Юлія або запрошення до самовбивства - Загребельный Павел Архипович (бесплатная регистрация книга txt) 📗
Юлія зробила несподіване відкриття. Не тільки для себе, а й для всіх, хто бовтався у воді довкола неї: не купається не тільки Хомухін; а й Шульга.
—Шульга! — загукала вона до нього з води. — Ви теж не вмієте плавати, як сибіряки?
Шульга не відповів. Тільки усміхався загадково.
—Вам не подобається волзька вода? Дніпровська краща?
Шульга мовчав. Не Волга, а Ітіль, і не Дніпро, а Борисфен були в його крові, але про це не скажеш коротко, а довго говорити не хочеться.
—Ви мене чуєте, Шульга?
Їй потрібна була причіпка, щоб вибрести на берег і підійти ближче до цього дивного українця.
—Ви не хочете відповідати чи не чуєте мене? Шульга!
—Я чую, — сказав він з силуваним спокоєм.
—Тоді чому ж?..
Вона підходила вже небезпечно близько. Тільки тепер Шульга збагнув, який він п’яний, п’яний і від горілки, і від цієї жінки, що жила в його душі вже цілі десятиліття, він злякався, що вчинить зараз щось безрозсудне, майже зрозпачено дивився на Юлію, на те, як вона переступає по піску, легко, летючо, навіть не лишаючи слідів, він хотів застерегти її, втримати на безпечній відстані, але не знав, як це зробити, не бачив, хто б поміг йому, виручив його, порятував… Тут можна було б згодитися навіть на послуги нікчемного Фелікса, але міністерський лакиза не кинувся слідом за жінкою, а й далі зоставався серед купальників, зате справжнім лицарем виявився грузин Робакідзе, який перший кинувся слідом за Юлією, подаючи приклад усім іншим.
—О, генацвале! — картинно здіймаючи руки, вигукував син грузинського народу. — Наша цариця покинула нас! Що ми готові зробити для неї, щоб вона знов стада нашою водяною царицею?
Гола чоловіча юрба посунула на берег, вмить оточила Юлію (Шульга ще встиг подумати, хто там серед них отой обласний «ідеолог», щедро пожертвуваний місцевим керівництвом) з жереб’ячим іржанням, блазнюванням і клоунствуванням, клоуни білі і клоуни чорні, розум і дурість, сміх і сльози, надія і розпач, світло й пітьма…
—Генацвале! Колеги! — перебравши на себе роль розпорядника, розкланювався навсібіч грузин. — Попросимо нашого великого мудрого друга, нашого товариша Хомухіна, щоб він дозволив нам перед московською царицею… як синам своїх народів… і як мужчинам…
Хомухін мляво помахав рукою: дозволяю, не заперечую, але щоб усе було пристойно…
Білорус випередив усіх. Шульга добре знав його. Партизан. «Можно вдарить, можно втечь…». В мирний час надавав перевагу «вдарить» першим. Білорус галантно розкланявся перед Юлією, заявив:
—Звеліть: і я порину в цій Волзі і не вирину!
—Ну, що ви! — засміялася Юлія. — Волга — це ж не болото, з якого не виринають. Я не хочу вашої смерті.
Почувши слово «смерть», поперед усіх вискочив кругловидий узбек з зарізяцькими очима, підняв над стриженою головою руки, заворушив пальцями:
—Покажи, кого треба зарізати, — заріжемо!
—Я проти кроволивства! — відтрутила його владним порухом руки Юлія.
—Але ви не проти нашої «Дойни», яку я вам заспіваю і затанцюю? — закричав чорнявий молдаванин, вродливий і ставний, ніби давній римлянин.
—Танці мене не цікавлять, — сказала Юлія. — Досить з мене балету Великого театру.
—Ах, цариця! Ах, ах, ах! — закружляв довкола Юлії грузин. — Нас багато, ти одна, ми готові для тебе на все, а ти владна приймати чи не приймати наші дари. Я вже знаю, з чим прийду до цариці. А з чим прийде мій великий друг з Вірменії?
Шульга, попри своє сп’яніння, з приємністю відзначив, що для мудрого чоловіка не важить: голий він чи зодягнений. Ашот, худий, як чорт, чорноволосатий, майже як мавпа, в примітивних чорносатинових трусах, геть недоречний на цьому багатонаціональному ярмарку самців, несміливо висунувся десь збоку, поцілував руку (перший з усіх!) Юлії, скромно потупився, довго мовчав, тоді сказав:
—Наш великий Нарекаці, на жаль, не зоставив нам тих слів, які б нам хотілося виповісти перед жінкою… Тому мені доведеться навести слова поета не нашого, а російського, надто що сьогодні наша цариця теж російська:
Если б я был твоим рабом последним,
Сидел бы я в подземелье
И видел бы раз в год или в два года
Золотой узор твоих сандалий,
Когда ты случайно мимо темниц проходишь,
Стал бы счастливей всех, живущих в Египте.
[18]
Дружба народів, як усім відомо, велике діло, але щоб грузин дозволив перевершити себе вірменину?
—Не той раб у цариці, хто клянеться словом, — вигукнув Робакідзе, падаючи на коліна перед Юлією, — а той, хто показує, який він раб! Я поцілую в нашої цариці її найбільшу дорогоцінність!
І він став п’яно обціловувати стегна жінки, а тоді припав губами до безсоромно оголеної з–під вузеньких трусиків сідниці. Юлія, сміючись, відбивалася від грузина, безладно змахуючи руками, тоді нарешті вирвала свої стегна з його обіймів і кинулася втікати, і сталося так (чи то випадково, чи, може, й навмисне), що опинилася не біля Хомухіна, де найперше слід було шукати захисту, а перед Шульгою, але це не збентежило жінки, навпаки, вона мовби зраділа, що має перед собою ще одного кандидата в добровільні раби, а може, й жертву, і лукаво вигнула перед ним свої любострасні уста.
—А ви? Що ж ви, Шульга? Українці перед жінками що? Співають. «Розпрягайте, хлопці, коні»?
Шульга ще сидів, хоч все в ньому клекотіло. Головне: стриматися і не накоїти дурниць. Спокійно, Шульга.
«Пушки к бою едут задом…»
—Можна й заспівати, — тихо сказав він їй, — у нас для такої нагоди й пісня підходяща є. «Я ж тебе, милая, аж до хатиночки сам на руках віднесу…» Але я не співатиму, а краще зроблю так, як у пісні.
І він рвучко підвівся і простягнув Юлії свої міцні руки.
—Це що — жарт? — скинула вона на нього недовірливий погляд.
—Та ні. Серйозно.
—А коли… а коли я повисну вам на шиї?
—Прошу!
Вона стрибнула йому на руки, і дивно: він зовсім не відчув тягаря її тіла, навпаки — тільки несподівана прекрасна легкість, і м’які шовкові руки довкола його твердої шиї, і палюче дихання, і її очі біля його очей, і губи біля його губів…
—Шульга винесе мене на самий верх! — гукнула пустотливо Юлія. — Давтян, принесете мій одяг!
Хомухін сполошився.
—Колего Шульга, — поважно промовив він. — Не слід наражати шановну Юлію Никонівну на небезпеку. Тут же високо! Феліксе, скільки тут східців?
—Дев’яносто три! — не гаючись жодної секунди, видав інформацію підчихвіст. Може, й брехав, та це не мало значення. Головне — догодити начальству.
—Ви чуєте, колего Шульга? Дев’яносто три східці! Юліє Никонівно, це ж небезпечно! — Хомухін навіть удав, ніби хоче сам особисто наздогнати і спинити неслухняних втікачів. — Ви чуєте, Юліє Никонівно! Я не можу взяти на себе відповідальності за таке… за це… за…
Юлія сміялася на грудях у Шульги і не відповідала. Шульга вже подолав перший десяток східців, відчуття легкості не зникало, з’явилася летючість у всьому тілі, золоті сурми гриміли в душі і золоті сонця перед очима… Він ніс свою дорогоцінну ношу вище й вище, до самих небес, і над ним співали фенікси.
—Ви справді намірилися знести мене на самий верх? — спитала Юлія.
—Ну!
—Але ж це безумство!
—А що може бути прекрасніше за безумство? І я не тільки знесу вас нагору.
—А що ще?
—Я цілуватиму вас на кожній приступці!
—Я не дозволю!
—А я без дозволу!
Він поцілував її волосся.
—Я забороняю! Чуєте?
—Не чую!
Він поцілував її чоло, тоді щоки, ніс, підборіддя, нарешті губи…
—На нас же всі дивляться! Хомухін…
—Хай дивляться.
Він обціловував її шию, плечі, груди.
—Поцілуйте мене, Юліє!
—Я не можу. Серед білого дня! Кошмар!
Він цілував її живіт, стегна.
