганням повітря, перед криком, виспівом, зойком, схлипом…
До десятого числа Шульга вичікував терпляче і ніби відсторонено. Тому давав Людмилі водити себе на вечірки, але щоразу нагадував:
—Не забувай: ти мені тільки як сестра!
—Ти ж казав, що в тебе є сестра.
—А ти будеш другою.
—Ох, і зануда ж ти, Шульга! — зітхала Людмила. — Ти й на фронтовика зовсім не схожий. Який з тебе фронтовик, коли ти від жінки, як чорт від ладану…
—Коли хочеш знати, справжні фронтовики перед жінками завжди нерішучі і навіть сором’язливі, — сказав він їй. — Надто ж тепер, по війні, і особливо з нашими жінками, перед якими нам ніколи не дано спокутувати провину сорок першого і сорок другого років.
—Боже, чим забита твоя голова! Мій полковник ніколи про таке й не думав!
—Тому він і полковник…
Десятого числа Шульга не наважився піти до самотньої оселі над Дніпром, виждав ще два дні, ніяк не міг вирішити, коли краще — вдень чи ввечері, нарешті вибрав вечір і не вгадав: двері були замкнені, в хатині не світилося. Він побіг на вулицю Поля вранці, тоді вдень, знову ввечері — все марно. Заповзявшись все ж застати Олю вдома, Шульга кілька днів уперто ходив і ходив до глиняної хатки, вивчив майже кожен будинок на вулиці Дзержинського, яка звалася колись Новодворянською, бо, мабуть, жили на ній дворяни, так само як тепер жили дворяни радянські, тобто всіляке партійне й заводське начальство, яке не ходило пішки, а їздило машинами, тому Шульга на цій вулиці майже завжди був самотнім перехожим, мовби зготовляючись до ще більшої самотності перед замкненими дверима свого поклоніння і своєї прощі.
