З погляду вічності - Загребельный Павел Архипович (читать книгу онлайн бесплатно без TXT) 📗

— Слухаю,— сказав я, кивнувши на знак привітання.

Токовий грався олівчиком, тримав олівчик двома пальцями, тримав трохи збоку, щоб не впала якась там порошинка на його ретельно випрасувані, бездоганно сірі штани, він грався олівчиком, так ніби хотів показати, що може гратися й мною, як захоче, і взагалі всіма нами, бо ми — ніщо й ніхто, а він — Токовий, йому доручено виконувати обов'язки, і, поки доручено, він їх виконуватиме, а нам нічого не доручено. І взагалі хто ми? Діти своїх батьків. А хто наші батьки? «Тіні забутих предків», як влучно висловився старший майстер, так само влучно прозваний Доживемо-до-Понеділка.

— Так ось,— сказав Токовий,— повернешся до Чемериса. З ним уже домовлено.

— Куди-куди? — перепитав я.— І хто?

— До Чемериса. Ти.

— А Євген? — спитав я з погано прихованим глузуванням.

— Йдеться про тебе.

— А Шляхтич? — глузував я далі, неспроможний стриматися, бо неможливо ставитися з повагою до чоловіка, який перед твоїми очима стрибав із балкона за жіночою сережкою, а потім плентався по місту з кошиком, у якому був нез'їдений сніданок на траві.

Однак Токовий, здавалося, пустив у непам'ять і стрибання з балкона, і випадок із переповненим кошиком. Він не виявляв охоти до спогадів, він перебував у сфері все ж таки офіціальній, попри грання олівчиком і сидіння коло столу, а щоб остаточно показати мені моє місце, підвівся, пересів на своє властиве місце за столом і подальші перемови вже вів через цю барикаду, якої, здається, ще жодна революція не змогла усунути чи бодай подолати.

— Мовиться про тебе. Ми вирішили, що сьогодні ти переходиш до Чемериса,— знову затяг він своєї.

Можна було б спитати: «Хто вирішив?» — і отримати відповідь: «Керівництво цеху»,— але я не став цього робити, знаючи відповідь наперед.

— А Шляхтич? — спитав я знов.

— Ти повинен стати прокатником, а тому...

Це трохи нагадувало нашого Рацпропа. Той, коли приїздив з колгоспу й заводив мову про свої справи, то чомусь завжди говорив про «тваринників», про «бугаятників», «телятниць», «свинарок», «птахарок», «доярок». Люди взагалі для нього не існували, а тільки прив'язані до своїх професій. Так само й Токовий, бач, опікувався мною як прокатником, а не як просто собі Митьком Чередою, хлопцем, якому, ще треба було стати чоловіком, людиною, може, й з погляду вічності. Я хотів і далі поглузувати, спробувавши поєднати товариша Токового з нашим Рацпропом у їхній зневазі до глибинно-людського, але вчасно й досить доречно, здається, утримався, бо якщо подумати, то нічого ж ганебного не було в тому, щоб стати прокатником, взагалі мати в руках якусь професію, якесь уміння, якесь ремесло, бо тоді і, може, тільки тоді ти справді людина конкретна, а не взагалі щось і навіщось.

— А Шляхтич? — знову повторив я, бо з Шляхтича ж Токовий, здається, не збирався робити прокатника; той був прокатником високої спеціалізації й кваліфікації; мною легко розпорядитися, але Шляхтичем?

— Це смішно,— сказав Токовий,— це переходить усі межі. Шляхтич, Шляхтич... Аби той Шляхтич дбав так за тебе і за вас, як ви за нього. Ти ще нічого не знаєш. Ти молодий. Підеш до Чемериса.

— Я вже чув од нього, що я молодий... Не маю охоти знову слухати. І взагалі...

— Що взагалі? — мляво поцікавився Токовий.— Що взагалі, хотів би я знати?

Він говорив із виглядом людини, яка володіє таємницею. Дуже важливою таємницею. Мав перевагу наді мною, довідавшись про таємницю за годину перш, ніж я. Козиряв цим. Це був нечесний прийом, але Токовому дозволялося, бо виконував обов'язки начальника цеху він, а не я. Очевидно, десь щось нарешті сталося. Відбудуться зміни в цеху. Зміни небажані. Не такі, яких ми сподівалися. Переміг Токовий. Але чому? За яким правом? Невже зрештою виявилося, що ми з Шляхтичем складаємо тільки окрему купку невдоволених, а Токовий представляє добре організовану більшість, у якій рано чи пізно мають потонути невдоволені?

— Все ж таки що з Шляхтичем? — вперто повторив я.

— І Шляхтича кинемо до Чемериса,— покрутив олівчиком Токовий.— Хай розбереться, чому брак іде. Хай поможе. Інженерні здібності треба використовувати доцільно.

Ага! Якщо віз не котиться вперед, попхаємо його назад. Запряжемо й Шляхтича, бо хіба ж не дали ми йому вищої освіти? Але мені вищої освіти не давали. Середньої теж. Дали тільки обов'язкову. Решту добував сам. Вечірню, понаднормову тощо. Шляхтич міг би навіть згодитися, хоч навряд. Але я?

— З Шляхтичем домовилися нарешті,— сказав я, впираючись в одвірок,— але от зі мною справа ускладнюється.

— Ускладнюється?

— Ускладнюється. Заповіти.

— Заповіти?..— Токовий глянув на мене чи то насмішкувато, чи то стривожено. В насмішкуватій частині його погляду вичитувалося майстрове «Тіні забутих предків», бо всі інші майстри й підмайстри Череди і Нечереди, списані товаришем Токовим на пенсію, були для нього тінями, які не повернуться, стривоженість же в Токовому могла виникнути від незнання. Він миттю міг зміркувати, що мені відомо щось таке, про що він не чув і не здогадується, в самому моєму існуванні для Токового була повсякчасна загроза, бо хоч там що, а я все ж таки продовжував рід майстра Череди, я був спадкоємцем, в мені спліталося багато сув'язей, заплутаний тут був і Токовий, заплутаний і через мене самого, і через Зіну, і через батька, якого він списав колись на пенсію, посилаючись на панівні тенденції часу. Він і зараз, мабуть, керувався панівними тенденціями, які намагався вловлювати понадчутливим своїм організмом, пристосованим, здається, тільки до вловлювання тенденцій і ні до чого путящого. Але водночас він міг і злякатися, що прогавив якусь тенденцію, тому в погляді, який Токовий метнув у мій бік з-під свого олівчика, вичитувалася також і стривоженість, хоч і вміло прихована.

— Які заповіти? — Йому кортіло знати. Становище зобов'язувало.— Які? — Токовий був тепер у мене в руках. Але я не став зловживати його терпінням. Недостойно і дріб'язково, коли йдеться про велике, тішитися своєю перевагою навіть над супротивником, а Токовий вже намагався стати мені другом, тільки вибирав не ті засоби й шляхи, про які мріялося мені в мої двадцять років.

Я сказав:

— Ленінські заповіти.

— Ленінські? Та ти що? Жартувати вирішив?..— Токовий аж підвівся від несподіванки і навіть мовби від обурення, а може, щоб продовжувати розмову на одному рівні.— Тобі що тут, трибуна?

— А хіба тільки з трибуни? На великі свята? — спитав я трохи наївно.— А от я, Дмитро Череда, з погляду вічності...

— З погляду вічності? Та ти смієшся?

— Ну, може, трохи не так сказав... Але з погляду заповітів можу? Маю право? Ніхто, здається, не відбирав його в мене. Навпаки, нагадували! Були заповіти? Були. Зміцнювати, берегти, покращувати... Дружбу народів, Радянський Союз, армію, партію, вірність принципам... Вчитися й учитися... Всі заповіти виконано. Без мене зміцнили, зберегли, покращили... Все без мене. На мою долю нічого не лишилося. І ось я стою мовби обділений, чи що. І протестую. Обурююсь. Вимагаю права участі. Я теж хочу виконувати заповіти Леніна. В міру й по можливості.

— Та ти що? — Токовий вийшов з-за столу, наблизився до мене. Він співчував мені щиро й непідробно.

— І ось Шляхтич дає таким, як я, нагоду й змогу,— вперто вів я далі.— Шляхтич каже: «Якщо зможеш вигадати бодай гайку для людства, вигадай її! Щось зробиш для виконання великих заповітів...» Наш зять,— не Рацпроп, а інший, той, що в столиці, віолончеліст,— любить повторювати, що кожна нова нота збагачує світ. А що лишається на мою долю? Кожна нова труба? А з ким я можу дати її? З Чемерисом чи з Шляхтичем?

— Але ж нічого ви не дали зі своїм Шляхтичем, а Чемерис жене по п'ять норм за день,— нагадав зі спокійною зловтіхою Токовий. Це була дріб'язковість, гідна Токового. П'ять норм браку? Що вони варті з погляду якщо й не вічності, то бодай з погляду міркувань принципових і, нарешті, відверто висловлених мною?

— Може, я дурний і наївний хлопчисько, але для мене Шляхтич...