Юлія або запрошення до самовбивства - Загребельный Павел Архипович (бесплатная регистрация книга txt) 📗
—Хочеш, то йди, — сказав Шульга Ашотові, — а я посиджу тут.
—А як же головний спеціаліст міністерства? — прискалив хитре вірменське око Давтян.
Шульга й без нього гаразд відав, що там буде ВОНА. Він рвався туди з дикою силою і пристрастю і водночас лякався чогось. Може, не хотів необачним вчинком передчасно сполохати несподіване щастя, що так зненацька звалилося на нього, мов Божий дарунок.
—Ти йди, — глухо промовив він до Ашота, — а я, може, згодом. Мені треба подумати і… зосередитися…
У салоні він з’явився, коли дисципліновані «товариші узбеки» вже повгніздювалися у зручних кріслах, не лишивши жодного вільного місця, Хомухіна з його супроводом ще не було, лиш спесивий Фелікс ширяв на чорних міністерських крилах у тісному просторі, звіряючи, перевіряючи, уточнюючи, хто з’явився, хто присутній, хто наявний, а хто змаловажив, зневажив, здисидентствував уже напочатку і… Шульга достоту відав, які суворі оргвисновки загрожують усім, хто потрапить до проскрипцій цього дрібненького чоловікоподібного чортика з жіночою спиною і майже жіночим задом. Він по–панібратськи підмигнув Феліксові, який окислився від того підмигування, бо тепер уже не міг записати в каральні списки противного «хохла», і з залізною настирливістю колишнього танкіста впевнено пройшов у перші ряди, підсвідомо вірячи, що син мудрого вірменського народу встиг захопити там місце і для себе, і для свого товариша.
Ашот перевершив усі сподівання. Він сидів у першому ряду, саме навпроти тієї точки, з якої мав промовляти до них товариш Хомухін, а з обох боків товариша Давтяна, — предмет неймовірної, мало не інтернаціонально–зарізяцької заздрості, — красувалися незайняті крісла, що призначалися, звісно ж, не «товаришам узбекам» і не «товаришам молдаванам» і навіть не нашим «щирим друзям українцям» або «рідним білорусам», а тільки тим, хто входив у сяйливу орбіту товариша Хомухіна, в оте майже космічне кільце, що нагадує кільце довкола загадкової планети Сатурн.
Шульга підійшов До Давтяна, усміхнувся до нього, Ашот усміхнувся до Шульги (як казали російські класики: «И звезда с звездою говорит…»), вони зайняли крайні з зарезервованих Давтяном трьох крісел, залишивши середнє вільним, і спокійно стали ждати.
Хомухін з’явився в салоні, ніби втомлена далека зірка, якій уже давно пора згаснути, але вона вперто тримається на орбіті завдяки роям сателітів і зоряному пилу, розсіяному в холодних просторах. Послужливий Фелікс шанобливо попровадив начальство на його чільне місце, де стояло тільки одне крісло, сателіти супроводу заметалися по салону, шукаючи, де притулитися, лише Никонова спокійно зупинилася коло передніх крісел, мовби хотіла недбало обдарувати тих, що сиділи, чаром своєї повільної краси, в сяйві якої ще мить тому нахабно розкошував бляклий Хомухін.
Опинившись у мертвій зоні під картечним обстрілом жадібних чоловічих поглядів, сповнених захвату, хтивості і вічного вовчого голоду, жінка могла б розгубитися, але Юлії розгубленість не личила, та, власне, вона й не мала часу на почуття безсилості, бо тої самої миті, мов вірменський камінь, вистрілений з пращі, біля неї зродився Ашот Давтян і в лицарському поклоні запросив у крісло, так передбачливо і мудро зарезервоване і збережене від «товаришів узбеків».
—Спеціально для вас, — прошепотів Ашот.
Вона сіла, мовчки подякувала ледь помітним вигином своїх безсоромних уст, була в синьому (о Боже! Як у Ташкенті!) платті, з коротенькими рукавчиками, голі руки, гола шия, неповторний дух її тіла і млосний запах дорогих паризьких парфумів…
—«Дыша духами и туманами», — тихо продекламував Давтян.
—Не треба, Ашоте, — попросив Шульга.
Давтян приклав руки собі до горла.
—Німотствую, як народ у «Борисі Годунові»!
Юлія ліниво повела оком на Шульгу.
—Здається, ви хочете взяти на себе роль мого добровільного охоронця? Може, треба було б спитати моєї згоди?
—Такої потреби не виникало, — спокійно відмовив Шульга, хоч все в ньому дрижало від дикої, майже неземної радості (нарешті, нарешті вона знов біля нього, вона жива, воскресла і тепер буде вічно, власне, й була весь час і вічно, тільки чомусь уникала його, трималася осторонь, в затаєності й невідомості), і водночас крижаний страх, ця остання істина метафізики, що вічно живить знання, страх втратити знайдене і віднайдене, сумнів, вагання, недовіра…
—Вам не здається, що ви занадто самовпевнений? — далі допитувалася вона.
—Ні, не здається.
—Дозволите поцікавитися, чому саме?
—Бо я маю виняткове право.
—Право на що?
—На вас.
—Ми що — повертаємося в рабство?
—Навпаки — в царство свободи.
—Ну, гаразд. Я втомилася від вас. Давайте краще послухаємо Хомухіна.
—А що там слухати? Гасло «слава КПРС» можна прочитати на кожному паркані поруч із загальновідомим словом з трьох літер, а бухгалтерські одкровення кожен з нас слухає двічі на місяць, розписуючись у відомості на одержання авансу і зарплатні.
—Звідки ви взяли, що Хомухін — бухгалтер?
—А хто ж він, по–вашому? У нього фізіономія московського чиновника, готового проповзти по всіх електричних проводах Радянського Союзу і перелічити всі електрони, які пролітають по тих проводах, щоб згодом виставити рахунки за електроенергію заводам, установам, громадянам, живим будівникам комунізму і навіть усім умерлим за торжество всесвітньо відомих і всесвітньо проклятих ідей…
Хомухін тим часом заливався зі свого президентського місця, мов глухар у любовному токуванні посеред непрохіддя російського лісу. «Завдання полягає втому…» «Постанови партії й уряду…» «Мудрі вказівки й настанови…» Словесна потерть, січка, силос слів, «такт запыленных слов»[15]… З хрущовських часів заведено було серед начальства не читати з широких аркушів, як за Сталіна, а тільки з вузеньких паперових стьожечок, які вміщувалися в долоні партійного оратора, або з маленьких блокнотиків, щоб створювати ілюзію, ніби ідіотизми, виголошувані тою чи іншою посадовою особою, належать не казенним писаристам, оплачуваним робітничо–селянським потом країни соціалізму, а саме їм, так званим слугам народу, плоть від плоті, кров від крові, та тільки не рот від рота, бо рот номенклатури завжди був роззявлений незмірно ширше, ніж біблійна паща Левіафана… Хрущов у нестримних і безконтрольних розпатякуваннях мав звичку, длубаючись у своїх бездонних кишенях–торбах, видобувати звідти якісь шпаргалки і цидули, то зненацька потрясав над державною трибуною звичайним футляром від окулярів, знаходив там папірець, вичитував з нього для одної шостої земної кулі: скільки стебел кукурудзи завдяки квадратно–гніздовому способу може бути посаджено на одному гектарі, скільки качанів можна виростити завдяки мічурінському способу на одному стеблі, скільки кукурудзи може бути в одному качані і скільки центнерів можна зібрати з одного гектара і з сорока мільйонів гектарів на Україні, і з трьохсот мільйонів гектарів у Радянському Союзі, тоді як у японців на їхніх сто мільйонів ротів лише два мільйони гектарів орної землі, а в Скандинавії кукурудза й зовсім не росте, і в Англії не росте, і…
Хомухін виховувався під хрущовськими барабанами. Він з радістю засвоїв манеру пустопорожнього московського базікання вже не з сталінських розлогих паперових аркушів, а з вузеньких блокнотиків, таких натуральних, таких справжніх, таких достовірних…
Але вузенький блокнотик, створюючи ілюзію начальницької самочинності, водночас ставав мовби несвідомими кайданами для тих, хто ним користався. Бо тут немає простору, жорстока обмеженість, не відірвеш погляду від написаного, не побачиш, хто перед тобою, хто слухав, хто не слухав, хто є хто і що є що…
І хоч Юлія сиділа просто за кілька метрів од Хомухіна, той не знав про це, не бачив її, не відчував, не…
—Ви знаєте, що таке Хомухін?
—Наприклад?
—Це мільйони тонн узбецької бавовни, придатної лиш на вироблення генеральської вибухівки… Це…
—Ви заздрісний, як усі українці?
