Юлія або запрошення до самовбивства - Загребельный Павел Архипович (бесплатная регистрация книга txt) 📗
—Я не всі.
—Тобі легко казати. А я — як усі вдови. А вдовицька путь і і сліз у сльози, із рук у руки… А я не хочу цього!..
—Хіба я тебе змушую?
—А чого ж ти хочеш?
—Щоб ти була ближче до мене…
—Навіщо?
—Ну, просто ближче і…
—Ти не думай, що можеш мене зламати!
—Я й не думаю.
—У мене руки он які сильні!
—Бачу.
—В тебе долоні наче й не чоловічі. Як шовк.
—Я ж тепер інтелігент.
—А я вся в руках, ними і спасаюся. Роблю, роблю, роблю, ось уже заморююся, так наче й умерла б, а зостаюся сама — і тіло мов не знає спокою, плаче, стогне і… радіє… Такий гріх, а воно радіє…
—Бо молоде… Іди до мене!
—Ось слухай сюди, не пробуй зламати мені руки, бо я сильніша за тебе! Я сильніша за всіх чоловіків!
—За всіх сильніша, а йди до мене!
—Ось слу…
—Я все чую. Іди до мене!
—Ось…
Він не зламав її твердих рук, все сталося само собою, однаєдина мить, а в ній цілі тисячоліття туги і жури, і ось біля тебе найбільше з чудес світу, небесне світіння прекрасного жіночого обличчя, її плечі, її руки, її лікті і її губи, як і тоді, в Азії, безмежно безсоромні, але тепер ще зневажливі на додачу. Вона пригорнулася до нього безтямно, віддано, від плечей до самих колін, але одразу злякано відсахнулася, знов наставила йому в груди свої тверді руки.
—Що я роблю? Хіба ж можна? Ні, ні, цього не можна!
—Але чому? Олю! Чому?
—Ти не знаєш. У вас, чоловіків, воно все не так… Ти не можеш знати, як воно в жінок…
—Ну, що в жінок? Як? Про що ти?
—Нам не можна… Мені не… Може, десь мій Грицько…
—Майже десять років, як про нього не чути… Вже його не буде, зрозумій… А тобі треба жити…
—Жити? А я жила заради нього… Жила і ждала, ждала і жила…
—Ну, немає ж його… Мертві не вертаються…
—Ти ж вернувся?
—Ну, не знаю… Може, мене послано від імені мертвих…
—То ти такий сильний?
—Не дуже… Сила в тобі. Знала б ти, яка в тобі сила!
Вони й досі стояли посеред кімнати біля столу. Шульга опустився на коліна, обійняв Олині ноги, її коліна, її стегна; вона не пручалася, але й не піддавалася, стояла мов задубіла, не пробувала відтрутити його, але й не подавала жодного знаку жіночої капітуляції.
—Ось слухай сюди, не треба отого нічого!
—Але чому, чому? Коли я знайшов тебе… Коли ми знайшли одне одного… Повір мені… Вже на світі немає двох ближчих за нас з тобою… Повір мені!..
Він знов обіймав її ноги, занурювався лицем в первісні світи, де було заповідання втечі й спасіння від долі й недолі, але тверда долонька лягла йому на палаючу голову, і голос, ще твердіший, без жіночої ласкавості, з якоюсь майже чоловічою розсудливістю, пролунав над ним, вирок, що не підлягає оскарженню:
—Ось не балуйся! Встань уже, бо я не можу!..
Він ще не випускав її ніг, звів до неї очі.
—Олю! Але ж ми обоє… Олю!
—Не можна! Я не можу… Оце ми з тобою, а тоді тебе не буде, а мені знов… Як мені відвикати? Ти не знаєш, як воно…
—Але чому відвикати? Звідки ти це взяла?
—Ну, не відвикати — то забувати… А воно однаково… Ти ж був, та й нема, а мені воно…
—Я буду з тобою завжди!
—Всі так кажуть. У мене кум у Покровському, тож такий… Все лащиться: ти мені, а я тобі… Прибіг і побіг… І ти ось…
Станеш інженером, поїдеш кудись на стройки… А тут… Підуть аборти… А в мене діти… Що люди казатимуть? Ні, ні!.. Оце побули — і все… Ти й не приходь більше, бо воно нінащо… Чуєш мене? Чуєш?
Він чув і не чув. Підводився з колін, випростувався і розпростувався, а душа його й далі стояла навколішки перед цією жінкою, яка так нічого й не зрозуміла. Може, колись зрозуміє?
—Не забороняй мені приходити до тебе, — тихо мовив Шульга. — Не будеш?
—Та хіба я знаю? — зітхнула вона, а сама міцніше загорталася в благий халатик, так ніби остерігалася нового чоловічого натиску, перед яким уже несила буде вистояти.
Він рвучко нахилився, швидко поцілував її плече і швидко пішов. По той бік Дніпра горіло небо від мартенів, а в нього горіла душа. Чи думав тоді, в темному азіатському місті, де безслідно загубилася його любов, що віднайде її через багато років серед оцих вогнів, у місті привабливому й страшному, прекрасному й жахливому, в місті, де на деревах замість листя тріпотіли горобці, а заводи поглинали все повітря і люди задихалися, ходили зі сплющеними легенями, пласкі й темні, Мов тіні. Місто чавуну і сталі. Урочисте місто для урочистих громадян. Урочисто йдуть на роботу. Ще урочистіше повертаються з роботи. Почуття добре виконаного обов’язку і спільноти з так званим трудовим колективом. Надзвичайно урочисто святкують Перше травня і день Жовтневої революції. Урочисто живуть в комунальних квартирах, тісних, мов мурашники. Де вони там сплять, як харчуються, як розмножуються, навіщо живуть. Хіба це має якесь значення для суцільної електрифікації?
Мати прислала листа. Просила приїхати. Щось там з садибою. Шульга написав заяву в деканат, тоді побіг до Олі, не застав, як завжди, написав цидулку й для неї, ввіткнув у щілину між дверима й одвірками. Що там писав — не пам’ятав уже за годину, коли трясся в кабіні пошарпаної колгоспної тритонки, до якої «проголосував» за містом, на тій самій нікопольській дорозі, де ще зовсім недавно побачив Юлію–Олю розсміяною між двома міліцейськими чинами в кузові трофейного «доджа». Пощастило на місце в кабіні, а міг би хапати дрижаки й у кузові; тому Шульга на всяк випадок надяг танкістський шкіряний реглан на хутрі, а тепер це викликало неприховано заздрісний погляд водія, неголеного сільського дядька в засмальцьованій чорно–сірій кухвайці, у ватяних штанях і розтоптаних кирзяках.
—Мать, льотчик чи танкіст? — поспитав водій.
—Танкіст.
—Не згорів, значить.
—Не згорів.
—Повезло.
—Повезло.
—І мені повезло. Два годи на передовій за баранкою, а не зачепило ні разу. Двічі контузило. Тобі до Запоріжжя, значить?
—До Запоріжжя. Мати в мене там. Батько пропав на війні. Мене випустило, батька — ні.
—Матір провідати — це добре. Бо вже як і без матері, тоді воно що ж? Тоді вже нічого й не зостається… Я до Марганця, а тебе у Великій Хортиці скину, там машини ходять на Запоріжжя…
—Спасибі. Там близько…
А сам подумав: куди він іде? Треба було силоміць забрати Олю з усіма шкаматками, привезти до матері, сказати: «Мамо, оце моя дружина, і моя судьба, і моє все…». Божевільна думка. Не питаючи Олиної згоди, — звісно ж, божевілля… Хоч коли зважити… Він без неї однаково ж не житиме, бо й навіщо! А в мами величезний будинок. Батько добудовував то кімнату, то веранду, то мансарду, щоліта перефарбовував двері, вікна, підлоги, завжди так гарно пахло олійною фарбою, і це був мовби дух їхнього дому… Дух дому, в якому лишилася самотою мама. Батькові кістки зогнили в ямі кременчуцького концтабору. Хоч би з’їздити туди подивитися. Мабуть, на тому місці будівельний майданчик? Який–небудь завод, індустріальний велет, будова комунізму?.. Сестра вийшла заміж за криворізького гірника, який заробляє дикі гроші і ще дикіше пропиває їх. Він, Шульга, вдарився в інженери. А чом би не осісти в батьківськім домі, влаштуватися на трансформаторний завод, піти куди–небудь простим електриком, а диплом підожде, його можна захищати, а можна й не захищати, бо хіба він живе задля диплома? Хіба для того випустила його з своїх лабет війна?
Народжуємось на світ для випробувань. Випробування голодом, випробування любов’ю, випробування свободою, випробування війною. Хто був на війні, той відчув оту страшну мить визволення від земних зобов’язань, яке кінчалося або ж смертю, або (коли пощастить) новим життям, не залежним ні під генералів, ні від генералісимусів, ні від чорта і навіть від самого Бога, а лиш від всемогутніх сил природи, які вигравали в твоїй крові золотими сурмами торжества й бажань. Та не було в цьому новому житті первісної чистоти, щось зламалося и душі, скаламутилося (чого вода каламутна?), душа навіки розполовинилася, і більша частка її лишалася там, по той бік війни, по той бік життя і смерті, йому щоночі снилися вбиті, згорілі в танках, підірвані на мінах, зариті в «братухах», де ні імен, нічого, тільки число, та й те взяте в п’яних ротних старшин, він прокидався весь у сльозах, соромився тих сліз, стогнав од безсилля, карався душею за всіх, кого не вберіг, не захистив, не заступив, щастя, що хоч нікого не зрадив, нікому не стріляв у спину, не… А довкола коїлося щось страшне. Відтоді, як розбили фашистів і вже не було об’явленого ворога (війни бувають справедливі й несправедливі, «Мы идем сквозь револьверный лай»…), стали шукати ворогів у себе вдома, бити своїх, били письменників, філософів, композиторів, євреїв, яких називали красивим словом «космополіти», біологів–генетиків і просто агрономів, мовознавців, економістів, партійних керівників і рядових комуністів, Шульга ждав, що ось–ось доберуться до знаменитої формули «комунізм є радянська влада плюс електрифікація», виявивши, що формула належить зовсім не Ленінові, як досі вважалося, а Троцькому, Бухаріну чи там якому–небудь Рудзутаку, бо в ній, крім «радянської влади» і «електрифікації», проти яких навіть вождь народів не може знайти нічого компрометуючого, є ще словечко «плюс», а це ж не що інше, як низькопоклонство перед Заходом, підступи імперіалізму, загроза нашій ідейності, замах на соціалістичний гуманізм. Шульга ждав, коли цей «гуманізм» добереться до всіх таких, як він, в чому їх звинувачуватимуть, з якого боку чіплятимуть їм отого «плюса», за яким вони хотіли сховатися з «електрифікацією».
